Нещодавно я усвідомила, що за 22 роки за кордоном я нічого не досягла. Коли мені було трохи за 40, від мене пішов чоловік. Тоді я вирішила поїхати на заробітки до Італії. Всі тоді туди їхали, я теж вирішила спробувати удачу. Планувалося, що я поїду на кілька років, щоб допомогти синам стати на ноги. Їм тоді було 16 та 19 років.
Через кілька років сини одружилися і обидва пішли жити до своїх наречених. До того моменту я вже непогано заробляла приблизно 1000 євро на місяць. Я ділила ці гроші на три частини: мені та синам. Відсилала справно щомісяця, на себе зайвої копійки не витратила. Куди вони витрачали ці гроші, я не питала. Дорослі хлопчики самі розберуться.
Так мої кілька років розтяглися на 22 роки. Думала, ще трохи зароблю і повернуся. Але нещодавно я зрозуміла, що витратила всі ці роки марно.
Моя сестра вісім років тому теж поїхала за кордон. У неї була чітка мета: купити доньці та синові по квартирі. І за ці вісім років вона купила дві квартири. Попрацювала ще півроку, щоб відкласти собі спочатку. А тепер повернулася додому.
Коли я про це дізналася, у мене земля з-під ніг пішла. Чим я займалася ці 20 років? Мої сини з висланих грошей нічого не заощадили, все витратили. Зрештою, ні квартири, ні грошей. За всі ці роки вони так і не змогли з’їхати від своїх дружин.
І ось тепер я сиджу і думаю, як же безглуздо все вийшло. Виходить, я даремно так тяжко працювала 22 роки. Так, діти трохи краще жили. Але хіба це того вартувало?
