У звичайних сім’ях свекруха лізе постійно в життя молодих і не дає спокійно існувати невістці, а в нас навпаки. Мені від невістки та її непроханих порад вити вже хочеться.
Я відразу помітила, що вона дівчина дуже (навіть надмірно) товариська. А ще нетактовна. Одразу почала ставити дуже особисті питання, які я з ледь знайомою дівчиною, хай і нареченою свого сина, не збиралася обговорювати.
Дуже сподівалася, що наше спілкування буде рідкісним, бо одразу усвідомлювала, що у сина окрема сім’я та окреме життя, в якому моє місце далеко не в першому ряду.
Але невістка вважала, що ми тепер усі одна велика родина. До неї входила і я, і вони із сином, та її батьки. До речі, після знайомства з ними я й зрозуміла, у кого невістка така балакуча і берегів не бачить.
Мені її мама в перше знайомство заявила, що “Баба я хороша, тільки мужика мені треба”, а то це непорядок. Навіть кинулася шукати претендентів зі своїх знайомих, від чого я її ледве відмовилася.
Але, дякувати Богу, зі сватами я спілкуюся рідко, живуть вони далеко, там у них свої справи та турботи, тому про мене згадують тільки на свята.
А ось з невісткою доводиться спілкуватися дуже часто, що мене зовсім не тішить. Вона начебто й від душі все говорить, але краще б мовчала. То їй моя зачіска нудною здається, то мені одягатися треба інакше, то викинути диван і купити інший, то змінити фіранки, то губи підколоти.
І, звичайно, головне, що мені треба зробити – це знайти мужика. А то я ще не стара, можу пошукати своє жіноче щастя. А якщо і не щастя, то для здоров’я мені мужик просто необхідний.
– У нас на роботі чоловік є, хочете, я вас познайомлю? Тільки ось вам би перед побаченням у салон сходити, а то блякло виглядаєте, – не зупиняється невістка, вкотре припершись на чай.
Я якось спробувала з нею вже не спілкуватися. Вона прийшла, а я двері не відчинила, так вона за душевною простотою всіх на вуха поставила, мало не рятувальників викликала.
Розумію, що дівчина вона непогана, все говорить без задньої думки, але іноді було б непогано, якби вона взагалі не говорила принаймні зі мною. Я вже б це пережила.
Подруги кажуть: радій, що невістка так тягнеться. А я не бачу причин для радості: вона мене вже втомила як своєю балакучістю і непотрібною турботою, так і непроханими порадами.
От найкраще б вона дистанцію тримала. Жили б ми за принципом “в них своя сім’я, у мене своя”. З сином би я все одно спілкувалася б, а без спілкування з невісткою я якось вижила б.
Нормально з нею говорити та просити не лізти – так вона не чує, а хамити і якось різко її смикати начебто і нема за що, та й син образиться, що я його дружині хамити буду, вона ж нічого поганого не робила.
Не знаю вже, як позбутися цієї напасті. Хочеться, щоб із невісткою якось скоротилося спілкування, бо вислуховувати її постійні поради вже нема сил. Мабуть, таки доведеться сваритися.
