У спекотний день купила кілограм черешні у вуличному кіоску. І запах ягід, що нагрілися на сонці, нагадав мені давню історію…

У спекотний день купила кілограм черешні у вуличному кіоску. І запах ягід, що нагрілися на сонці, нагадав мені давню історію…

…Багато років тому до мене на прийом прийшла жінка. Вона довго сиділа, нічого не кажучи, опустивши голову і впустивши руки.

Я тоді ще не дуже довго працювала психологом, але людиною була вже дорослою і знала: так виглядає справжнє горе. Вирішила навіть не питати нічого – нехай розповість, коли сама вважатиме за зручне.

– Втомилася я, – нарешті сказала жінка. – Мені завідувач відділення звеліла до вас зайти. Сказала, що у психологів свої методи. Може, підкажете, де сили взяти?

– Немає у психологів таких методів, – чесно зітхнула я, яка ще не до кінця забула свою базову природничо-наукову освіту, і запитала, – що у вас трапилося?

– Син у мене вми рає, десять років від народження.

– Ох … – У мене збився подих, хоча саме чогось такого я й чекала. – А лікувати?

– Нема більше сенсу. Усі лікарі так сказали.

– Він у лікарні лежить?

– Ні, вдома. Сам попросився. Він у мене розумний, добре вчився, вчителька завжди хвалила. Чує ж, що довкола нього відбувається. Запитав, скільки йому залишилося?

– Мені б, напевно, треба було збрехати, а я й розплакалася, як недолуга. І він, уявіть, мене почав втішати:

– Мам, ну ти не плач, що вже, усі ж колись підуть із життя, ну хтось пізніше, хтось раніше – це нічого такого. – Давай тоді я краще вдома останні дні проведу, мені там спокійніше буде, – попросив він. Ось ми його й забрали.

Господи, і тепер вона щогодини дивиться, як син згасає, – уявила собі я.

– У вас є ще діти? – спитала і з жахом чекала на негативну відповідь.

– Є. – Я видихнула з полегшенням. — Дочці п’ять років, вона спочатку питала, коли братик встане й пограється з нею, а тепер, мабуть, теж щось збагнула і не питає більше. І не заходить до нього.

– Ви втомилися морально, чи за сином важкий догляд?

– За сином – ні. Він спить багато. Але ще є моя бабуся, яка мене виростила, на іншому кінці міста.

– А що з нею?

– Ви сміятиметеся, – гірко посміхнулася жінка, – але вона теж на межі. Але їй хоч за віком.

– Ви її доглядаєте? Більше нема кому?

– Ага. Нема нікого. Моя мати, її дочка, в Одесі зараз живе. З четвертим чоловіком. А характер бабусі завжди був різкий, командирський.

– Вона начальником дільниці працювала, над мужиками, а там багато з таборів сиділи. Я намагалася найняти доглядальницю – двох вона вигнала, дві самі пішли. Ні, каже, мені потрібно, щоб ти, ти розумієш як. А з тих чотирьох одна навіть медсестра була.

– Бабуся знає, що діється з правнуком?

– Знає. І каже, що якщо йому вже допомогти не можна, то хоч вийдеш з квартири, з’їздиш до старої, поки годину їдеш у метро, ​​та в магазин, та на людей дивишся – відвернешся трохи.

У логіці бабусі відмовити не можна ніяк, подумки визнала я.

– Тобто бабуся при здоровому глузді?

– Абсолютно. Усім би так. Але підводитися вже майже не може. Навіть сідає сама насилу. І головне – вона практично засліпла. Але ще щось намагається робити сама. Падала тричі.

– Лікар пропонував госпіталізацію, а вона сказала, якщо відправлю її доживати в богодільню, прокляне. Я боюсь.

– Та й розумію її – рухатися і бачити вона не може вже, а поговорити їй ще хочеться, а чужа людина хіба зрозуміє, стане слухати? А в мене вже руки тремтять і голова. І дзвін у вухах.

– Спати вночі не можу, лежу і в стелю дивлюся. У метро нещодавно заснула і на підлогу впала, люди підіймали, ніяково.

– А чоловік є? Що каже? Що робить? – Я вирішила промацати ресурси.

– Є. Переживає також, звичайно. Працює допізна спеціально – пояснює, що гроші зараз потрібні й потім потрібні будуть. Якось я його спитала, – як ти? Він відповів, – вибач, але мені хотілося б, щоб це все вже швидше скінчилося.

Це було дуже давно. Я була молодою та самовпевненою. Жінка у реально важкій життєвій ситуації прийшла за порадою з оптимізації енергетичних витрат.

З досвіду, а не психологічної освіти, я знала, що у кожної, навіть найсильнішої й самодостатньої людини в житті бувають моменти, коли хочеться, щоб хтось компетентний впевнено сказав, – роби ось це й ось так. Приступай зараз. Мені здалося, що це той самий момент.

– Слухайте, я скажу вам, що робити! – Зважилася я. – Ви перевезіть бабусю до себе.

– Але ж ми не маємо для неї окремої кімнати. У нас двокімнатна квартира. Ми й так доньку до себе в кімнату забрали, щоб сина не турбувати. Та вона й не погодиться.

– Погодиться. У цьому й фокус! Ви покладете слабку, але розсудливу бабусю в кімнату до сина, який також заслаб. І заздалегідь веліть їй все йому розповісти.

– Будете давати їй інформацію по тих каналах, які в неї ще працюють, щоб включалися спогади: стара музика, смак, запахи – це найдавніше і найпотужніше. Скажете, що це її останнє завдання у житті.

– Остання робота. Щоб він відволікся від того, що скоро піде із життя. А йому скажете, щоб слухав її, бо їй це треба, щоб піти спокійно, бо у вас вже немає сил.

