– Все пропало! – закричав з порога Інокентій.
– Чого ти кричиш? Налякав мене. Що там у тебе пропало? – Здивувалася я, вийшовши назустріч чоловікові з кухні, де готувала вечерю.
– Все! Не буде у нас жодного свята! Новий рік ми не зможемо зустріти! – при цих словах чоловік сів у передпокої на пуф, і закрив голову руками.
Можливо, він навіть заплакав, але я не була в цьому певна.
Чоловік мені дістався дуже вразливий. Будь-який факт, що виводив його зі звичних умов існування, призводив до проблеми світового масштабу.
Принаймні, йому завжди так здавалося. Добре, що я вміла відрізняти серйозне від дрібниць, і вчасно давала чоловікові необхідну душевну підтримку.
– Ну, що там у тебе знову сталося?
– Головний сказав нам, щоб жодної премії ми наприкінці року не чекали. Що ми дуже погано працювали, стільки косяків допустили, й премію не заробили, – сумбурно видав чоловік, злегка заїкаючись від емоцій, що наринули. – Галю, як же так?
– Ну то й що? Треба тепер голосити на весь всесвіт? Вперше, чи що? – не поділяючи смутку Інокентія, сказала я. – Торік також премії не було. І позаминулого, наскільки я пам’ятаю. І нічого, живі й досі.
– То ми всі сподівалися, розумієш? Я ж пообіцяв синові ноутбук, а тобі новий пуховик. А тепер що? Навіть на святковий стіл доведеться гроші шукати, бо всю зарплату потрібно віднести в банк – кредити сплатити.
– Нічого страшного. Купиш наступного разу, коли буде така нагода. А синові ми пояснимо, що у родині фінансові труднощі. Він у нас уже дорослий, зрозуміє. Тож заспокойся, і ходімо вечеряти.
– Та мені соромно, як ти не можеш зрозуміти! Перед вами соромно. Що я за батько та чоловік такий, якщо навіть не зміг на подарунки новорічні сім’ї заробити?
– Ну, я гадаю, все не так страшно, як ти малюєш. Вже на стіл святковий ми гроші знайдемо, – спробувала заспокоїти я чоловіка.
– Ні, Галино, ти не все знаєш! – Інокентій знову закрився руками від смутку, що наринув на нього.
– Що ще? Чого я не знаю? Ну, відповідай, не ховайся, – допитувала я чоловіка.
– Галю, пробач мені, але я тобі не сказав про те, що попав на великі гроші…
– Що? – Тепер вже серйозно здивувалася і засмутилася я. – Кеша, що ти кажеш? Які гроші? У тебе з головою не все добре стало на тлі стресу?
– Ні, з головою у мене все гаразд. Розумієш, Галю… Ні, я не можу!
– Кажи, що ти накоїв! Викладай! – Я була невблаганна.
– Мене обдурили шахраї. Я не хотів, ось, їй-богу, не хотів, Галю! Але переказав їм увесь свій аванс. Потім зайняв гроші у Михайловича, щоб ти мене не лаяла.
– Думав, що премією все покрию. Але тут з’ясувалося, що премії теж не буде! – Інокентій говорив практично на одному подиху, боячись подивитися на мене.
– Ти переказав гроші шахраям? І мені нічого не сказав? – Здивувалася я. – Ти що, дитина п’ятирічна? Хіба ж так можна, Кеша?
– Так, вийшло! Я не винний.
– Ну це вже ні в які ворота! Ось зараз справді час засмучуватися і панікувати, бо ми в повній… ну ти зрозумів, так? Тому що я напередодні дала велику суму в борг моїм батькам.
– Я була впевнена, що ти скоро отримаєш гроші, і ми якийсь час протримаємось коштом твоєї зарплати. Але тепер розумію, що грошей нам чекати нема звідки, – стомлено сказала я.
– А-а-а, – Інокентій трагічно закусив кулак, щоб приховати крик, що рвався назовні. – Як же так? Нас що, чекає голодне існування? Галю, навіщо ти віддала гроші? А наш син? Він теж голодуватиме?
– Припини накручувати! Те ж питання я можу поставити тобі. Тільки мої гроші, на відміну від твоїх, повернуться в сім’ю, нехай і не відразу!
– Ще не вистачало мені тебе зараз відкачувати від непритомності. Думаю, що викрутимося якось. Ось зараз сядемо з тобою і вирішуватимемо. Хоча, яка від тебе користь? Тільки розбазарювати гроші можеш…
Я махнула рукою на Інокентія, хоча в цей момент хотіла тільки одного – тріснути його як слід, щоб хоч трохи відвести душу.
Ну, ось за що мені це? У всіх чоловіки нормальні. А у мене якесь суцільне непорозуміння!
