– Це хто така?
Телефон Дмитра лежав на кухонному столі екраном вгору, і Катерина встигла прочитати повідомлення раніше, ніж усвідомила, що робить. «Сумую за тобою, мій хороший». Серце. Поцілунок. І незнайоме ім’я – Оля.
Дмитро різко обернувся від кавоварки, і щось майнуло в його очах – не переляк навіть, а досада. Швидкоплинна, швидко захована за звичною маскою легкого роздратування.
– Ти риєшся в моєму телефоні?
– Він сам засвітився, – Катя підійняла апарат, розблокувала екран звичним рухом. Вони знали паролі один одного. – Хто така Оля?
Дмитро відвернувся, натиснув кнопку на кавомашині.
– Колега.
– Колега пише тобі «сумую, мій хороший»?
Катерина перегортала листування, і пальці холодніли з кожним прокрученим повідомленням. Фотографії. Голосові.
Плани на вихідні, які Дмитро нібито проводив на конференції у Києві. Жарти, зрозумілі лише двом. Перше повідомлення в березні. Зараз – вересень.
Пів року! Шість місяців. Сто вісімдесят днів, поки вона готувала йому сніданки та чекала з роботи, будувала плани на відпустку, і думала, що вони щасливі.
– Дімо, тут пів року листування!
Кавомашина замовкла. Дмитро взяв кухоль, зробив ковток, і Катя з якоюсь відстороненою ясністю зазначила, що чоловік зовсім спокійний.
– Катю, не починай.
– Не починати? – Вона дивилася на Дмитра, намагаючись знайти в знайомому обличчі хоч тінь каяття чи збентеження.
Нічого. Тільки втома людини, яку відірвали від ранкової кави.
– Ти мені пів року зраджуєш, і я повинна мовчати?
Дмитро поставив кухоль, провів долонею по обличчю.
– Слухай, це важко пояснити. Поговорімо ввечері, я спізнююся.
Він пішов. Просто взяв портфель, цмокнув її в щоку звичним рухом і пішов. Двері зачинилися м’яко, з тихим клацанням, а Катерина залишилася стояти посеред кухні.
Вона згадувала повідомлення знову і знову, шукаючи в них пояснення. Може це розіграш? Може, вона щось зрозуміла не правильно?
Але фотографії не брехали – Дмитро та незнайома білявка у ресторані, на набережній, у чиїйсь квартирі. Селфі з посмішками та переплетеними пальцями.
Катя намагалася згадати, коли все пішло не так. Їхні ранкові розмови. Спільні вечері. Плани купити квартиру більше, можливо, завести собаку. Нічого не віщувало лиха. Абсолютно нічого.
Чи вона просто не хотіла помічати?
…Ганна примчала через сорок хвилин після дзвінка. Влетіла у квартиру, засунула Каті в руки пакет з круасанами й сіла навпроти на диванний підлокітник.
– Розповідай.
Катя розповіла плутано, перескакуючи з деталей на емоції та назад. Ганна слухала мовчки, і її обличчя ставало все серйознішим і серйознішим.
– Я не розумію, – Катерина вдесяте провела пальцями по волоссю. – У нас все було добре. Ми ж були щасливі. Звідки це взагалі?
Ганна помовчала. Потім спитала обережно:
– Катю, ти справді нічого не помічала? Взагалі нічого?
– Та що я мала помітити? Він приходив додому, ми вечеряли разом, у вихідні їздили за місто. Нормальна родина!
– Гаразд, – Ганна набрала повітря, і по її обличчю Катя зрозуміла, що зараз буде боляче. – Катю, пам’ятаєш, як ви познайомилися?
Катерина моргнула.
– До чого тут це?
– До того. Ви познайомилися три роки тому на корпоративі компанії. Ти тоді працювала в їхній бухгалтерії на аутсорсі.
– І що?
– А то, що Дмитро був одружений! На Марині! Два роки, Катю! Два роки ви зустрічалися, поки він був одружений. А потім він розлучився й одружився з тобою.
Катерина відкрила рота. Закрила. У голові зашуміло, і круасани запахли нудотно і недоречно.
