– Це обурливо! Він ще не такий немічний і старий! Прикидається! – обурювався Олег.
– Стривай, – сказала Емма чоловікові. – Ти пояснив батькові, що там не складно, просто руки потрібні?
– Та все я пояснив! А він послав мене. Ну не напряму, але це виглядало саме так. Порадив найняти спеціалістів. На що наймати? Він знає нашу ситуацію.
– І що нам тепер робити? – засмутилася Емма.
– Думатиму, – похмуро відповів Олег.
Він дуже образився на батька.
… – Олеже, вистачить на велосипеді ганяти, дуй до мене в гараж! – сказав Роман Васильович синові, тільки-но переступивши поріг квартири.
– Ну тату… – засмутився п’ятнадцятирічний Олег. – Ми з Мишком домовилися, що на річку сьогодні поїдемо.
– Я що тобі сказав? – насупився батько. – Дах у гаражі тече, яка річка?
Дружина Романа Васильовича слухала цю розмову, визирнувши з кухні й хитала головою. Вона не схвалювала чоловіка. Справді! На дворі літо, хай син на велосипеді покатається, що поганого?
Слідом за понурим Олегом, що в серцях закинув назад на лоджію велосипедну помпу, якою він хвилину тому накачував колесо, сумно дивилася не тільки мати, а й молодша сестра Ганна.
Вона співчувала братові. Лізти на дах і порпатися з руберойдом під палючим сонцем у такий чудовий літній день? Краще б вони всією родиною з’їздили скупатися на річку! Вихідний же!
Але батько чомусь машиною їздив рідко. Проте у гараж ходив регулярно. Щось там копався, лагодив, відкручував, прикручував, зварював, пиляв і стругав. Гараж був великий й місця там було багато.
З юних років Олег часто допомагав батькові. То вдома, то в гаражі. Він клав цеглу, місив цемент, тинькував стіни, пиляв дошки й навіть умів монтувати електропроводку. А тепер батько кликав його на покрівельні роботи.
– Він мужик, нехай звикає і знає, як що робиться! А то виросте ледарем, що тоді? – питав Роман Васильович дружину.
Дах перекривали разом із ще двома чоловіками, друзями Романа Васильовича. Олег працював із ними на рівних. Він любив допомагати, і йому було цікаво, але сьогодні… Сьогодні він все ж таки мріяв поїхати на річку.
Роман Васильович працював електромонтажником. Однак за своє життя він встиг так само попрацювати й будівельником, і плиточником, і оздоблювачем, і зварювальником. Він усе вмів і любив працювати руками. І привчив до цього Олега.
– Усі плечі обгоріли, мамо люба! — вигукнула Олегова мама, Ніна Борисівна, глянувши на сина.
– Так жарко ж, сонце пече, на даху взагалі пательня! Ось я й зняв футболку, – сказав Олег, витираючи піт з чола і наливаючи собі повний кухоль квасу. – Ну і спека…
– Зате все закінчили швидко, – радів Роман Васильович. – Тепер їдь, хоч на річку, хоч на поле.
Батько голосно зареготав над своїм жартом і пішов у душ.
– Куди тепер на річку, — похитала головою Ніна Борисівна. — Мабуть, у хлопця руки-ноги тремтять, налазився по сходах, натягався важкого. Та ще й обгорів!
– Нормально, мамо, житиму, – відповів Олег.
У такі моменти Ніна Борисівна пишалася сином. Вона взагалі ним пишалася та дуже любила. Доньку Аню вона теж любила. Ніна Борисівна ніколи не поділяла дітей й любила їх однаково.
Так і жили. Олег із батьком все з ремонту, та будівництва, а Аня з матір’ю вдома: прибирання, приготування, рукоділля.
Минув час. Аня та Олег подорослішали, створили сім’ї, поїхали з батьківського дому.
