– Мамо, а давай чаю заваримо? Діставай свій чеський сервіз, вистачить йому припадати пилом!
Настя потяглася до дверей серванта, але Ганна Петрівна перехопила її зап’ястя раніше, ніж пальці торкнулися скла.
– Не чіпай! Це для гостей, або на особливий випадок.
– Який ще випадок? – Настя відсмикнула руку. – Він там стоїть уже п’ятнадцять років. Я спеціально гарний чай привезла, цейлонський, листовий.
Ганна Петрівна повернулася до скла, методично водячи ганчіркою по і без того блискучій поверхні.
– Ось Сашко з Ксенією квартиру куплять, тоді й обмиємо.
– Вони її третій рік купують! – Настя жбурнула коробку з чаєм на стіл. – А сервіз так і стоятиме, доки не трісне від старості. Або поки ти його на мій похорон не виставиш, так?
– Не кажи дурниць!
– Це не дурниці, мамо! Це твоє життя. Ти в ньому нічим не користуєшся, нічого собі не дозволяєш. Скатертина – святкова, посуд – святкова, сукні в шафі – на особливий випадок. А випадок усе не настає!
Ганна Петрівна з силою провела ганчіркою по склу, залишивши каламутні розводи.
– Ти приїхала мене вчити, як жити?
– Я приїхала чаю попити з матір’ю! Нормального, з гарних кухлів.
– А звичайні кухлі тебе вже не влаштовують?
Настя заплющила очі, намагаючись утримати в собі те, що рвалося назовні. Не допомогло.
– У тебе не хата, а музей, мамо! Експонати під склом! Дивитись можна, – чіпати не можна…
Ганна Петрівна розвернулася до дочки різко, нервово.
– Знаєш що? Іди тоді до себе додому і пий там чай із будь-яких кухлів! Хоч із відра.
– Може, й піду.
– Ось і йди.
Вони стояли одна навпроти одної, мати й дочка, розділені півтора метрами паркету та тридцятьма роками недомовленості. Ганна Петрівна першою відвела погляд.
Настя мовчки дістала з шафки два кухлі зі сколами на обідках, які пам’ятала ще зі шкільних часів. Налила окріп, кинула пакетики дешевого чаю. Поставила один кухоль перед матір’ю.
Ганна Петрівна сіла навпроти, вперто дивлячись лише перед собою. Настя дивилася на чеський сервіз за склом – витончені філіжанки з позолоченими ручками, яких ніхто ніколи не торкався. І мовчала.
Вони обидві мовчали.
Через місяць Настя знову приїхала до матері, цього разу допомогти із генеральним прибиранням. Ганна Петрівна з ранку скаржилася на пилюку, яка нібито скупчилася скрізь, хоча квартира і без того блищала.
Настя залізла на табурет, щоб зняти важкі портьєри, і потягла тканину на себе. Карниз здригнувся, табуретка хитнулася, і Настя інстинктивно схопилася за перше, що потрапило під руку. Стулка серванта розкрилася з жалібним скрипом.
Звук був короткий – тонкий, майже кришталевий дзвін, після якого настала абсолютна тиша.
Філіжанка з чеського сервізу лежала на підлозі уламками, і в кожному з них відбивалося світло люстри.
Ганна Петрівна з’явилася у дверях за секунду. Побачила уламки та схопилася за одвірок, потім повільно сповзла по стіні, притискаючи долоню до грудей.
– Мамо, мамо, ти чого? – Настя зістрибнула з табуретки й кинулася до неї. – Це ж просто філіжанка!
– Просто філіжанка? – Ганна Петрівна підняла на неї очі, сповнені сліз. – Просто філіжанка?
– Ну впала, ну розбилася, я ж не спеціально!
– Ти хоч розумієш, скільки вона коштувала? Ти хоч розумієш, що ти наробила?
Настя відступила на крок.
– Мамо, я куплю тобі новий сервіз. Хочеш, два куплю.
– Такий уже не купиш! – Ганна Петрівна схлипнула. – Його твій батько привіз із Праги у вісімдесят сьомому. Єдина цінна річ у цьому будинку!
– Єдина цінна? – Настя присіла навпочіпки поруч із матір’ю. – Мамо, а я? А Сашко? Ми що, не цінні?
– Не пересмикуй!
– Я не пересмикую. Я намагаюсь зрозуміти.
Ганна Петрівна закрила обличчя руками, і плечі її затремтіли від ридання. Настя дивилася на матір, і щось усередині неї, якась пружина, яку вона тримала багато років, раптом розпрямилася.
– Мамо, ти зараз плачеш за філіжанкою! З якої ніколи в житті не пила чай.
– Замовкни!
– Не замовкну! Ти зберігаєш речі для людей, яких немає. Для подій, які ніколи не настануть. Тата немає п’ятнадцять років, мамо!
– П’ятнадцять! А ти все чекаєш на якийсь особливий випадок, щоб випити чай і сервізу, який він привіз для тебе! Для вашої родини!
Ганна Петрівна різко забрала руки від обличчя.
– Як ти смієш так розмовляти зі мною?
– Смію! Тому що мені боляче на це дивитись! Ти живеш у музеї власного життя й нікого туди не пускаєш. Навіть себе!
Ганна Петрівна піднялася з підлоги так різко, що Насті не залишилося часу відступити.
– Ти нічого не розумієш! – Закричала мати прямо їй в обличчя. – Це пам’ять! Це єдине, що лишилося від того життя, коли в нас ще щось було!
