Я озираюсь на своє життя і розумію, що мені весь цей час дуже щастило. Але як це часто буває, людина оцінює щось гідно лише тоді, коли вже втратить це.
Мені зараз сорок вісім років. Заміж я вийшла досить рано. Мені тільки-но виповнилося 19 років. Мій чоловік був старший за мене на шість років. До моменту нашого весілля у нього вже була своя квартира (що дісталася у спадок від бабусі), стабільна робота та нова машина.
Віктор був із дуже заможної родини. Але й сам завжди прагнув заробляти. Він не бізнесмен, але завжди обіймав престижні керівні посади. Це дозволяло нашій сім’ї жити без бід, а мені не працювати.
В нас була трикімнатна квартира, гарна машина, заміський будинок. Щороку ми їздили кудись на відпочинок. Останні роки вже могли вирватися удвох, адже діти вже відокремилися від нас.
Перші роки шлюбу я вчилася та займалася вихованням наших дітей. Дітей у нас двоє. Віктор зміг їх усім забезпечити. І син та дочка зараз вже створили свої сім’ї.
Коли три роки тому одружився син, батько зміг подарувати йому значну суму, яка одразу ж закрила квартирне питання молодої родини.
Трохи більше як рік тому вийшла заміж і наша дочка. Вона якось давно казала, що хотіла б жити в такому ж будинку, як наш. Ми порадилися з Вітею і вирішили подарувати дочці наш заміський будинок.
Ще донька мріяла про красиве весілля. Щоб як у голлівудських фільмах. Не помпезно, але стильно та зі смаком. Батько виконав і це її бажання, щоправда, витративши на це дуже пристойну суму грошей.
Якщо чесно, все своє життя я вважала, що це саме життя якесь аж надто хороше. Я займалася будинком та побутом. Чоловік у цьому плані не дуже вибагливий.
Не вимагав, щоб я готувала на кожну вечерю по десять різних страв. У нього не було цих побутових дивацтв, у вигляді відмови, наприклад, помити за собою посуд.
Вітя завжди брав на себе вирішення всіх фінансових питань нашої сім’ї. Оплачував рахунки, купував продукти. Він же планував великі покупки та подорожі. На мені він також ніколи не економив. Я завжди могла спокійно попросити в нього будь-яку суму.
Але я ніби й не з тих жінок, які за багатого чоловіка цілими днями із салонів краси не вилазять. Я витрачала гроші дуже розумно, не розкидала їх праворуч і ліворуч.
Рік тому мого чоловіка не стало. Не стало зненацька. Він не хворів, ми з дітьми не доглядали його місяцями. Він просто пішов у душ, і я почула гуркіт. Серце Віктора зупинилося.
Для всієї нашої родини це величезна втрата. Ми любили нашого батька та чоловіка. Не хочу описувати, що я пережила у перші місяці. Як мені було погано і не хотілося жити самій.
Ось я залишилася сама. Наодинці із цим світом. Світ виявився мені зовсім незнайомим. Тільки тоді я усвідомила, що ніколи нікуди не ходила без Віті. Не в плані до магазину по хліб, а щодо вирішення якихось важливих питань.
Я не знала, куди йти, щоб оформити спадщину. Як мені зробити так, щоби у квитанції на оплату комунальних послуг стояли мої дані. Як, зрештою, сплатити ці самі комунальні послуги.
Куди йти? Як роблять перевірку лічильників? Куди звернутися щодо лампочки, яка згоріла в під’їзді?
Водійських прав у мене немає. Тому машину після втрати чоловіка я переоформила на сина. Мені вона була тоді без потреби.
А за деякий час я усвідомила, що грошей на рахунках у мене практично немає. Накопичень залишилося не так багато, і дотягнути з ними до пенсії я точно не змогла б. Так до сорока восьми років я зрозуміла, що маю вийти на роботу.
Інакше просто не виживу. Іти по допомогу до дітей мені до болю соромно. Я не хочу, щоб вони бачили мене такою самотньою та безпорадною. Коли вони вкотре питають, чим мені допомогти, я лише запевняю їх, що впораюся сама.
Я не маю стажу роботи. Жодного дня. Є диплом і навіть якась спеціальність. І ось три місяці тому мені вдалося знайти роботу. Невелика бюджетна конторка. Зарплата рівно така, що мені вистачатиме на комуналку та їжу.
Як мені пояснили коли я влаштовувалася на роботу, сильно до них сюди фахівці не рвуться. Воно і зрозуміло, окрім соц.пакету від держави ніяких більше привілеїв. Зате зарплата суворо щомісяця.
Ось вже три місяці я збираю себе по шматках і ходжу на роботу. Я ніколи не вставала о 6.20 ранку щодня, щоб вмитися, привести себе до ладу і їхати в інший район на роботу.
Мені сорок вісім, а щодня для мене відбуваються відкриття, які я мала ще пізнати у двадцять два, коли отримала диплом.
Щодня я плачу. Я не вмію справлятися з тими труднощами, які люди роками вирішують щохвилини. На роботі у нас колектив досить молодий. За таку скромну зарплату здебільшого трудяться дівчата лише після університету.
А коли набувають достатньо досвіду, то йдуть на пошуки більш вигідних варіантів. Мені в наставники дали дівчинку, якій зараз двадцять чотири. Вона стільки всього знає! Так швидко може розібратися з будь-якою ситуацією, знає, куди та кому треба зателефонувати та що та як сказати.
Я зрозуміла, що навіть заздрю їй. У неї поки що й сім’ї немає своєї, живе з батьками. Але в неї не буде такої загубленої старості, як у мене.
Щовечора, повертаючись додому, я подумки обіцяю собі, що більше не повернуся на цю роботу. Але вранці знову доводиться вставати, інакше мені не буде на що жити. Що мені робити далі, я зовсім не знаю. Я ніколи не залишалася ще в такій безпорадній порожнечі.