– Це інше, – нарешті видавила вона. – Ми кохали одне одного. З Мариною в нього давно все скінчилося, він сам говорив. Вони просто тягли із розлученням.
Ганна глянула на неї виразним поглядом.
– Кать, він зраджував дружину! Два роки! З тобою. Чому ти вирішила, що тобі він буде вірним?
– Тому що у нас все інакше! – Катя схопилася, обхопила себе руками. – Бо він мене вибрав. Діма змінився, Ань. Коли ми одружилися, то він реально змінився.
Ганна похитала головою.
– Він не змінився, Катю. Він просто такий. Розумієш? Діма – це людина, яка любить себе. Лише себе. Решта – декорації.
– Дружина, коханка, робота. Він бере те, що хоче, й коли хоче. Вірність для нього – це нудно. Обмеження – це для інших.
– Ти його не знаєш!
– Я знаю таких, як він, – Ганна потяглася до Каті, взяла її за руку. – Пам’ятаєш, як ти мріяла, щоб він пішов від Марини? Як чекала на його дзвінок? Як переконувала себе, що ось-ось ще трохи, і ви будете разом по-справжньому?
Катя промовчала. Звісно, вона пам’ятала. Кожну безсонну ніч, кожну скасовану в останній момент вечерю, кожну брехню, якою вона прикривала їхні зустрічі перед подругами. Два роки у статусі «коханки» – принизливо, боляче, але вона терпіла. Чекала. Вірила.
– Ти досягла свого, – продовжила Ганна м’яко, але безжально. – Він розлучився. Одружився з тобою. І знаєш, що сталося?
– Звільнилася вакансія коханки. А Дмитро не може без цього. Йому потрібний адреналін. Щось заборонене, таємне. Ти стала законною дружиною – і стала нудною.
– Я не нудна!
Катерина опустилася назад на диван. Ганна говорила страшні речі, але десь глибоко всередині щось сприймало цю правду.
Відрядження. Дмитро став їздити у відрядження із квітня. Раз на два тижні, іноді частіше. Вона не думала нічого поганого – робота є робота. Затримки допізна. Переговори, що затягуються. Корпоративні заходи, на які дружинам не можна.
І постіль. Катерина болісно згадала останні місяці. Дмитро приходив утомленим. Цілував у скроню. Відвертався до стіни. Вона списувала на стрес, на вік, на що завгодно, аби не дивитися правді у вічі.
– Мені треба знати точно, – видихнула Катя. – На власні очі побачити їх.
Слідкувати за власним чоловіком виявилося принизливо та технічно не складно. Катерина взяла лікарняний, і три дні поспіль чатувала на Дмитра після роботи. На другий день пощастило.
Він вийшов з офісу о сьомій вечора. Сів у машину, але поїхав не додому. Катя прямувала на таксі, почуваючись героїнею поганого детектива. Дмитро припаркувався біля кав’ярні в центрі, і за п’ять хвилин до нього підсіла дівчина.
Молода. Років двадцять п’ять, може, двадцять шість. Білявка з модною стрижкою та впевненою посмішкою. Та сама Оля з листування – Катя впізнала її за фотографіями.
Дмитро взяв її руку, та підніс до губ. Щось сказав, і дівчина засміялася, закинувши голову. Знайомий жест – Катя сама поводилася так три роки тому.
Той самий ресторан. Катя впізнала вивіску. Дмитро водив її сюди на перше побачення. Казав, що це їхнє особливе місце.
Вони сиділи за тим самим столиком біля вікна. Дмитро замовляв – Катя бачила знайомі жести, хоч не чула слів. Напевно рекомендував качину грудку та десерт «Анна Павлова».
Напевно, розповідав про дитинство у Черкасах, та мрію об’їздити весь світ. Напевно, дивився Олі в очі тим самим поглядом – уважним, голодним, обіцяльним.
Історія повторювалася з точністю до мізансцен. Дмитро не турбував себе вигадуванням нового сценарію. Для чого, якщо старий працює?
Катерина повернулася додому і почала чекати чоловіка.
Він прийшов об одинадцятій. Пах чужими духами – солодкими, квітковими, зовсім не схожими на її.
– Нам треба поговорити.
Дмитро зітхнув. Зняв піджак, почепив на спинку стільця.