– Яке життя, мамо? – Настя теж підвищила голос, хоч обіцяла собі залишатися спокійною. – Життя, де я не могла дихати поряд із сервантом? Де нам із Сашком влітало за кожен косий погляд на цей дорогоцінний сервіз ?
– Я вас виховувала! Вчила цінувати речі!
– Ти вчила нас боятися! Це різні речі, мамо, зовсім різні!
Ганна Петрівна схопилася за край комоди.
– Я все життя заощаджувала, щоб у нас був статус. Щоб люди приходили та бачили, що ми не жебраки. Що у нас є гарні речі.
– Які люди, мамо? – Настя сплеснула руками. – До нас ніхто не ходить! Ти всіх розігнала своїм «не чіпай, не сідай, не дихай»! На твій ювілей ми пили із пластикових стаканчиків, бо сервіз, чи бачите, на особливий випадок!
– Це був не той випадок!
– А який той? Коли тебе не стане? Тоді ми з Сашком дістанемо сервіз? А сенс у всьому цьому який? Тебе вже не буде, зрозумій!
Ганна Петрівна відсахнулася, і обличчя її спотворилося.
– Як ти можеш так казати?
– А як ти можеш так жити? – Настя зробила крок до матері. – Мамо, я тебе люблю, але я більше не можу на це дивитися. Ти не живеш. Ти охороняєш експонати у власній квартирі. Вартуєш їх день і ніч, а життя минає!
– Іди, – прошепотіла Ганна Петрівна.
– Із задоволенням.
Настя розвернулася, схопила сумку з крісла і вийшла до передпокою. Вже біля дверей обернулася і побачила матір, що застигла посеред кімнати.
Під ногами Ганни Петрівни іскрилися уламки філіжанки, а погляд був прикутий до серванта, де в рівному строю зяяла порожня ніша.
Настя вийшла і зачинила за собою двері. Вона зробила все, що було в її силах.
…Три дні Ганна Петрівна не виходила із квартири. Вона сиділа в кріслі навпроти серванта і дивилася на порожнє місце, де раніше стояла чашка.
Уламки вона так і не прибрала, вони лежали на підлозі маленькою купкою, і щоразу, проходячи повз, Ганна Петрівна робила широкий крок, щоб їх обійти.
На четвертий день вона встала вранці й за звичкою пішла протирати скло серванта. Ганчірка завмерла в руці на півдорозі. Ганна Петрівна раптом побачила свій відбиток у склі, і цей відбиток змусив її відступити на крок.
На неї дивилася жінка похилого віку з потухлими очима та опущеними куточками губ. Жінка, яка все життя чекала на чийсь дозвіл бути щасливою. Чекала особливого випадку, який так і не настав за шістдесят три роки.
Ганна Петрівна відкинула ганчірку на комод і рішуче потягла на себе дверцята серванта. Петлі рипнули, бо їх ніхто ніколи не змащував. Навіщо, якщо дверцята майже не відчинялися?
Вона взяла першу філіжанку, і пальці її тремтіли. Потім другу. Поставила їх на стіл, повернулася за блюдцями.
Дістала з нижньої шухляди комода святкову скатертину, ту саму, лляну, з вишивкою по краях, яку берегла незрозуміло для чого.
Розстелила скатертину на кухонному столі, розставила філіжанки. Знайшла у шафці коробку з чаєм, яку Настя привезла місяць тому. Цейлонський, листовий.
Чайник закипів швидко. Ганна Петрівна заварила чай за всіма правилами, як колись вчила її мати: обполоснути заварник окропом, насипати листя, дати настоятися рівно п’ять хвилин.
Вона сіла за стіл одна, в порожній квартирі, де цокав настінний годинник і більше не було ні звуку. Підняла філіжанку, роздивляючись тонку порцеляну на просвіт. Позолочена ручка зручно лягла у пальці.
Перший ковток був звичайним. Просто чай. Нічого особливого.
Але щось дивне сталося з плечима Ганни Петрівни. Вони раптом опустилися, розслабилися, ніби хтось зняв з них тягар, який вона несла так довго, що перестала помічати його тяжкість.
Ганна Петрівна допила чай до кінця та налила вдруге. А потім потяглася до телефону та набрала номер доньки.
– Настю, – сказала вона, коли та взяла слухавку. – Приїдь у неділю. Я зроблю пиріг. І ми вип’ємо чаю. З того сервізу.
Настя мовчала кілька секунд, і Ганна Петрівна вже вирішила, що дочка кине слухавку.
– З чеського? – нарешті спитала Настя.
– З нього. Досить йому припадати пилом.
Настя приїхала у неділю та привезла з собою торт. Вони пили чай із тонких порцелянових чашок, і Ганна Петрівна вперше за багато років не здригалася, коли Настя ставила її на блюдце надто голосно.
Тепер її ранок починався не з протирання скла, а з простої думки про те, що особливий випадок уже настав.
Він наступав щодня, коли вона прокидалася живою і могла налити собі чай у гарну філіжанку, яку більше не потрібно було берегти невідомо для чого.
Це було її життя, особливе у своїй буденності.
Ніколи й нічого не відкладайте на потім, любі мої! Пийте з гарних кухлів, одягайте святкові сукні не на свято, їжте тортики не лише на дні народження та даруйте квіти коханим не лише у свята…
Не треба нічого відкладати на особливий випадок. Адже він може не настати ніколи. А ще можна просто не встигнути…Ви зі мною згодні?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