До Нового року залишалося три дні, а на наших картках, як і раніше, був нуль. Грошей більше чекати не було звідки.
І якщо самі ми могли якось пережити відсутність святкового столу та подарунків, то десятирічному синові пояснити цей факт було важко. Тому потрібно терміново було вирішувати, де і як ми цього року зустрічатимемо Новий рік.
– Галю, ти знаєш, мене раптово відвідала одна дуже хороша думка, – здивував мене зранку чоловік.
– Та ну? Сьогодні, що комета на землю впала, чи Меркурій поєднався з Марсом? Звідки у твоїй голові взялися добрі думки? – із сарказмом запитала його я.
– Ну, не жартуй. Просто послухай мене, – сказав Інокентій, який явно був у захваті від своєї вигадки.
– Давай, слухаю, любий. Здивуй мене! Ти ж останнім часом лише цим і займаєшся.
– Ти пам’ятаєш мою тітоньку Клавдію, що живе з чоловіком Іваном у Надвірній? Ну, ми ще всі разом постійно до них раніше в гості їздили, коли Антошка маленький був, пам’ятаєш?
– Ну, пам’ятаю, то й що? – з нерозумінням дивилася я на чоловіка.
– Ну, ось ми й зараз можемо до них поїхати. На Новий рік. Скажімо, що давно не бачилися з ріднею, скучили.
– Ти пам’ятаєш, які завжди тітка Клавдія накривала столи під час наших приїздів? – продовжував упевнено Інокентій.
– А тебе туди звали? – Я намагалася повернути чоловіка на землю.
– Ні, не звали. Ну то й що? Ми ж по-родинному! Маємо право! – Наполягав чоловік. – Завалимося до них, і зустрінемо там свято. І ситно, і весело!
– Кеша, я хочу пояснити тобі популярно – раніше ми до них їздили, бо твоя тітка та її чоловік нас звали до себе. Звали!
– Тоді були твої батьки, і Антошка був маленький, потішний, і всі любили його потискати. І ночували ми у твоїх, а до тітки Клавдії лише приходили в гості. Різницю вловлюєш? А тепер усе змінилося. Чому ти впевнений, що нам там, як і раніше, будуть раді?
– Галю, ну ти ж сама просила мене щось вигадати. Я вигадав, не критикуй мене, а краще розглянь мою пропозицію.
– Нічого страшного, що нас не кликали в гості. На Новий рік усі один до одного в гості ходять. А ми приїдемо! Вона ж мені тітка рідна!
– Ну не знаю… Може, у твоїй пропозиції є раціональне зерно. Все одно виходу ми не маємо. Мої батьки поїхали в санаторій, не дарма ж я їм гроші позичила, тож до них ми не зможемо піти. Друзі нас із тобою в гості не звуть. Доведеться вибирати твій варіант – їхати до рідні.
З ранку тридцять першого грудня у будинку Клавдії було спекотно. Смажилися ковбаси, біля великої теплої печі підіймалося тісто на пироги, сама господиня була зайнята тим, що стругала численні салати, щоб здивувати всіх своїх гостей, запрошених сьогодні до неї на святкування Нового року.
Через те, що діти – син і дочка – разом зі своїми сім’ями давно вже жили далеко, у великому місті, а до батьків приїжджали рідко, то й зараз Клавдія на них не чекала. Тим більше, що вони попередили батьків про те, що не приїдуть.
– Мам, як ви там із татом? Все гаразд? На Новий рік нас не чекайте, ми з Романцевими їдемо в Карпати, там зустрічатимемо, – зателефонувала донька Інна.
– Ну, гаразд, що ж. Вам із нами тепер не цікаво, я розумію. Але все ж таки сподівалася, що побачу тебе і внучку свою Арину, – відповіла Клавдія.
Син теж зателефонував і попередив, що вони з дружиною та дітьми зможуть вибратися до батьків лише після свята.
Тому Клавдія покликала сьогодні ввечері всіх своїх подружок – бабусь, з якими вони співали разом у сільському хорі.
– Приходьте до нас. Мій Іван теж буде радий. А чого вам вдома поодинці Новий рік зустрічати? До вас теж діти не приїдуть, це і так зрозуміло. Їм тепер із нами нудно святкувати, – сказала жінка приятелькам.
– Прийдемо, Клавдіє, прийдемо! Дякуємо тобі, що вирішила нас усіх разом зібрати!
Ближче до ночі почали підтягуватись гості. Оскільки не заведено приходити в будинок з порожніми руками, то незабаром на столі у Клавдії та Івана, крім приготованих господинею страв, з’явилося солоне сальце з прошарками м’яса, домашня свиняча ковбаска, мариновані гливи з часником і кропом, свіжоспечені пироги з капустою та грибами. Святковий стіл ломився від страв!
