У спекотний день купила кілограм черешні у вуличному кіоску. І запах ягід, що нагрілися на сонці, нагадав мені давню історію…
…Багато років тому до мене на прийом прийшла жінка. Вона довго сиділа, нічого не кажучи, опустивши голову і впустивши руки.
Я тоді ще не дуже довго працювала психологом, але людиною була вже дорослою і знала: так виглядає справжнє горе. Вирішила навіть не питати нічого – нехай розповість, коли сама вважатиме за зручне.
– Втомилася я, – нарешті сказала жінка. – Мені завідувач відділення звеліла до вас зайти. Сказала, що у психологів свої методи. Може, підкажете, де сили взяти?
– Немає у психологів таких методів, – чесно зітхнула я, яка ще не до кінця забула свою базову природничо-наукову освіту, і запитала, – що у вас трапилося?
– Син у мене вми рає, десять років від народження.
– Ох … – У мене збився подих, хоча саме чогось такого я й чекала. – А лікувати?
– Нема більше сенсу. Усі лікарі так сказали.
– Він у лікарні лежить?
– Ні, вдома. Сам попросився. Він у мене розумний, добре вчився, вчителька завжди хвалила. Чує ж, що довкола нього відбувається. Запитав, скільки йому залишилося?
– Мені б, напевно, треба було збрехати, а я й розплакалася, як недолуга. І він, уявіть, мене почав втішати:
– Мам, ну ти не плач, що вже, усі ж колись підуть із життя, ну хтось пізніше, хтось раніше – це нічого такого. – Давай тоді я краще вдома останні дні проведу, мені там спокійніше буде, – попросив він. Ось ми його й забрали.
Господи, і тепер вона щогодини дивиться, як син згасає, – уявила собі я.
– У вас є ще діти? – спитала і з жахом чекала на негативну відповідь.
– Є. – Я видихнула з полегшенням. — Дочці п’ять років, вона спочатку питала, коли братик встане й пограється з нею, а тепер, мабуть, теж щось збагнула і не питає більше. І не заходить до нього.
– Ви втомилися морально, чи за сином важкий догляд?
– За сином – ні. Він спить багато. Але ще є моя бабуся, яка мене виростила, на іншому кінці міста.
– А що з нею?
– Ви сміятиметеся, – гірко посміхнулася жінка, – але вона теж на межі. Але їй хоч за віком.
– Ви її доглядаєте? Більше нема кому?
– Ага. Нема нікого. Моя мати, її дочка, в Одесі зараз живе. З четвертим чоловіком. А характер бабусі завжди був різкий, командирський.
– Вона начальником дільниці працювала, над мужиками, а там багато з таборів сиділи. Я намагалася найняти доглядальницю – двох вона вигнала, дві самі пішли. Ні, каже, мені потрібно, щоб ти, ти розумієш як. А з тих чотирьох одна навіть медсестра була.
– Бабуся знає, що діється з правнуком?
– Знає. І каже, що якщо йому вже допомогти не можна, то хоч вийдеш з квартири, з’їздиш до старої, поки годину їдеш у метро, та в магазин, та на людей дивишся – відвернешся трохи.
У логіці бабусі відмовити не можна ніяк, подумки визнала я.
– Тобто бабуся при здоровому глузді?
– Абсолютно. Усім би так. Але підводитися вже майже не може. Навіть сідає сама насилу. І головне – вона практично засліпла. Але ще щось намагається робити сама. Падала тричі.
– Лікар пропонував госпіталізацію, а вона сказала, якщо відправлю її доживати в богодільню, прокляне. Я боюсь.
– Та й розумію її – рухатися і бачити вона не може вже, а поговорити їй ще хочеться, а чужа людина хіба зрозуміє, стане слухати? А в мене вже руки тремтять і голова. І дзвін у вухах.
– Спати вночі не можу, лежу і в стелю дивлюся. У метро нещодавно заснула і на підлогу впала, люди підіймали, ніяково.
– А чоловік є? Що каже? Що робить? – Я вирішила промацати ресурси.
– Є. Переживає також, звичайно. Працює допізна спеціально – пояснює, що гроші зараз потрібні й потім потрібні будуть. Якось я його спитала, – як ти? Він відповів, – вибач, але мені хотілося б, щоб це все вже швидше скінчилося.
Це було дуже давно. Я була молодою та самовпевненою. Жінка у реально важкій життєвій ситуації прийшла за порадою з оптимізації енергетичних витрат.
З досвіду, а не психологічної освіти, я знала, що у кожної, навіть найсильнішої й самодостатньої людини в житті бувають моменти, коли хочеться, щоб хтось компетентний впевнено сказав, – роби ось це й ось так. Приступай зараз. Мені здалося, що це той самий момент.
– Слухайте, я скажу вам, що робити! – Зважилася я. – Ви перевезіть бабусю до себе.
– Але ж ми не маємо для неї окремої кімнати. У нас двокімнатна квартира. Ми й так доньку до себе в кімнату забрали, щоб сина не турбувати. Та вона й не погодиться.
– Погодиться. У цьому й фокус! Ви покладете слабку, але розсудливу бабусю в кімнату до сина, який також заслаб. І заздалегідь веліть їй все йому розповісти.
– Будете давати їй інформацію по тих каналах, які в неї ще працюють, щоб включалися спогади: стара музика, смак, запахи – це найдавніше і найпотужніше. Скажете, що це її останнє завдання у житті.
– Остання робота. Щоб він відволікся від того, що скоро піде із життя. А йому скажете, щоб слухав її, бо їй це треба, щоб піти спокійно, бо у вас вже немає сил.