Ганна з чоловіком Петром жили в сусідньому місті, а Олег разом із дружиною Еммою винайняли квартиру зовсім неподалік. Олег все так і допомагав батькові, мчав до нього за першим покликом.
Зятя Петра Роман Васильович вважав ні на що не придатним і безруким, тому допомогти не просив, звертався тільки до сина.
Петро працював в офісі, за комп’ютером. «Офісний планктон» чи «білі комірці», так зневажливо називав Роман Васильович чоловіка доньки та інших, подібних до нього людей.
За досить короткий час було відремонтовано дачний будиночок (батьки Ані та Олега придбали дачу), збудовано лазню, новий паркан, проведено капітальний ремонт у квартирі та багато-багато всього, що вимагало участі Олега.
Він ніколи не відмовляв батькові та вважав своїм обов’язком допомагати батькам.
Олег та Емма весь цей час накопичували гроші на свою квартиру. Їхньому синові Кості виповнилося чотири роки, коли вони придбали, нарешті, своє житло.
Тільки жити там не можна було. Голі стіни, ні сантехніки, ні електрики, ні опалення.
– Нічого, синку! – радів Роман Васильович. – Головне стіни! Руки є, з правильного місця ростуть, отже, все буде!
– Так, синку, – казала мати. – Ми дуже раді, що у вас нарешті є своє житло. Це важливо. Аня з чоловіком, он, і не думають поки що, все наймають, та на моря катаються, гроші промотують.
– Ганна каже, нічого ти, мамо, не розумієш, ми живемо повним життям, в іпотечну кабалу влазити не хочемо.
– А ми влізли, – усміхнувся Олег. – Нам не можна було не залізти, у нас син росте.
– Костик – мій улюблений хвостик, – усміхнулася Ніна Борисівна, попестивши онука по кудлатій голівці. – Єдиний онук. Аня заявляє, що дітей вони із чоловіком не хочуть. Так що, ось так…
Ніна Борисівна посумніла. Вона дуже любила дітей і завжди мріяла про те, що вона матиме багато онуків. І після покупки квартири, вона потай почала сподіватися на те, що син із невісткою вирішать народ ити ще малюка.
Переїзд в нову квартиру затягувався. Довелося довго накопичувати гроші на будматеріали.
– Спробуємо зробити ремонт самі, самотужки, – міркував Олег. – Хоч не наймати робітників, економія вже буде.
– Звичайно! – Підтримувала чоловіка Емма. – Головне – все закупити.
Усі вихідні Олег тепер проводив у новій квартирі. По можливості, колупався там один. Але для встановлення батарей опалення йому все-таки знадобилися другі руки.
– Тату, я все купив, привіз, у суботу батареї монтуватиму, – подзвонив Олег батькові ввечері в п’ятницю. – Ти не міг би під’їхати, допомогти. Мені самому ніяк.
– У сенсі під’їхати? До тебе? Ти жартуєш, чи що? – раптом промовив Роман Васильович. – Я ж не хлопчик уже, мені шістдесят три роки, я старий… Настрибався за своє життя, дай Боже. Побережи моє здоров’я.
– Ти вже сам там якось. Та й спина у мене болить! Зірвав на роботі. До Петьки звернися. Хоча… У нього ж руки не з того місця…
– Значить, треба бригаду найняти, встановлять, як належить. Або … Ну, не знаю, загалом, я не можу, сину. Бувай.
Олег так і завмер із телефоном у руці. Він стояв, перетравлюючи почуте.
– Олеже… – тихенько покликала його дружина, яка увійшла до кімнати. – Ти чого?
– Я з чотирнадцяти років допомагав йому! Нарівні з дорослими працював, не шкодуючи сил, можна сказати, був позбавлений нормального дитинства, – тихо промовив Олег, дивлячись в одну крапку.
– Він про моє здоров’я ніколи не дбав. Якось я спину зірвав, коли мішок із цементом тягнув. Років шістнадцять мені було. Мати заохала, а батько їй, мовляв, чого ти квокчеш, що йому станеться, він же мужик!
