Майже кожного ранку я зустрічаю її в автобусі.
Точніше, спочатку я її тільки чула, коли на весь салон, пригнічений тіснотою лунав раптом незвичний рингтон:
«Всюди буйно квітне черемшина…»
Усі здригалися й оберталися — це в кого, черемшина квітне о сьомій ранку непривітної зими?
І бачили її — маленьку, трохи безглузду у своєму зеленому картузі, салатовому пуховичку, стиляжних джинсах і жовтих хлопчачих кросівках на шнурках, років сімдесяти, сімдесяти п’яти…
Вона спритно вихоплювала мобільник із сумочки та:
– Мишко! Ау! Ось вона я! І я… і я… я теж тебе… теж… теж… Мішко, ти в мене найкращий мужик! Кращий-кращий!
Я тобі там сирників насмажила, загорнула в рушник, ти чайку підігрій і, дивись, не йди голодним! Як я? Супер! Погодка – клас!
Ковзаю так, ніби на ковзанці їду! Сиджу! Краса! Усі навколо такі гарні, бадьорі, веселі! (Сміх у салоні).
Що ввечері будемо їсти? Це, Мішко, ти давай вигадуй сам.
А що даси, те й буду! Я – жінка не горда! А чого ні? Завтра до речі вихідний – давай по парі чарочок!
Чоловічий голос у салоні:
— Чула, як?
Регіт.
— Ой вже сумую! Сильно! І я… і я… ти не затримуйся, гаразд? Ну, якщо говорю — не затримуйся, значить, не пошкодуєш!
Відразу кілька чоловічих голосів у салоні:
— Ееєєєєех, щоб я так жив!
Регіт.
– Цілую, Мішко!
Пихата старенька, що сидить поруч із моєю героїнею, бувши їй ровесницею за паспортом, але ніяк не за рівнем молодості в душі, невдоволено підібгала губи, і несхвально запитала:
– Молодята, чи що?
Жінка задерикувато скинула носа і просто відповіла:
– А то! П’ятдесят два роки молодята, як один день!
Ось так.
Адже можна? Можна! Як? Просто! — жити радістю, створеною своїми руками, думками та серцем. Це і є молодість.
А старою можна бути й у двадцять років — переконатися в цьому нескладно.
Тепер щоранку тішуся, відшукавши в салоні смішний зелений картуз…
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
