У тридцять років я розлучилася з чоловіком, який не вважав за гріх “гуляти” з іншими жінками. Свободою я насолоджувалась, у новий шлюб не поспішала.
Зі мною фліртували багато чоловіків. Іноді я погоджувалася провести разом вечір, повечеряти та сходити в кіно. Навіть один короткостроковий роман стався. Але коли тимчасово безробітний Ігор після нетривалого залицяння вирішив переїхати до моєї квартири, я розірвала стосунки.
Мама терміново намагалася видати мене заміж. На її думку, “годинник” мій давно вже цокає. Але ні Павло з величезним пузом і лисиною, ні Олексій, який живе з мамою в однокімнатній квартирі, ні “вільний художник” Юра не стали претендентами на мою руку.
– Тобі треба знизити свої вимоги до чоловіків і не задирати носа, – радила мама. Вона, звичайно, хотіла мені добра, але по-своєму.
Олександр Іванович, мій вітчим, приносив додому невелику частину своєї зарплати, у вихідні розслаблявся міцними напоями, після пари стусанів від мами міг сходити за продуктами. І, на думку мами, він був непоганим чоловіком і задовольняв її потребу мати штани в будинку.
А я так не хотіла. Але навколо мене всі ніби змовились і сватали мені своїх друзів, сусідів та двоюрідних братів. Андрійка (так-так, саме так мені представила його подруга Віка) схвалили всі, включаючи мою маму.
Віка знала його особисто, а інші мої подружки, мама та сестра задовольнилися фотографією та усною характеристикою. А в мене ось зовсім не лежала душа знайомитись із цим самим Андрійком.
– Ти сходи з ним хоча б на одне побачення. Хлопець справді гарний, – вмовляла подруга. І я дозволила подрузі дати цьому Андрійкові мій номер телефону.
Голос у нього був приємний. Судячи з фото, це був не мій типаж, але все ж таки виглядав досить непогано. Чоловік призначив мені зустріч у кафе, яке було далеко і від роботи, і від будинку.
– Андрію, але мені зовсім незручно так далеко добиратися, – заперечила я, почувши вибір мого кавалера.
– Ось ви, жінки, завжди шукайте, щоб було зручно та просто, а для щастя іноді докласти старань треба, – сміявся Андрій. Про те, щоб викликати мені таксі й не йшлося.
Що ж, я вирішила послухатися маминої поради та не задирати носа. Дісталася я на таксі, а за п’ять хвилин до прибуття зателефонувала Андрійкові.
– Приїхала? От і молодець. Зачекай там, я затримаюся хвилин на 20, – сказав мені чоловік.
Я зітхнула. Так, не подобався мені початок побачення. Але у кафе було досить затишно. Попросивши меню, я переконалася, що ціни досить низькі.
– Мені, будь ласка, салат, капучино та безе, – чемно попросила я офіціанта.
Коли мій супутник прибув до місця побачення, я вже з апетитом їла салат і чекала десерт. У телефоні я залипла на добірку цікавих відео, тому навіть не помітила, як до мене підійшли.
– Не варто так багато часу приділяти гаджетам, віддам після побачення, – сказав Андрійко, спритно вихопивши у мене з рук телефон.
– Доброго вечора, віддайте мені телефон, – обурилася я. Подібних викрутасів ніхто ще не дозволяв собі. Але мій супутник лише розсміявся неприємним сміхом.
До речі, він був взагалі не дуже приємним. Виглядав набагато гірше, ніж на фото: набряклість на обличчі, відсутність зуба у зоні посмішки, зайва вага. І швидше нагадував не Андрійка, а пошарпаного життям Андрія Івановича чи Степановича.
До речі, не лише я була розчарована. Андрій також був не дуже задоволений:
– А ось тістечко ти дарма замовила. Шкідливо це, тим більше, що не заважало б тобі поберегти фігуру. Та й некрасиво це замовляти, доки твій кавалер не прийшов, — повчав мене Андрійко.
– Вибачте, я звикла сама вирішувати, чим вечеряти, – чемно відповіла я.
– Ну твої звички можна виправити. На перший раз пробачаю і за тістечко заплачу. Але наступного разу платитимеш сама, – суворо зауважив Андрій.
Вечеряти з ним було нудно та неприємно. Візуально було складно визначити вік мого супутника, але з огляду на те, що Андрій згадував, скільки коштували продукти в СРСР, йому вже давно час було б приєднати до свого імені ще й по батькові.
Я ледве дочекалася завершення вечора. Але тут почалося найцікавіше. Андрій явно розраховував на продовження, бо після вечері запропонував поїхати до нього.
Я, звісно, відмовилася. Андрій надувся і сказав, що проводить мене додому автобусом. Таксі до його планів не входило. А коли я таки викликала машину, обуренню чоловіка не було меж. Мало того, що Андрій був неприємним і нудним, то він виявився ще й пліткарем. Нашим спільним знайомим він розповів, що я “ламалася” і поводилася зарозуміло.
Ця інформація дійшла навіть до моєї мами. Вона за своїм звичаєм стала знову говорити, що мені треба було б знизити вимоги.
А ось я після цього побачення чітко зрозуміла, що знижувати мені нічого не треба. А то можна і до таких ось “Андрійків” скотитись!