– А я ні розігнутися, ні зігнутися не міг, уколи довелося робити. А тут я про його здоров’я не подумав і про вік…
– Щось цей вік не завадив йому торік підлогу бетонувати в гаражі та льох облаштовувати. Теж я, між іншим, допомагав. Перший раз я звернувся до нього за весь час і він відмовив. Перший!
– І, видно, останній… – сумно промовила Емма.
Олег подзвонив сестрі Ганні й, на диво, її чоловік Петро погодився приїхати та допомогти з батареями.
– Ніякий він не криворукий, Петро, – розповідав Олег потім Еммі. – Нормальний хлопець, не знаю, чого на нього намовляв батько.
– Ми чудово впоралися. Швидко змонтували. А надвечір прийшла Аня і принесла нам пирогів і чай у великому термосі. Прикинь, напекла пирогів!
– Так… Молодець, Аня, – посміхнулася Емма.
– Батьку погано зовсім, в лікарню потрапив, – мати зателефонувала Олегові у сльозах. – Поліз на дах гаража і впав зі сходів, струс, численні забої, але переломів, слава Богу, немає. Хотів дах полагодити, знову тече, зараза. Тобі дзвонив і не додзвонився… І ось. Сам поліз.
– Не хвилюйся, мам, ось випишеться з лікарні й полагодить, – сказав Олег.
– Ти ще сердишся на батька? – тихо спитала Ніна Борисівна.
Олег нічого не відповів і перервав розмову.
Ніна Борисівна знала про конфлікт і бачила, що чоловік переживав. Тільки гордість заважала йому вибачитись і зробити перший крок до примирення із сином.
Роман Васильович лежав на лікарняному ліжку, обплутаний трубками. Стояла ніч. Десь зліва тихо дзижчали медичні прилади, горів монітор, по якому біг яскраво-зелений вогник, малюючи криву і відраховуючи пульс.
З коридору через скло палати проникало світло. У вікно світив місяць.
Раптом чоловік почув дивні звуки. В палату ввійшло двоє незнайомців. Вони переглянулись і один одному тихо прошепотів:
– Хіба це він? Цей якийсь старий…
– Так… Дивно. На фото, яке показував нам його син, був інший мужик, молодший і з вусами.
– Може зголив?
– Яка нам різниця? Номер палати збігається, отже, він. Відключай прилади та покінчимо з цим!
Роман Васильович хотів голосно вигукнути, але не зміг: у горлі була трубка. Руки та ноги не рухалися, його охопила паніка.
– Допоможіть! – подумки закричав Роман Васильович і прокинувся.
Потер очі, сів на ліжку.
Жодних трубок навколо нього не було і приладів теж. Нічого не було. Була проста лікарняна палата. Біля протилежної стіни стояло ліжко, на якому спав зовсім літній чоловік. І було темно. Лише місяць світив у віконце.
– Ось він, старий… А не я… – тихенько пробурмотів Роман Васильович, дивлячись на сусіда, і мерзлякувато зіщулившись. – Господи, насниться ж таке!
Він почав шалено терти руками обличчя, намагаючись прогнати марення. Якийсь час чоловік так і сидів на ліжку, перш ніж наважився лягти. Він ніби боявся, що сон продовжиться. І тоді ці двоє обов’язково закінчать розпочате.
– Що вони там шепотіли… Син показав фото? Це Олежка замовив мене? Та ну! У нього і грошей на це немає … На ремонт, он, і то не вистачає. І я не старий! Не старий!
– Ну, принаймні не такий вже старий… І вусів у мене ніколи не було… Про що я думаю, тьху, марення яке… Це ж лише сон! — тихенько бурмотів Роман Васильович, перевертаючись із боку на бік.
Дідусь на сусідньому ліжку теж повертався, а ще, кашляв і стогнав уві сні.
