– У твоєму віці, мамо, й дванадцяти квадратів у гуртожитку за очі вистачить! – Ігор по-господарськи відсунув кухонний стілець і вмостився.
Його дружина Діана стояла поруч з табуретом. Вона гидливо оглянула старий, але доглянутий кухонний гарнітур. На стільниці стояла тарілка з недоїденою смаженою картоплею.
– Чого б це такі турботи про моє житло?
Клавдія сполоснула пальці під краном. Струснула воду над раковиною. Вона збиралася мити посуд після скромної вечері, коли в коридорі грюкнули вхідні двері.
Син із невісткою відчинили замок своїм ключем. З’явилися без дзвінка.
Зазвичай вони заїжджали тільки у великі свята. Або коли треба було терміново перехопити гроші до зарплати. Клавдія давно звикла до такого графіка.
Після розлучення із чоловіком вона тягла Ігоря одна. Працювала на заводі у дві зміни. Брала підробітки у вихідні. Виплачувала цей кооператив, відмовляючи собі в нових чоботях.
Син виріс, навчився, одружився з Діаною. Клавдія залишилася у своїй трикімнатній квартирі одна. Їй було спокійно. Але сьогоднішній візит одразу видався підозрілим.
Ігор заявився при параді. Дорогу куртку навіть не зволив зняти в передпокої, так і сидів у ній, розстебнувши блискавку. Діана виблискувала нафарбованими губами. Ідеальна укладка, новий манікюр. Лише очі бігали.
– Давай по факту, – Ігор поблажливо посміхнувся.
Він поплескав широкою долонею по столу.
– Тобі одній трикімнатна ні до чого. У нас із Діаною третій на підході, нам тісно. А ти тут одна пануєш, комуналку шалену платиш.
Діана відразу вступила в розмову. Картинно погладила ледь помітний живіт.
– Клавдіє Михайлівно, ви ж самі скаржилися днями, – невістка єхидно посміхнулася, – прибирати важко. Вікна мити на лоджії — взагалі голова паморочиться.
– А там, у кімнаті, затишно. Ми вам зробимо ремонт косметичний. Шпалери світлі поклеїмо, лінолеум свіжий кинемо.
Воно й зрозуміло. Невістка давно на цю житлоплощу зуби точила. Спочатку натякала чоловікові, що старим за містом краще. Повітря чистіше, пташки співають.
Потім почала заводити розмови про обмін. Мовляв, це сучасно, у Європі усі так живуть. Але щоб рідний син прийшов виганяти матір у сімейний гурожиток на околиці – такого Клавдія навіть не передбачала.
– І куди мені накажете подітися? – Клавдія опустилася на край табурету навпроти них. – На вулицю піти?
– Я все продумав! – Ігор надихнувся. Інтонації матері він не помітив. Дістав із кишені телефон й почав гортати екран.
– Знайшов чудовий варіант. Сімейний гуртожиток у спальному районі. Метро поряд. Поліклініка прямо через дорогу, – для тебе актуально.
Він засунув телефон під ніс матері. На екрані світилася вузька кімнатка з обдертими шпалерами.
– Там тихо. Контингент саме твій, – одні пенсіонери. Кухня спільна, натомість нудно не буде. З кимось чай поп’єш, серіали обговориш. Вахтер на вході сидить, безпека знову ж таки.
Клавдія дивилася на нього і не впізнавала. Дорослий чоловік тридцяти шести років. Тепер начальник відділу у гарній фірмі. А міркує так, наче вона річ. Стара тумбочка, яку можна переставити в комору через непотрібність.
– А цю квартиру, значить, продаємо? – Уточнила Клавдія.
– Ну, звісно, – Діана пирхнула, наче йшлося про купівлю хлібини хліба.
– Беремо іпотеку на котедж у закритому селищі. Ігорьку статус потрібен по роботі. Не можна йому перед партнерами у хрущовці світитися. Не у двушці ж нам тулитися з трьома дітьми.
Невістка поправила комір модної блузки.
– А накопичення пустимо на ремонт котеджу. Дизайн-проєкт я вже замовила. Там вітальня буде, як дві ваші квартири.
– Ось тобі й на, – Клавдія тяжко сперлася руками на коліна. – Виходить, мене на дванадцять квадратів. А самі мої гроші ділити будете? Шиканути вирішили на старості моїх років?
– Мамо, ну які твої? – Ігор невдоволено скривився та прибрав телефон у кишеню.
– Квартира ще в дев’яностих отримана. Ми з батьком у ній теж були прописані, коли приватизували. Моя частка тут є законною.
– Тож давай по-доброму. Без цих твоїх драм. Ми все порахували. Тобі на гуртожиток вистачить. Решта – наш перший внесок.
Діана згідно закивала.
– Ми вам і продуктів привеземо, якщо треба буде спочатку. Ви головне не переживайте. Переїзд ми організуємо. Вантажників наймемо, всі коробки акуратно знесуть.
Вона обвела поглядом кухню.
– Меблі ваші старі, звичайно, на звалище. Куди їх тягти. В кімнату нові купимо. Диван якийсь невеликий. Шафа-пенал. Вам багато речей і не треба.
Одвічна жіноча хитрість – промовчати там, де хочеться кричати.
Клавдія не стала голосити. Не хапалася за серце. Не скаржилася на тиск, що підскочив. Хоча всередині все стиснулося в тугу грудку від образи.
