Микита сидів під вікном свого будинку і дивився на дорогу. Біля ніг лежав пес Бандит, дворянської породи. Дружина Микити щойно влаштувала черговий скандал. Було б через що.
Жили вони разом уже майже три десятки років, а вона чіплялася до нього часто без причини. Ні, причина в неї була щоразу. Ольга любила чоловіка якоюсь своєю любов’ю. Іноді воно, кохання це, здавалося дуже дивним.
Микиткою кликала його тільки вона, сусіди та знайомі вважали за краще називати його Микитою, Микитою Павловичем, просто Павловичем, а найближчі – Микиткою.
– Микитко, куди зник? Іди до хати, прохолодно вже на вулиці, – як ні в чому не бувало покликала Ольга.
Але він продовжував сидіти. Дочка поїхала одразу після школи, син в армію пішов та там і залишився, служити вирішив. Додому ніхто не приїжджає. У дочки діти, у сина — служба.
Скандал сьогодні дружина розпочала саме через них. Давно не бачились, а вона раптом захотіла жити поряд із дітьми. А де? У дочки? А може, до сина? Ніхто не кличе, допомоги не просить. Чи потрібно туди пертися?
– У гості я з’їздити не проти, але куди господарство подіти. Десяток курей – це ще пів біди. Але ж у нас є коза! Її доїти треба.
– Ти завжди знайдеш причину суперечити мені.
– А це не причина?
– Усіх під ніж.
– Та чи ти у своєму розумі? А повернешся до чого?
– Не повернемося ми. Там жити залишимося. Будинок продати треба, гроші дітям віддати, от і приймуть нас на старість років.
– Це ти пенсіонерка, а мені до старості ще орати та орати.
– Сторожем будеш.
– Я? Ні! Тут я господар у хаті, а там що? Сторожити чуже добро, жити у чужому будинку. Ні, цього ніколи не буде!
– Буде! Я так хочу!
Микита з дружиною категорично не погодився, а вона погрозила розлученням. Це на старість років, коли стільки пережили?
Скільки він скандалів її терпів, а їй мало. Розлучення! Вигадала. За дітьми сумував і він, але щоб так усе продати, кинути…
– Микитко, я кому говорю, заходь у будинок.
Микита вирішив із дружиною не розмовляти. Хай біситься, хай навіть кричить, нікуди він не поїде. Робота у нього, господарство.
Микита сів у крісло, а кіт застрибнув на коліна, потім перебрався на плечі. А кота куди? Він же, як дитина, його не кинеш.
– Я все вирішила. Їдемо у понеділок, у тебе відпустка ще два тижні. Спочатку до дочки, вона ближче. Вона й будинок допоможе продати, в агенції ж працює.
– Вона нас не обдурить. Ти мовчи, так краще буде, головне мене до скандалу не доводь. Я речі поки що збиратиму, а ти худобою займись.
– Тьху, може й Василя з Бандитом під ніж? – не витримав Микита, адже мовчати хотів.
– Ну, з ними ти сам виріши, сусіду віддай.
– Тьху!
– Досить тьхукати! У тебе немає вибору. Їдеш зі мною, або розлучення!
– Я нікуди не їду, це моє останнє слово! Діти могли б самі приїхати. Значить не скучили.
– Тоді прощавай! Сьогодні спи на дивані!
Микита спав на дивані, у подружньому ліжку йому цієї ночі місця не було. Наступної теж. А потім Ольга зібравши сумку, валіз у них зроду не було, поїхала. Микита навіть проводити її не пішов.
Дочка зателефонувала за два дні.
– Тату, мама тут говорить про будинок. Мені потрібні усі документи. Приїдь, ми все зробимо швидко.
– А жити ми де будемо?
– Поки що в мене, а там видно буде. Так швидко нічого не підібрати, та й грошей із продажу небагато буде. А ще частину мама мені обіцяла.
– Значить без кута залишимось?
– Тату, у тебе виходу немає. Мама збирається подати на розлучення. А жити можете поки що в Андрія, у нього будинок великий. У нас діти, місця мало, галасливо. Сам зрозумій.
– Виходу немає. Можеш передати їй, що я згоден…
– Ось і молодець!
– Уважно слухай! Не переривай! Я згоден на розлучення! Речі нехай збирає та переїжджає до тебе. Все! Це моє останнє слово!
– І на половину будинку нехай не сподівається, будинок мій батько будував, він же дарчу на мене оформляв, – я господар. От мене не стане, тоді й… А я довго житиму, спеціально намагатимуся не дати вам шансу. Може й одружуся ще.
– Тату!
Микита продовжував жити та працювати. Доїв козу, збирав яйця, з Василем на плечах дивився телевізор. У дворі іноді гавкав Бандит.
Микита виглядав у вікно, чекав на дружину, але дочекався тільки повістки в суд. На старості років розлучення. І як вона наважилася. Люди сміялися. Микита навіть хотів все залити біленькою, але не пішло.
Дочка дзвонила ще кілька разів, умовляла його на прохання матері. А потім Микита припинив відповідати. Син теж дзвонив. Виявляється, Ольга курсувала між дітьми, то там поживе, то там.
– Тату, ти б попросив вибачення у мами, вона вже вся звелася. Хоче повернутися до тебе, а ти її не кличеш. І… нам важко з нею.
– Я її не виганяв, на розлучення не подавав. Сама вирішила, сама образилася.
– А що нам робити? У чому ми винні?
– І я тут зовсім не винний!
Минуло ще трохи часу, і Ольга повернулася. У хаті був порядок, ніби господиня нікуди й не виїжджала. Любив Микита чистоту, кожна річ знала своє місце.
– Микитко, я повернулася.
– І що? Отримала кут в оселі дітей? А мені ось не треба, я й тут добре живу, – без тіні радості сказав Микита.
Надвечір він поклав комплект білизни на диван і пішов у подружню спальню. Ольга все зрозуміла.
– Так і будемо тепер?
– А що ти хотіла, ми в розлученні. Захочу – одружуся. Місце поряд зі мною вільне. Спи на дивані.
– Та я не проти.
– А я тебе заміж не покличу, мені так спокійніше жити. Будеш скандалити – двері швидко знаєш. А далі час покаже.
Поступово життя увійшло у колишнє річище. Ольга визнала, що не мала рації. Скандалів більше не було. Діти приїжджали не часто, все їм було не до батьків.
Ольга так і залишилася жити у розлученні з власним чоловіком. Заміж її не звали. Навіщо? Ще раз народ смішити.
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
