– Усі мужики так живуть, – повторював він, як мантру, – всі! Просто дружини вдають, що не помічають. А ти… Ти завжди все ускладнюєш!

– Мій чоловік з іншою жінкою? – Здивувалася я.

Діму я побачила у торгівельному центрі. Його рука лежала на талії молодої жінки в червоній сукні так природно, ніби це було її законне місце.

Вони стояли біля вітрини ювелірної крамниці. Дівчина щебетала, показуючи за скло, а він мило посміхався їй.

Я застигла посеред потоку людей. Хтось штовхнув мене в плече, хтось обійшов, хтось бурчав щось про “встала на дорозі, як укопана”, а я все дивилася, як мій чоловік цілує в щічку свою супутницю, а потім вони зникають у дверях крамниці.

Додому я дісталася на автопілоті. Мені так хотілося влаштувати розбірки голубкам прямо там, але я себе ледве стримала, щоб не ганьбитися. В голові було порожньо, на душі теж.

Діма повернувся додому пізно.

– Нарада затяглася, – буркнув він, стягуючи краватку. – Ці розумники із планового знову зі своїми таблицями… Є що повечеряти?

– У холодильнику, – відповіла я, спостерігаючи, як він рухається по кухні.

Дивно, але брехав він цілком природно, явно не відчуваючи ніякої напруги чи збентеження.

– Як відбулася нарада? Про що говорили?

– Та дурницю всяку, про бюджет на наступний квартал. Туга зелена.

– Слухай, Дімо, – сказала я, – а може, завтра сходимо в кіно?

– Е… Чого це ти раптом? – здивувався він.

– Ну… Давно ми з тобою не були вдвох.

Він на мить задумався, потім похитав головою.

– Ну… Завтра точно ніяк. У нас аудит починається… Може, згодом.

– Ну, добре.

…Наступного дня я зателефонувала до його колеги Ігоря і запитала про цей аудит.

– Аудит? – здивувався той. – Який ще аудит, Марино? А в нас відпускний період розпочався, половина відділу на морях. Дімка теж збирався на тиждень змотатися.

– Отакої, – подумала я, – а мені він про ці свої плани нічого не говорив.

Я почала копати далі. Перевірила виписки за картами та виявила регулярні витрати у ресторанах.

Подивилася геолокацію його телефону, дякую сімейному акаунту, і з’ясувала, що всі його «наради» часто відбуваються у місцевому парку… Одним словом, картина вимальовувалась цілком ясна.

Найдивовижнішим було те, що я не відчувала ні люті, ні болю. Просто було цікаво, хто ця людина, з якою я прожила десять років? Що ще він приховує?

Перед вихідними я сказала чоловікові, що їду до мами на дачу, щоб допомогти їй із розсадою. Діма мовчки кивнув головою.

А в суботу вранці я сіла в машину і поїхала до того самого парку, де регулярно «радився» з кимось мій чоловік.

Незабаром я побачила благовірного та його супутницю. Вони були веселі та задоволені. Незабаром вони сіли в його машину і кудись поїхали. Я не поїхала слідом.

Повернувся чоловік лише увечері.

– О, ти вже повернулася? – здивувався він, клацаючи вимикачем. – Як мама?

– Нормально. А де ти був?

– Та на корпоративі в айтівців. Нудьга … Але, – і він важко зітхнув, – треба ж підтримувати зв’язки.

Я ледве стримала смішок.

– Дімо, – сказала я спокійно, – я бачила тебе в понеділок у торговому центрі. Поруч із тобою була мила пані у червоній сукні. Хто це, Дімо?

Найцікавіше, що він навіть не зніяковів. Він не почервонів, не почав виправдовуватися. Просто знизав плечима і сів навпроти.

– Це? – спитав він стомлено. – Це так, нічого особливого… Марино, це нічого не означає, реально. Просто…

– Відтулина, – підказала я.

Він спокійно кивнув головою.

– Типу того. Марино, ти ж доросла жінка, повинна розуміти.

– Розуміти, що?

– Що чоловікам іноді потрібна розрядка. Це ніяк не впливає на наші стосунки, на сім’ю… Я ж удома, я з тобою, хіба це не головне?

