Злодюжка з’явився опівночі. Намагаючись залишатися в тіні, він пробирався по вузенькій вуличці. Втім, залишатися непоміченим не вдавалося. Повний місяць освітлював місцевість. Тіні від зборів приховували тільки нижню частину зловмисника.
Коли злодюжка наблизився метрів до п’ятдесяти, стало зрозуміло, що на зріст він нижче середнього. Щупленький. Йде впевнено. Напевно, вдень відстежує, до якого будиночка приїжджали господарі. Розповідали, у когось маленький телевізор сперли. З сусідньої дачі, тієї, яка за струмком, два новеньких емальованих відра потягли. Їжу з холодильників тягнуть. Добре хоч не ламають нічого.
Господарі, якщо на ніч не залишаються, дачі на замок не закривають. Жулье тоді «з м’ясом» все виверне, та ще й понівечили в будинку меблі. Вона, правда, стара, її з квартир вивозять, коли нову купують. Але все одно, шкода. Розповідали, в якомусь дачному селищі холодильник розбили.
Тут теж холодильник є, радянській ще. Інший «антикваріат» є. Сестра з чоловіком попросили на дачі переночувати. У них сьогодні якісь справи в місті. Ось і сиджу. Зараз злодія зловлю. Аби сюди зайшов.
Точно. Прямо до мене крадеться. Зупинився. Запідозрив щось? Ні, прислухався, напевно. Уже хвіртку відкриває. Тепер за драбину сховатися треба. На горище він, швидше за все не піде.
Трохи рипнувши, відкрилася вхідні двері. Шахрай увійшов, зачинив їх за собою. Постояв.
Спалахнуло бліде світло, який дає запальничка з ліхтариком. Може, зараз йому «врізати»? Ні, нехай зайде. Нечутно просуваюсь до відчинених дверей. Злодюжка, підсвічуючи собі тьмяним ліхтариком, оглядає кімнату. Відкрив холодильник. Там упаковка сосисок, кілька варених яєць, в морозилці трохи сала і щось ще.
– Стояти!
Цей мій лютий крик разом з лампочкою під стелею, що освітила місце події, подіяв на шахрая, як удар ломакою. Упустивши запальничку, він відсахнувся до стіни. З жахом дивиться на мою руку. У ній пістолет-воздушки. Іграшка дитяча. Стріляє пластиковими кульками. Зроблено – просто супер. Від справжнього не відрізниш. Молодці китайці.
Але пістолет – це так, для першого переляку, головне в іншій руці – електрошокер.
– Обличчям вниз, на підлогу! – тепер без крику, просто владно, – швидко!
Злякався злодюга. Схлипує. Пацан, напевно. Лягає. Чи не схлипує, плаче. Тьху! Слинько.
– Лежи, що не рипайся, зараз в ментовку подзвоню. Все нормально буде, – прибираю пістолет, доста «мобільник».
– Не треба ментів, – захлинається від сліз, – будь ласка.
Чорт! Голос жіночий.
– Чи не чи, – зривають з голови капюшон куртки, перевертаю. Справді – дівчисько. А я ж її трохи шокером не приголубив …
Сидимо один навпроти одного на підлозі. Півгодини в себе її приводив. Тремтіла, плакала, зупинитися не могла. Просила, щоб ментів не викликав. Потім просила, щоб не чіпав. Ще сильніше заплакала. Дурепою назвав. Сам злякався. Раптом щось з нею станеться. У холодильнику горілка. Випити змусив. Глотка два зробили свою справу.
Більше не плаче. Розповідає. Голос якийсь байдужий. Сосисками її годую. Чай приготував. За стіл не пішла. Газету перед нею розстелив.
Худюща яка! Думав, спеціально так, може, дієту якусь дотримуєт, щоб на модель походити. Гірше все виявилося.
Бабка у неї в селі живе. Батьків вже рік немає. З квартири міської сестра старша вигнала. Ось скотина! Бабка теж не шанує. Ну і сімейка!
Без роботи навесні залишилася. Два роки тому університет закінчила. Спеціальність – ландшафтний дизайнер. Спочатку все нормально було. У міську адміністрацію взяли на роботу. Взимку, не подумавши, «лайк» під якимось відео у інеті поставила. Ближче до весни все і почалося. Довелося звільнитися. Тут ще й з квартири вигнали. У бабки пенсія маленька, та ще й жадібна вона, навіть картоплі з городу толком не дає. Я б цю бабку! ..
– Ні, – розповідає дівчина, її Оленою звати, – не хочу їсти. Просто знаю, що треба, ось і їм. Спочатку хотіла, коли до бабки жити перейшла. Потім все менше і менше …
Уже дві години на підлозі сидимо. Слухаю. У самого настрій – дрянь. Голос ще цей її байдужий. Безнадія якась. Сосисками нагодував її. Хотів яєчню посмажити. Сказала, що не треба. Намагається побагато не їсти. Пару тижнів тому на одній дачі вночі в холодильнику пачку пельменів знайшла. Не подумавши, тридцять штук за раз з’їла. Потім добу лежала, шлунок болів. Бабка зглянулася, таблетки якісь дала.
Телевізор той на дачі не вона сперла. У селі алкаші є, які дачі «бомблять». Напевно, хтось із них. Крім продуктів нічого не бере. Боїться, що з краденим зловлять …
Світає. Все ще сидимо. Не добре якось все. Їй легше стає, а мені гірше. Запропонував ще горілки. Відмовилася. Чаю попросила. Удвох випили: я – горілки, вона – чаю.
– Не хочу до бабці, – голос такий же байдужий, – буває, до хати не заходжу. У неї гараж є дерев’яний. Дід живий був, машина стояла. Тепер дрова там. Стіл уздовж стіни. Іноді на ньому сплю.
– Який до біса гараж! Спи тут. Мої до вечора тільки приїдуть. Тут не хочеш, наверх піднімися, там кімната, диван є.
– А ти як? – недовірливо подивилася. Очі в очі. Блакитні вони у неї, спокійні якісь, а ще байдужість в них. Моторошно навіть. Помовчала, і попросила, – тільки, будь ласка, нічого не роби. Я наверх піду.
Хотів дурепою обізвати. Не став. Так і має бути.
Піднялася нагору. Почекав. Заснула тепер. Мобільник дістав. Рано, взагалі-то, тільки сьома година. Та ладно. На тому тижні знову в гори, на сплав, я там інструктором був. Турбазі ще один перекладач потрібен, а у цієї Олени третій рівень англійської. Коли вчилася, на додаткові заняття ходила.
Поїде? Переконаю. В корж розібюся, але переконаю. Не хочу без неї їхати. Як там буду один?
