Нещодавно отець Євген, мій знайомий батюшка, сповідав вдома жінку. Не стару ще. Близько шістдесяти. Була вона дуже хвора, практично не жилець. І ця сповідь була першою у її житті. Вона і в храм не ходила, крім хрещення в далекому дитинстві.
Жінка абсолютно не розбиралася в релігійних питаннях, але дуже просила рідних покликати їй батюшку. І помовчавши якийсь час, слабким голосом сказала:
— Я не знаю, що заведено говорити. Але скажу. Головне – адже я і не жила зовсім …
І заплакала.
“Ось діти підуть, тоді заживемо”
Довгою була ця розмова. Хоча сил у Валентини було зовсім мало, вона все згадувала і згадувала …
– Я не жила, – повторила вона. — Я весь час чекала, що ще трохи та почнеться у мене те саме життя. Адже мені завжди чогось не вистачало. І я думала: «Ось ще трохи, і буде щастя».
Ні, щастя в неї, звісно було. Але в тому ж далекому дитинстві. Коли дитині, в принципі, і не треба нічого. Аби мама та тато були поруч і любили.
А потім Валентина почала дорослішати.
Швидко набридло їй їхнє сільське життя з його одноманітністю — город, доїння вранці, кури. І думала вона: «Ось закінчу школу, поїду в місто, тоді й заживу».
Поїхала, вступила в училище.
— Ось закінчу, буду працювати, тоді все в мене буде добре, — думала я тоді. І все чекала, коли це «добре» настане.
Вивчився, начебто і робота є. І навіть непогана. Але тепер би вийти заміж, тоді й настане світле майбутнє.
І вийшла заміж. За хорошу людину, Миколу. Але перші роки не було дітей.
– Ось з’являться діти, тоді заживемо як люди. Буде у нас справжня сім’я, — думала Валентина і страждала, що не як у всіх. Чекала… По лікарнях та бабках бігла.
“Коли нікому нічого не буде винна”
І діти з’явилися. Спочатку хлопчик Діма, а потім Вірочка.
— Чоловік був на сьомому небі від щастя. Перший, син! А на доньку взагалі надихатися не міг. Сукню мені подарував. Тоді важко було щось дістати. Але знайшов. Таку блакитну, з парчі, ошатну. «Ходімо гуляти, будеш найкрасивішою», — казав.
Але Валентині було не до сукні, хоча вона їй дуже подобалась. Повісила вона її в шафу і все думала:
«Ось підростуть діти, стане легше. Тоді і надягну, зачіску зроблю, крила розправлю».
І все чекала, коли ж виростуть Дімка з Вірою. Ато хвороби замучили, капризи їх, ночі безсонні. Приготування їжі, прибирання, яка тут сукня…
Виросли трохи діти, садок, школа. Але крила не розправлялися.
Квартиру нову чекала, трикімнатну. Отримати швидше, обставити. Стінку шведську, кришталь за скляними дверцятами, килими … Ось відсвяткують новосілля й одягне Валентина ту сукню. А поки почекає вона до кращих часів.
Обставили нову квартиру, але новосілля не святкували. На машину в чергу стали. Гроші відкладали.
— За кожну копійку тряслася. Зайвого боялася дозволити. Думала – ось купимо машину, потім підвищать чоловіка на посаді, тоді заживемо вже як люди. І сукню надіну…
Роки йшли. Дітям до інституту треба.
— От вступлять, вивчаться, людьми стануть, роз’їдуться, — тоді й заживемо з чоловіком уже для себе. Вдихнемо повною груддю, — думала Валентина.
І чекала, коли, нарешті, настане у неї справжнє життя. І одягне вона ту сукню, яка так і висіла в шафі. Нікому вона вже нічого не буде винна. Свобода.
“У шафі висіла сукня”
Але не встигла вдихнути. Мрії про внуків не дали. В усіх онуки є, а в неї немає. І все чекала, коли ж. Коли ж прийде довгоочікуване щастя.
Коли з’явилися онуки, Валентина допомагала, звичайно. Але було важко. І мріяла, що підростуть і вони. Тоді вона візьме їх за руки, підуть у парк.
Красиві онуки та вона – у гарній сукні. Але діти з онуками переїхали до Польщі. Там і живуть й дотепер.
Плакала Валентина, а потім із чоловіком купили дачу. Щоб час вільний якось проводити.
– Давно я про дачу мріяла, але й тут не раділа. Все думала, ось відремонтуємо її, розширимо, розбудуємо, тоді й заживемо. А поки що копили на це, стиснувши зуби. Я навіть їздити туди не любила. Все чекала, коли ж зробимо з неї «цукерку», тоді й натішимося. Покличемо сусідів, надіну сукню і святкуватимемо.
І так усе життя. Зимою чекала Валентина літа, влітку — зиму. У спеку чекала дощу, в дощ — сонця.
– Я все майбутнього якогось чекала. Життя на потім відкладала, — говорила вона отцю Євгенові. — Мене подруга все в храм кликала. А я говорила: «Ось постарію – потім». А потім я захворіла. Вмираю, ось, батюшка … Дивлюся назад – скільки ж я пропустила. Мені б радіти – все ж наче вдалося. Робота, чоловік, діти. Повернути б усе. Я б кожного дня “дякую” говорила. Селу нашому, де народилася. Світанкам, заходам сонця. Посмішкам сина, доньки, першим словам. Як швидко вони виросли. Хоч би дякую говорила. Скільки всього хорошого було. Але думала: «Ось ще трохи, і настане справжнє життя». А те саме справжнє не бачила, не хотіла. Не вміла бути щасливою. Не жила, а ніби репетирувала життя. Так і промайнули роки. Навіть сукню берегла до кращих часів. Так і не наділа жодного разу. Відкрийте шафу… Бачите? Тепер прошу чоловіка в ній мене поховати. Чого вже відкладати.
У шафі, й справді, висіла старомодна блакитна сукня… Відкладена на потім разом з життям.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