Ми трохи помовчали, а потім я сказала:

– Дімо, ти постійно мені брешеш.

– Я не брешу, а дбаю про тебе, – терпляче сказав він, – тому що… Ну навіщо тобі зайві переживання? Ти щаслива у своєму світі, я оберігаю твій спокій. Усі так живуть, Марино! Усі нормальні сім’ї! Просто… не всі дружини такі скрупульозні.

– Усі так живуть? – Усміхнулася я. – Всі? Ти впевнений?

– Ну звісно! Мої батьки, наприклад. Понад тридцять років у шлюбі… Думаєш, батько матері про своїх коханок розповідав? Та ні ж! Або один мій колега, у нього взагалі друга родина в іншому місті, і нічого, всі задоволені.

Він говорив це з такою переконаністю, немовби пояснював таблицю множення. Два на два – чотири, а сонце встає на сході! А всі чоловіки зраджують дружинам, і все це нормально та природно.

– Дімо, ти… правда вважаєш це нормальним? – Запитала я.

– Я вважаю це розумним, – відповів він.

– А я ні, – відрізала я, – це огидно, бридко … Це зрада, зрештою!

– Та яка ще зрада?! – підвищив голос Діма. – Я що, кинув тебе? Вигнав надвір? Ні! Я просто розважаюсь.

– А якби я так… розважалася? – Запитала я. – Як би ти поставився до того, що в мене є хтось на боці?

– А в тебе є? – спокійно і якось байдуже спитав він.

– Можливо, – посміхнулася я.

Він трохи помовчав, а потім знизав плечима.

– Ну… вважатимемо, що ми квити тоді.

– Ні, не вважатимемо, – тихо сказала я. – Дімо, я хочу розлу читися.

– Та ну… – скривився він. – У нас іпотека, плани на відпустку, твоя мама вважає мене найкращим зятем на світі… Навіщо все це руйнувати через якусь нісенітницю?

– Я хочу розлу читися, – повторила я, – і я завтра подам заяву.

Ось тут він мимоволі стрепенувся.

– Та ти чого це? З-за якоїсь секретарки? Марино, та я її через місяць і не згадаю! Ти ж розумна жінка, невже руйнуватимеш родину через таку дурість?

– Справа не в цій секретарці, – озвалася я. – Річ у тім, що я, як виявилося, десять років жила з людиною, яку не знаю. А тепер я зрозуміла, що й не хочу її знати.

– Ну, і що тепер? – Запитав він після тривалого мовчання.

– Я вже сказала, я подам на розлу чення. А поки що я поїду до батьків, бо перебувати з тобою в одній квартирі мені гидко.

І я пішла збирати речі. Він ходив за мною по квартирі, то вмовляв, то лаявся, то майже благав одуматися. Говорив про спільно нажите майно, про те, що подумають люди, про мою маму, яка засмутиться.

– Усі мужики так живуть, – повторював він, як мантру, – всі! Просто дружини вдають, що не помічають. А ти… Ти завжди все ускладнюєш!

Зібравши сумку, я попрямувала до дверей. Діма стояв посеред передпокою, розгублений, злий, щиро не розуміючи, що відбувається. І… ось слово честі, мені стало його шкода. Правда-правда.

– Не всі, Дімо! – Сказала я, – не всі так живуть. Мої батьки, наприклад, не такі. Вони майже сорок років у шлюбі, але досі порошинки один з одного здувають.

– Ага, ага, звичайно… – посміхнувся він. – Та я на тисячу відсотків впевнений, що твій батя був тим ще ходоком у молодості.

– Він же нормальний чоловік, ну! Не міг же він усе життя задовольнятися лише однією жінкою! Та я нізащо в це не повірю!

У цей момент мені дуже захотілося його оперезати. Добре так, щоб йому стало боляче, щоб запам’ятав на все життя. Але я стрималася.

Зализавши рани у батьків, я орендувала квартиру в пів години їзди від роботи та влаштувала там свій побут. Діма дзвонив, писав і навіть приїжджав до моєї роботи.

– Усі мужики так живуть, – повторив він востаннє, коли ми зустрілися у нотаріуса.

Я заблокувала його номер, але він не відстає, навіть не знаю, як його відвадити.Можливо, хтось дасть слушну пораду?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.