Марина прокинулася наступного дня після весілля і довго лежала в ліжку, прислухаючись до тиші старенької однокімнатної квартири, яку вони з Дімою винаймали вже майже рік.
Те, що тепер вони офіційно чоловік і дружина, здавалося чимось дивовижним. Вчора було маленьке свято всього на п’ятнадцять гостей.
Зібралися лише найближчі, банкет був у невеликому затишному кафе, проте подарованих коштів мало вистачити на перший внесок за іпотеку, про яку молоді люди мріяли вже давно. Майже всю суму подарували батьки нареченої.
Не встигла Марина підвестися з ліжка, як телефон завібрував, висвітлилося «Мама Діми». Марина подумки зітхнула – ранок тільки почався, а свекруха вже дзвонить.
– Доброго ранку, – бадьоро щебетала вона в слухавку. – Діма, не спить, сподіваюся? Передай, щоб довго не валявся!
Марина стримала посмішку: її свекруха жила одна, була розлучена і пишалася цим статусом, ніби здобула медаль за самостійність.
– Не спить, – відповіла Марина. – Вже майже готовий вставати.
– Приїжджайте на чай по обіді. Поговоримо, відзначимо, як кажуть, другий день весілля.
Після обіду, прихопивши коробку цукерок, молодята пішли в гості. Людмила, мати Діми, була жінкою енергійною, все їй не сиділося на місці.
А ще – гроші в неї завжди витікали крізь пальці. Якось вона вже просила у молодих на покупку телевізора, взимку позичала «зовсім небагато» на поїздку в санаторій.
У квартирі пахло свіжою випічкою. Почали з чаю, розмови були звичні – хто і як відзначав весілля, чому друзі молодих не подарували нічого «корисного», а також скільки коштує гарна шуба цього року.
Через пів години свекруха раптом замовкла, підперла підборіддя долонею і подивилася на Марину з діловою серйозністю.
– У вас же грошей після вчорашнього, мабуть, багато діти? Я ж знаю, що гості були щедрі, – почала вона, начебто поміж справою.
– Все піде на перший внесок з іпотеки, – відповів Діма. Він навіть не глянув на дружину: явно відчував недобре.
– Ось! Річ у тім… – зітхнула жінка, – що мені зараз, ой як потрібна допомога. Туреччина! Сусіди мої, Олена з чоловіком, купили путівки, а я що, гірше?
– Грошей трохи не вистачає! Дайте в борг, га? Віддам, звісно, за кілька місяців. І дублянку хочу цього року прикупити – стара зовсім зносилася.
Марина спробувала не видати своє роздратування. Вона чудово знала, що борг може так і залишитися боргом: свекруха живе одним днем, на «чорний день» зовсім не привчена відкладати, зате вміє гарно просити.
І за будь-якої зручної нагоди любить нагадувати, як вона одна ростила сина, боролася за кожну гривню, і як тепер він їй має бути вдячний.
– Людмило, – спокійно промовила Марина, – це всі гроші, що ми маємо, і ми планували нарешті зібрати на свій кут.
– Ваш син і я багато працювали, мої батьки віддали останні заощадження, тому просто так дати ці гроші ми не можемо. Вибачте.
Свекруха здивувалася, на мить навіть втратила напускну бадьорість.
– Та я ж не до чужих людей звертаюся! Ми ж тепер сім’я, Марино. Адже я тобі – як мама.
– Мої батьки дарували ці гроші саме для нас, щоб ми швидше квартиру купили, – не поступалася Марина.
Діма зніяковіло пом’явся, було видно, що розмова не з приємних для нього, але дружина не здавалася, а отже, треба підтримати.
– Мамо, правда, ми поки що не можемо дати, – тихо, але твердо додав він. – Усе розраховано до гривні. Нам самим скоро за оренду знову віддавати, а на життя залишиться небагато.
– А моя поїздка?! – сплеснула руками Людмила. – Я ж жодного разу не була за кордоном! Усі мої подруги вже тричі до моря з’їздили!
Марина стримано зітхнула.
Людмила розсердилася, бо не чекала такої категоричної відмови, відчувався удар по самолюбству. Атмосфера на кухні розжарилася. Жінка кілька хвилин мовчала з кам’яним обличчям, після чого встала та демонстративно пішла до кімнати.
– Ми не надто жорстко? – тихо спитав Діма.
– Якщо зараз поступимося, то залишимося без свого житла, – прошепотіла Марина.
Свекруха повернулася і з виглядом мучениці сіла навпроти.
– Очевидно, мабуть, така у мене важка доля. Все сама, сина виростила без чоловіка, а тепер навіть поїхати відпочити не можу. Невже ви думаєте лише про себе?
Марина зітхнула та відпила чай.
– Ми думаємо про майбутнє! І про ваше в тому числі: якщо у нас буде своє житло, і дітей буде заводити легше, це ж радість для всієї родини, і для вас теж, правда ж?
Людмила промовчала, а потім переклала тему, зрозумівши, що нічого досягти не вийде.
Йшли Марина з Дімою в дивній тиші. Дорогою додому чоловік обійняв Марину.
– Вибач, що тобі довелося відмовляти мамі.
– Та все гаразд, Дмитре. Краще чесно сказати – буде менше ілюзій, – впевнено відповіла вона.
Наступні дні були для Марини перевіркою на витримку: свекруха щовечора дзвонила, то зітхаючи в слухавку, то заводячи пісні про дружбу і родинні стосунки.
Потім нагадала, як їй важко одній жити, потім – що куртку вітром продуває, а знайомі вже поїхали до Туреччини.
– Може, хоч тисяч сорок підкинете, решту – сама знайду?
Діма важко зітхав, слухаючи ці монологи, але стійко тримався:
– Мамо, щиро, немає можливості. Марині на роботі затримала аванс.
– Ох, тяжке ти, моє життя, – зітхала по-театральному жінка, і тут же додала, – сподіваюся, ви не тримаєте зла на мене за те, що прошу? Просто я ж у вас одна, на чию допомогу мені ще розраховувати?
Марина не відповідала, бо знала, що треба одразу навчитися говорити «ні» свекрусі, інакше все життя доведеться віддавати останнє під її нескінченні мрії.
Наприкінці тижня, помітивши явне охолодження в голосі свекрухи, Марина купила їй теплий шарф – під приводом, що побачила гарний колір. Передала через чоловіка з посмішкою:
– Нехай накине на куртку, не продуватиме.
Людмила прийняла шарф не дуже захоплено, але сусідкам потім хвалилася подарунком невістки, а ще розповідала їм, що її «невістка, хоч і не подарунок, зате міцна рука».
А Марина відчувала себе в цій ситуації переможницею, бо їхня родина та їхня скарбничка були під надійним захистом.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
