Після нашого з чоловіком та дітьми переїзду до Канади життя круто змінилося. Ми вклалися, як то кажуть, по-крупному. Продали квартиру, машину. Жодних квитків назад.
Звичайно, перед цим усім довго думали про місце проживання, роботу, школу. Але насправді все виявилося складно та дуже затратно.
Оренда та податки з’їдали практично всю зарплату. А треба було ще прилаштувати дітей — і взагалі якось жити.
Домогосподаркою бути тут не вийде, маю на увазі для нашого середнього класу. Тож і я влаштувалася на невеликий підробіток, а вечорами пекла пироги, які чоловік приносив на роботу співробітникам. Невеликі гроші навіть символічні, але вже щось.
Звісно, інфраструктура, чисті вулиці, затишні будинки. Все це дуже привабливо. Особливо для дітей. Вони спочатку повірити не могли, що люди можуть так жити і ставитися один до одного.
Син втратив у школі мобільний і вирішив, що все можна прощатися. Так йому його принесла одна із викладачок, сказала, що передали інші діти. У нашій старій школі це була б фантастика.
Втім, за півроку справи почали налагоджуватися. Чоловікові підняли зарплату, я нарешті почала розбиратися, як тут все влаштовано, з’явилися гроші. Ми стали відкладати їх на якісь серйозні покупки або на чорний день. Завжди треба мати якийсь запас, я вважаю. Та й діти ростуть також.
Десь у цей момент почала скаржитися моя сестра, котра залишилася в Україні. Вона сказала, що мама погано почувається і треба щось робити.
Порадившись із чоловіком, ми вирішили скидати сестрі на картку гроші, щоб вона приходила і допомагала мамі по господарству. На що вона була згодна, адже жили вони зовсім недалеко.
Минав час, і сестра почала натякати, що грошей їй не вистачає, продукти подорожчали. Та й ліки потрібні, коротше, потрібно більше коштів.
Загалом слова вірні, але щось мене в них насторожило. Так як відпустку я з приїзду до Канади взагалі не брала, це був непоганий привід з’їздити на батьківщину і побачитися з матір’ю. Чоловік залишився на господарстві, а я вирушила в дорогу.
Вдома у мами я побачила страшно знайому картину. У ній не змінилося взагалі нічого. Я розумію, що сестра не зобов’язана була робити ремонт чи щось на зразок того. Але жодної нової речі у гардеробі? Хоч би блузочки?
У холодильнику все найдешевше, вода з колодязя, яку мама сама привозить на візку. З ліків — аспірин, активоване вугілля та ще якісь таблетки із простроченим терміном давності.
Мама — людина похилого віку, але вона була дуже рада мене бачити. Я розклала куплені раніше продукти по полицях. Відкрила подарунки, почала слухати маму та розповідати про своє життя.
Сестра мала прийти потім, робота в неї закінчується пізно. І з маминих слів я зрозуміла, що сестра до неї швидше навідувалася. Так, спитати, як справи, яблук принести. І все. Ось така донька.
Увечері, коли сестра повернулася і принесла з собою пакет з їжею, мама була вражена. Навіть заплакала трохи. Сказала, ось які у мене славні дівчатка, принесли мені стільки всього. Було видно, що для неї це натуральний шок та подив.
Я все зрозуміла, але не почала при ній руйнувати приємні моменти. Ми поїли, поспілкувалися. Настав час розходитися: сестра додому, а я в готель.
Але на виході я, звичайно, пройшлася із сестричкою і поговорила по душах. Не хочу розписувати, але все звелося до банального. Грошей у неї не вистачає, а мамі хіба багато потрібно? Та й почувається вона чудово на свій вік, я ж сама бачила. А так я їй грошей не дала б ніколи.
А в кінці вона невинними очима подивилася на мене і попросила позичити кілька тисяч. Умовних одиниць, маю на увазі. Мабуть, машина зламалася.
Звичайно, стосунки з сестрою я поставила на паузу. Нехай розбереться в собі, гроші заробляє. А до мами я ходила щодня, але лише вдень. Увечері могла сестриця прийти, а я не хотіла псувати собі та мамі настрій.
Так приємно провела тиждень, вечорами гуляла, згадувала рідні місця. Але, на жаль, потім довелося відлітати назад.
І ось зараз я знову у Канаді. Працюю, виховую дітей. Мамі я, звичайно ж, залишила якісь гроші. Вона ж сама може ходити в магазин та інше. Але що буде згодом? Коли, не дай боже, сили покинуть її?
На сестру покладатись не можна, це зрозуміло. Але більше в неї немає нікого. А забрати сюди її в мене не вийде. Та й не витримає вона дороги у більш ніж добу з усіма кордонами та пересадками.
Безвихідна ситуація, виходить. І чим більше я про неї думаю, тим сумніше мені від цього стає. Адже я не можу переїхати назад до неї, це навіть не обговорюється. На що тоді сподіватись, як бути?!