– Що знову, Катю? Я втомився.
– Я бачила вас сьогодні.
Дмитро завмер на секунду. Потім знизав плечима.
– Стежила, значить.
– Відповідай.
– Так, я зустрічався з Олею. – Він сів у крісло, закинув ногу на ногу. – Це нічого не означає, Катю.
– Послухай, – Дмитро подався вперед, і на його обличчі з’явився той самий вираз – щирий, переконливий, надійний. Той самий, якому вона вірила три роки.
– Я люблю тебе. Ти моя дружина. А Оля – це просто… пригода. Це не впливає на нас із тобою.
– Марині ти таку ж локшину вішав на вуха?
Дмитро затнувся.
– Це інше.
– Так? – Катя сіла навпроти. – Ти зраджував їй зі мною. Тепер зраджуєш мені з Ольгою. Де різниця?
– Я змінився, Кать. Після весілля я справді хотів бути вірним. Але… – він розвів руками. – Так вийшло. Я закінчу все з Олею. Обіцяю. Відсьогодні – лише ти.
Обіцянка звучала гладко. Катя дивилася на чоловіка та бачила те, чого не хотіла помічати всі ці роки. Порожнечу за гарними словами. Звичку брехати, яка стала другою натурою. Егоїзм, прикритий чарівністю.
Дмитро не вмів любити нікого, окрім себе. Не вмів і не хотів вчитися.
– Ні.
– Що – ні?
– Мені не потрібні твої обіцянки.
Дмитро насупився.
– Катю, не драматизуй. Усі пари через це проходять. Ми впораємося.
Катерина похитала головою. У грудях було порожньо і холодно, але вперше за довгий час ясно.
– Ти не змінишся. Ніколи! Бо для тебе це не проблема. Для тебе це норма. Дружина вдома, коханка на боці. Зручно!
– Ти несеш нісенітницю.
– Я говорю правду! – Катя встала. – Три роки тому я думала, що особлива. Що для мене ти станеш іншим? А я просто зайняла місце Марини!
Катерина пішла до Ганни того ж вечора.
…Розлучення зайняло три місяці.
Дмитро не чинив опір. До листопада він офіційно з’їхався з Ольгою – Катя дізналася про це від спільних знайомих.
Нова пара виглядала щасливою. Ольга сяяла. Викладала фотографії з хештегами про кохання та долю. Будувала плани на весілля.
Ганна показала Каті один із постів.
– Дивись. «Він каже, що я особлива. Що ніколи так не любив».
Катя відвела телефон.
– Не хочу це бачити!
– Ти злишся?
– Ні. – І це було правдою. – Мені її шкода. Років через два вона сидітиме з подругою і ридатиме, так само як я.
Ганна обійняла її.
– Тобі краще?
Катерина подумала. Легше – ні. Але щось усередині нарешті припинило чіплятися за міраж. За людину, яку вона придумала і покохала.
– Знаєш, що найдурніше? – Катя не весело посміхнулася. – Я ж знала! Із самого початку знала, що він такий.
– Я ж сама була його коханкою. Бачила, як він бреше дружині. Чула, які історії вигадує. І чомусь вирішила, що зі мною буде інакше.
– Ти закохалася.
– Я була недолуга і сліпа. Це – різні речі.
Ганна помовчала.
– І що тепер?
Катя подивилась у вікно.
– Тепер я шукатиму того, кого не доведеться переробляти. Людину, яка вірна спочатку. Невже таких нема?
За вікном почав накрапувати дощ. Катя дивилася на краплі, що стікали по склу, і вперше за місяці не думала про Дмитра. Не згадувала їхнє знайомство, їхнє весілля, їхні спільні плани.
…Вона не знала, що через рік у неї буде весілля. З чоловіком, який не заглядається на інших. Чоловіком, якого Катя не виводила із сім’ї.
За два роки у них з’явиться донька. Потім – син. Сім’я Каті міцнітиме з кожним днем. І вона, нарешті, зрозуміє, що таке шлюб, побудований на щирому коханні.
Не будьте наївними! Якщо опудало зраджує дружину, – ви будете наступною “терпилою”! Як кажуть, – горбатого…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