Вона стільки років відмовляла собі у всьому. Недоїдала. Зайвий раз у перукарню не ходила. Тільки щоб підняти його на ноги.
– Совість май, Ігорьку, – Клавдія дивилася на тарілку з картоплею. – За цей кооператив я горбатилася на заводі двадцять років. Недосипала, щоб внески платити. Батько твій ні гривні до хати не приносив, тільки виносив, щоб продати, та пляшку купити.
– Давай без лірики, – він відмахнувся, – було й минулося. Зараз інший час. Наразі активи потрібно використовувати грамотно. Завтра прийде рієлтор. Подивиться планування, оцінить вартість.
Ігор поплескав по столу.
– Не впирайся. Сама подумай, кому ти ще потрібна у твоєму віці, окрім нас. Відвідуватимемо тебе на Новий рік і на день народження.
– Точно, – підтакнула Діана. – Ви ж самі все розумієте.
Вона прийняла співчутливе обличчя.
– Дві баби в одній хаті, якщо ми до вас переїдемо, не вживуться. Жодного спокою не буде. Тому продаж – ідеальний вихід для всіх.
Клавдія підвела очі. На її обличчі не було ні сліз, ні розгубленості. Тільки важка, глуха втома від того, кого вона ростила.
– Значить, завтра рієлтор? – перепитала вона.
– Години до дванадцятої під’їде, – діловито обізвався Ігор, й став підійматися зі стільця.
– Ти приберися тут, щоб товарний вигляд був. Бо в тебе вічно якісь банки порожні на балконі стоять. Половики ці сільські скрізь розкидані. Прибери цей мотлох!
Ігор уже попрямував до коридору. Він вважав справу вирішеною. Діана переможно посміхнулася і зіслизнула з табурета, поправляючи сумочку на згині ліктя.
– А тепер слухайте мене, бізнесмени! – Голос Клавдії пролунав тихо. Але так, що Ігор завмер на півдорозі.
Він обернувся. Вловив зміну інтонації матері. Діана насторожено застигла біля дверей.
– Десять років тому, коли твій перший бізнес прогорів, – Клавдія карбувала кожне слово, дивлячись синові просто у вічі.
– Мамо, навіщо старе ворушити…
Ігор спробував уникнути розмови. Його самовпевненість миттєво дала тріщину.
– Ні, давай по факту. Як ти любиш?
Вона не дала йому договорити.
– Коли до тебе додому серйозні люди прийшли виби вати борги. Коли ти в ногах валявся. Хто тебе рятував?
Ігор відвів погляд. Витріщився на лінолеум.
– Я тоді продала бабусин будинок у селі, – продовжила Клавдія. – Великий цегляний будинок із ділянкою. Віддала тобі усі гроші. Всю суму, до останньої гривні!
Вона підвелася з табурета.
– Щоб тебе не роздерли та в ліс не вивезли!
– Це інше! – Огризнувся син. – Це сім’я, ти повинна була допомогти! Ситуація була критичною!
– А ти тоді присягався, – Клавдія опустила руки у кишені домашньої кофти.
– Що на цю квартиру ніколи в житті рота не відкриєш. Що твоя законна частка пішла на оплату твоїх косяків! Забув?
Вона посміхнулася. Сухо, без радості.
– Чи думав, у матері пам’ять відібрало до старості?
Діана перевела розгублений погляд із чоловіка на свекруху. Її бездоганний план котеджу з величезною вітальнею валився на очах.
– Ігорю? Які борги?
Невістка підозріло смикнула чоловіка за рукав куртки.
– Ти казав, будинок у селі просто згорів. Ще до того, як ми познайомились! Ти казав, баба забула піч погасити!
– Не лізь! – гаркнув на дружину Ігор.
– Ні, нехай лізе, – Клавдія знову присіла. – Нехай знає, чиїм коштом її чоловік із боргової ями виліз. І в начальники вибився без копійки за душею.
Вона обвела поглядом свою кухню.
– Квартира моя, – повністю! І морально, і по совісті. А рієлтор ваш завтра піде за відомою адресою.
Ігор почервонів. Він явно не очікував такої відсічі. Зазвичай мати зітхала, охала, але поступалася його натиску. – заради миру у сім’ї.
– Гаразд! Раз ти так зі своїми рідними чиниш!
Він різко повернувся до виходу. Тупнув дорогим черевиком по лінолеуму.
– Живи тут одна на своїх метрах! Подивимося, хто тобі на старості склянку води принесе! Коли зляжеш, не дзвони!
– Кулер поставлю, – відрізала Клавдія.
Ігор метнувся до передпокою. Діана, скрививши губи в зневажливій гримасі, пішла слідом.
– І покладіть ключі на тумбу, – додала Клавдія їм навздогін. – Обидва комплекти.
– Та подавись своїми ключами! – долинуло від порога.
Брязнув метал. Вхідні двері рипнули та з силою зачинилися. Клавдія вийшла у коридор. На дерев’яній тумбі сиротливо лежали два комплекти ключів. Вона згребла їх у долоню, – важкі, холодні. Метал приємно холодив шкіру.
За кілька днів вона викликала майстра та змінила замки. Так, про всяк випадок, щоб ніхто з рулетками та планами на котедж без запрошення не заявлявся.
А склянку води… до неї ще треба дожити. А далі буде, – як Бог дасть! Жити треба тут і сьогодні, – в наш час це дуже актуально…
Як ви вважаєте, слушно міркує мати? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