– І він піде, як би ввібравши й проживши її страшенно довге життя, а ви зможете за ними доглядати в одному компартменті.
Жінка подумала, а потім спитала:
– Що таке компартмент?
– Відокремлена область живої клітини, як правило, оточена шаром біліпідної мембрани, – чітко відрапортувала я.
Вона глянула на мене з повагою і, ще трохи повагавшись, кивнула.
– Прийдете й розкажете, коли все влаштується, – сказала я їй, подумавши про себе, – раптом вийде ще гірше? Треба мені знати.
Вона прийшла.
– А знаєте, все нічого. Бабуся в мене хоч і командир, але людина обов’язку: я сказала – треба, то вона й не пікнула. Ношу все нюхати, музику ставлю, готую їжу на її замовлення, як ви наказали.
– У неї явно включаються спогади. Тепер вона йому майже весь час розповідає, коли він не спить. Про дитинство, юність свою на півдні. Історії всякі з роботи, які долі у людей тоді бували – я й сама буває зайду та заслуховуюсь.
– А син?
– Він слухає, усміхається. Перепитує щось інколи. Хоч і слабкий зовсім.
Потім вона трохи поплакала та пішла. Я довго сиділа і бездумно дивилася у вікно.
…Минуло кілька років. На прийом прийшла жінка з дівчинкою-підлітком, у якої були гарні довгі ноги. Обидві посміхалися.
– Нам би профорієнтацію. Бо вона сьогодні лікарем, а завтра пожежником хоче стати. Ми з батьком уже замучились. Поговоріть хоч ви з нею.
– Та без проблем, – я теж усміхнулася. – Сідайте кудись.
– Ви мене, звісно, не пам’ятаєте. Це багато років тому було…
– Ви з донькою вже колись приходили до мене?
– Ні. Я сама приходила. Син у мене тоді згасав і бабуся водночас. Ви веліли їх в одній кімнаті покласти.
– Ох …
– Він живий! – жінка розпливлася у щасливій усмішці, а в мене по спині пробігли мурашки й затряслася ручка у пальцях. Я взяла себе в руки.
– Розкажіть.
– Що ж розповісти? Ну ось вони лежать, і вона йому розповідає, а він слухає. Вона йому відразу сказала:
– Ти не бійся нічого, ти не один туди підеш, я з тобою. Ми там все влаштуємо як слід.
– Він справді одразу заспокоївся, а я й рада – самі розумієте.
– Я їх доглядаю. Якось бабуся мені на вухо, коли він спав, каже:
– Ти вже не вибач, походи за мною ще, я його одного залишати не хочу тепер, проводжу вже й тоді відразу сама за ним – ти й звільнишся.
– Лежать вони так, лежать, а стара з косою все не приходить. Чоловік каже:
– Дивись, всі їхні терміни вийшли, може, лікарі там щось наплутали, ще з кимось треба порадитися?
– Я, звісно, кинулася. Вони кажуть, що й справді дивно, значить, у вашого сина ще є резерви. Що в Києві є експериментальне лікування, не перевірено, але шанс для тих, кому вже байдуже. Підете в групу?
– Ми з чоловіком порадилися, потім сина спитали, а він:
– Це знову в лікарню треба?
– Ми й так і так, що може, воно допоможе тобі й ти видужаєш.
– А як же я бабусю лишу? – Запитав він.
– А ти її саму спитай?
– Звичайно, їдь, я тебе тут зачекаю.
– Він і поїхав. І йому допомогло. Група була із дванадцяти осіб. Четверо все одно пішли з життя, у решти покращення, а троє наймолодших одужали зовсім! Нам пощастило!
– А бабуся?
– Вона, як дізналася, що йому точно стало краще, так одразу й пішла із життя. Він засмутився, звичайно, але тут уже ми йому пояснили, що вона тільки заради нього і трималася.
– Що тепер у нього далі життя буде, а їй уже час було, і він ніби зрозумів.
– Що ваш син зараз робить?
– В інституті навчається, на архітектора. А ми про вас нещодавно згадали, довідалися, що ви ще тут працюєте, і ось із Ксюшею прийшли.
– Чого ж згадали?
Мати кивнула дочці, і дівчинка, бентежачись, сказала:
– Мені брат дивний такий комплімент тиждень тому зробив: у тебе каже, Ксюшо, ніжки вийшли такі симпатичні, засмаглі, рівненькі, як смажені сухарики з сіллю та часничком.
– Я, звичайно, рота розкрила і говорю, – ти це чого?! Звідки взяв? А він спочатку пішов мовчки, і тільки ввечері мені все й розповів.
– Коли він хворів і з бабусею лежав, мама одного разу принесла їй з вулиці нагрітої сонцем черешні. Вона її понюхала і каже:
– Дерева такі всі ягодами всипані, сонце, в синьому небі пташка мала і джмелі дзижчать. Мені років шістнадцять. У мене сукня жовта з дрібними червоними квіточками й косинка червона.
– Я на сходах стою і ягоду в широкий кошик збираю. А вона така соковита. А знизу Володька – балагур наш і красень, сміється і зуби білі на сонці блищать:
– Ох, Лесю, які вже в тебе ніжки ладні та рівненькі вийшли – як сухарики з сіллю і часничком. А мені й соромно, і приємно.
І з наївним чотирнадцятирічним кокетством:
– Виходить, у мене ніжки, як у прабабусі, так?
Ми з її матір’ю довго мовчимо, проживаючи емоції, що наринули. А далі, що ж, – далі профорієнтація.
Ось такі чудеса в житті трапляються. Майже всі викреслили хлопчика з книги життя, а він вижив, – всім на зло…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки, та підписуйтесь на сторінку, щоб не пропустити нові публікації!