– І він піде, як би ввібравши й проживши її страшенно довге життя, а ви зможете за ними доглядати в одному компартменті.

Жінка подумала, а потім спитала:

– Що таке компартмент?

– Відокремлена область живої клітини, як правило, оточена шаром біліпідної мембрани, – чітко відрапортувала я.

Вона глянула на мене з повагою і, ще трохи повагавшись, кивнула.

– Прийдете й розкажете, коли все влаштується, – сказала я їй, подумавши про себе, – раптом вийде ще гірше? Треба мені знати.

Вона прийшла.

– А знаєте, все нічого. Бабуся в мене хоч і командир, але людина обов’язку: я сказала – треба, то вона й не пікнула. Ношу все нюхати, музику ставлю, готую їжу на її замовлення, як ви наказали.

– У неї явно включаються спогади. Тепер вона йому майже весь час розповідає, коли він не спить. Про дитинство, юність свою на півдні. Історії всякі з роботи, які долі у людей тоді бували – я й сама буває зайду та заслуховуюсь.

– А син?

– Він слухає, усміхається. Перепитує щось інколи. Хоч і слабкий зовсім.

Потім вона трохи поплакала та пішла. Я довго сиділа і бездумно дивилася у вікно.

…Минуло кілька років. На прийом прийшла жінка з дівчинкою-підлітком, у якої були гарні довгі ноги. Обидві посміхалися.

– Нам би профорієнтацію. Бо вона сьогодні лікарем, а завтра пожежником хоче стати. Ми з батьком уже замучились. Поговоріть хоч ви з нею.

– Та без проблем, – я теж усміхнулася. – Сідайте кудись.

– Ви мене, звісно, ​​не пам’ятаєте. Це багато років тому було…

– Ви з донькою вже колись приходили до мене?

– Ні. Я сама приходила. Син у мене тоді згасав і бабуся водночас. Ви веліли їх в одній кімнаті покласти.

– Ох …

– Він живий! – жінка розпливлася у щасливій усмішці, а в мене по спині пробігли мурашки й затряслася ручка у пальцях. Я взяла себе в руки.

– Розкажіть.

– Що ж розповісти? Ну ось вони лежать, і вона йому розповідає, а він слухає. Вона йому відразу сказала:

– Ти не бійся нічого, ти не один туди підеш, я з тобою. Ми там все влаштуємо як слід.

– Він справді одразу заспокоївся, а я й рада – самі розумієте.

– Я їх доглядаю. Якось бабуся мені на вухо, коли він спав, каже:

– Ти вже не вибач, походи за мною ще, я його одного залишати не хочу тепер, проводжу вже й тоді відразу сама за ним – ти й звільнишся.

– Лежать вони так, лежать, а стара з косою все не приходить. Чоловік каже:

– Дивись, всі їхні терміни вийшли, може, лікарі там щось наплутали, ще з кимось треба порадитися?

– Я, звісно, ​​кинулася. Вони кажуть, що й справді дивно, значить, у вашого сина ще є резерви. Що в Києві є експериментальне лікування, не перевірено, але шанс для тих, кому вже байдуже. Підете в групу?

– Ми з чоловіком порадилися, потім сина спитали, а він:

– Це знову в лікарню треба?

– Ми й так і так, що може, воно допоможе тобі й ти видужаєш.

– А як же я бабусю лишу? – Запитав він.

– А ти її саму спитай?

– Звичайно, їдь, я тебе тут зачекаю.

– Він і поїхав. І йому допомогло. Група була із дванадцяти осіб. Четверо все одно пішли з життя, у решти покращення, а троє наймолодших одужали зовсім! Нам пощастило!

– А бабуся?

– Вона, як дізналася, що йому точно стало краще, так одразу й пішла із життя. Він засмутився, звичайно, але тут уже ми йому пояснили, що вона тільки заради нього і трималася.

– Що тепер у нього далі життя буде, а їй уже час було, і він ніби зрозумів.

– Що ваш син зараз робить?

– В інституті навчається, на архітектора. А ми про вас нещодавно згадали, довідалися, що ви ще тут працюєте, і ось із Ксюшею прийшли.

– Чого ж згадали?

Мати кивнула дочці, і дівчинка, бентежачись, сказала:

– Мені брат дивний такий комплімент тиждень тому зробив: у тебе каже, Ксюшо, ніжки вийшли такі симпатичні, засмаглі, рівненькі, як смажені сухарики з сіллю та часничком.

– Я, звичайно, рота розкрила і говорю, – ти це чого?! Звідки взяв? А він спочатку пішов мовчки, і тільки ввечері мені все й розповів.

– Коли він хворів і з бабусею лежав, мама одного разу принесла їй з вулиці нагрітої сонцем черешні. Вона її понюхала і каже:

– Дерева такі всі ягодами всипані, сонце, в синьому небі пташка мала і джмелі дзижчать. Мені років шістнадцять. У мене сукня жовта з дрібними червоними квіточками й косинка червона.

– Я на сходах стою і ягоду в широкий кошик збираю. А вона така соковита. А знизу Володька – балагур наш і красень, сміється і зуби білі на сонці блищать:

– Ох, Лесю, які вже в тебе ніжки ладні та рівненькі вийшли – як сухарики з сіллю і часничком. А мені й соромно, і приємно.

І з наївним чотирнадцятирічним кокетством:

– Виходить, у мене ніжки, як у прабабусі, так?

Ми з її матір’ю довго мовчимо, проживаючи емоції, що наринули. А далі, що ж, – далі профорієнтація.
Ось такі чудеса в житті трапляються. Майже всі викреслили хлопчика з книги життя, а він вижив, – всім на зло…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки, та підписуйтесь на сторінку, щоб не пропустити нові публікації!