Але не встигли всі гості добре розташуватися за столом, як раптом відчинилися двері, і разом з клубами морозного повітря в хату увійшов ще хтось.
– Добрий вечір, тітка Клавдія, і дядько Ваня! – голосно промовив чоловік у кудлатій хутряній шапці.
– Це хто ж до нас завітав? Щось не визнаю, – почала жмуритися Клавдія, підводячись зі стільця, і намагаючись роздивитися нових гостей.
– А це ми, Інокентій та Галя, і Антошка з нами, синочок наш. Ось приїхали до вас, – не впевнено відповів племінник, переступаючи з ноги на ногу.
– Та ти що? Оце радість! Це як же ви надумали? – Здивувалася тітка Клавдія, встаючи з-за столу. – Іване, дивись, хто до нас приїхав! Іди, зустрічай дорогих гостей. Кеша, Галочко, Антоне!
За цим пішли міцні обійми, та радісні вітання.
– А ми ось подумали – чому б не з’їздити, не відвідати рідню на свято, – посміхаючись, сказала я. – Сподіваюся, не проженете?
– Та ти що! Молодці, що приїхали! Навіть дивно, що згадали про нас, старих людей! Проходьте, знайомтеся, це всі мої друзі, – сказала Клавдія.
Гості, роздягнувшись, пройшли до багато накритого столу.
Так, мав рацію Інокентій, коли казав мені, що в тітки Клавдії столи завжди ломляться від їжі. Ми вже зголодніли, поки дві години добиралися своїм автомобілем по засніженій дорозі в селище до родичів.
– Тут така справа, – ніби соромлячись, сказала я. – Ми так поспішали, що у метушні забули новорічні подарунки для вас. Готувалися, обирали та забули.
– Та нічого! Нам і без подарунків радісно, – хитро посміхаючись, відповіла тітка Клавдія. – Сідайте за стіл, зараз старий рік проводжатимемо, та пісню веселу заспіваємо.
– Ох, а Антошка як виріс! Справжній парубок став! – З усмішкою промовив дядько Ваня. – Ну проходь, сідай за стіл, не соромся. Та їж з апетитом, мужичок.
Сівши за столи, всі пригощалися і проводжали старий рік.
– Ну ось, Клавдія, а ти все скаржишся, що діти тебе забули, зовсім не приїжджають. А тут сам племінник із сім’єю приїхав. Гріх тобі скаржитися, – раділи подруги за господиню.
Свято йшло своєю чергою, з веселими жартами та привітаннями, з піснями, які так дружно співали гості разом із господинею.
– А скажи мені чесно, Галино, – по-хитрому примружившись, тихенько запитала захмеліла Клавдія у дружини племінника, поки більша частина гостей вирушила у двір смажити шашлик, – що вас все-таки спонукало приїхати до нас, старих?
– Скучили. Давно не були, вирішили відвідати, – ховаючи очі, вимовила я заготовлену фразу. А потім, подумавши, додала. – Та ні, звичайно! Все не так. Просто ми на мілини, тітка Клавдія.
– Так сталося, що під Новий рік ми з Кешою залишилися зовсім без грошей, та ще й у боргах. Ось ми і згадали, що у вас завжди столи ломляться від їжі. Просто ви дуже хлібосольна. Як і всі, мабуть, тут.
– Ну і добре, що наважилися! Яка різниця, що вас змусило приїхати? Нам все одно приємно! – обійняла мене господиня.
– І нам приємно! Ось наступного разу ми вас до себе обов’язково покличемо. А якщо чесно – такого веселого Нового року в мене ще ніколи не було!
– Ваші подруги – просто вогонь, незважаючи на вік, – я охоче поділилася з тіткою чоловіка своїми емоціями. – Такі запальнички!
– Так, вони в мене такі – шебутні, веселі.
Виїжджали ми лише за два дні. Першого січня нас додому не відпустили – ще багато було заплановано веселих справ.
Покататися на санчатах з крутого берега річки просто на лід, сходити на велику новорічну, прикрашену саморобними іграшками ялинку, яка росла в самому центрі селища, і поводити там разом із сільчанами веселі хороводи. Виїжджали ми додому відпочилими та щасливими.
– Ви наступного разу не чекайте, коли на мілині опинитеся, так просто приїжджайте, відвідати нас, – посміхаючись, наказували нам господарі.
– Приїдемо обов’язково! І ви також до нас приїжджайте! Обов’язково! – уже з машини, відчинивши вікна, кричали ми.
А з собою в місто ми везли три величезні сумки з сільськими продуктами, та частуваннями. Добре, що є такі рідні люди, до яких можна наскочити будь-коли, і тебе привітають розкритими обіймами, та смачно почастують. Золоті люди живуть в нашій країні! Я слушно міркую?