Так Роман Васильович до ранку й не стулив очей. Все лежав і думав.
– Тату, ми тут принесли апельсини, сік… Не знаю, чи можна тобі, чи ні, – сказав Олег, заходячи в палату. За ним нерішуче зробила крок Аня.
– Олежка, вибач старому дурневі, – відразу сказав Роман Васильович, як тільки побачив сина з дочкою.
– Якого дурня? – спитав Олег, навіщось озираючись.
– Цього! – сердито промовив Роман Васильович, тицьнувши себе в груди. – Як тільки мене випишуть, поїдемо до тебе, допоможу, що ти просив там зробити.
– Не такий я й старий, мені всього шістдесят три роки. І не болить у мене спина, набрехав я тобі. Ти пробач мені… Не знаю, що на мене найшло.
– Не треба, тату, – сказав Олег. – Мені Петро допоміг. Не такий він і безрукий виявився.
– Та ну… це… чому безрукий? Це я так сказав, чи що? Ні, ти мене не правильно зрозумів, сину, – почав Роман Васильович, скосившись на Аню, яка розкладала на його тумбочці сік, апельсини та печиво. Йому стало соромно.
– А чого це батько так розхвилювався і все казав, що він не старий? Про що він? – спитала Ганна, коли вони з братом спускалися лікарняними сходами.
– Не знаю… Дивний він сьогодні якийсь, на себе не схожий, – знизав Олег плечима.
– З новосіллям вас, діти! – урочисто промовив Роман Васильович і підняв келих.
Вони всією сім’єю сиділи за столом у новій відремонтованій квартирі та відзначали новосілля: Роман Васильович, Ніна Борисівна, Аня, Петро, Олег та Емма.
Костик, якому нещодавно виповнилося п’ять років, теж сидів за столом, бовтав ногами та пив сік.
Роман Васильович, коли виписався з лікарні, допоміг Олегу змонтувати всю електрику у квартирі, а решту Олег робив потихеньку сам. Хоча Роман Васильович дуже рвався допомогти йому.
– Ну, тепер у тебе, Костю, є своя кімната! Усі машинки свої розставиш по полицях, – усміхаючись, промовила Ніна Борисівна онукові.
– Ага, – усміхаючись на весь рот, кивнув Костя. – А ще там скоро стоятиме двоярусне ліжко. Чур, я спатиму нагорі!
– Двоярусне? Навіщо? – здивувалася Ніна Борисівна.
– Бо в мене незабаром з’явиться братик! Нарешті можна буде грати в машинки удвох, – пояснив Костик і заляпав у долоні.
Ніна Борисівна відчула, як у неї потепліло в грудях. Вона з любов’ю подивилася на невістку та Олега.
– А ми з Петром до моря вирушимо за тиждень, – сказала Аня. – А потім все. Збирати будемо. Теж хочемо квартирку собі придбати, вистачить нам вже по орендованих мотатися.
– От і добре, – заявив Роман Васильович, знову наповнюючи всім келихи.
А Ніна Борисівна подумала про те, що, може, коли вони куплять житло, Аня і на дитину наважиться? І тоді з’являться у них ще онуки, як вона й мріяла.
– Давайте, хлопчика ще одного народ жуйте, і ви теж, – раптом заявив Роман Васильович Еммі та Ані. – Я їх усіх навчу працювати руками. Чоловік повинен вміти все робити сам.
– Самі із вусами! – пожартувала Ніна Борисівна. – Сиди вже! Наробився, трохи Богові душу не віддав. Вік бере своє.
– Який вік, Ніно?! Мені всього шістдесят чотири, а ти мене вже в запас списала, їй Богу… – буркнув Роман Васильович.
Олег дивився на жартівливу лайку батьків і думав про те, як він їх любить. У них чудова сім’я і це найголовніше, а решта – дрібниці життя…
Залишайте свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!
