В мене дуже дивні батьки. Ми з братом погодки, і батьки вирішили, що йому після повноліття вони обов’язково куплять квартиру.
І, власне, купили, витративши на це все, що накопичували останні двадцять років. Мені ж було сказано: Ти все одно заміж вийдеш і переїдеш до чоловіка, тобі квартира не потрібна.
Було страшенно прикро. Раніше мені не здавалося, що батьки якось по-різному ставляться до нас, все було справедливо. Але реальність була такою, і мені довелося змиритися.
Жодного чоловіка, якого пророкували мені батьки, я собі не знайшла. Я зустрічалася з різними хлопцями, але з жодним у мене нічого не склалося. А батьки на це пирхали, називали перебірливою і докоряли тим, що я збираюся до кінця життя сидіти на їхній шиї. Я не збиралася, але таке сталення ображало дуже сильно.
У мене не вийшло вступити на спеціальність, яку радили батьки, тож я після школи не продовжила освіту.
У мене був невеликий підробіток, так що я сильно про це не хвилювалася, але батьки немов оскаженіли. Мабуть, їм сильно набридло, що дочка не відповідає їхнім очікуванням. Тож вони вирішили виставити мені рахунок.
Тепер, за їхніми словами, я мала платити комуналку, оплачувати частину продуктів і додавати особисто їм гроші. Підсумкова сума вийшла навіть більшою, ніж те, що я заробляла, тому я чемно поцікавилася, чи шановні рідні не знахабніли.
Але ні. Мені цілком серйозно пояснили, що якщо вже я все ще не вийшла заміж і не вчуся, то маю почати піклуватися про батьків, як вони раніше піклувалися про мене. Мовляв, я почну відпрацьовувати свій дочірній обов’язок.
Я проплакала кілька ночей поспіль, а потім зважилася й орендувала кімнату в іншому районі. Дешевше було б переїхати до брата, але він, на відміну від мене, вступив в університет, і в його квартирі тепер майже цілодобово проходили вечірки.
Тепер мені довелося екстрено шукати кращу роботу, тому що мого скромного підробітку для життя явно не вистачало. А знайти щось краще, ніж роботу офіціанткою, у вісімнадцять років виявилося не так просто.
Але в мене вийшло. Я влаштувалася в один невеликий офіс секретаркою і поступово напрацьовувала досвід.
Через три роки та компанія розвалилася, але я на той час вже навчалася на заочному відділенні та мала досвід роботи, тому з легкістю влаштувалася в компанію, яка була більшою ніж, та в якій я починала працювати.
Через десять років старанної роботи я змогла купити квартиру. Причому таку, про яку все життя мріяла – трикімнатну, в самому центрі, з балконом, з видом на міську площу та гарним ремонтом.
Чотири рази я змінювала роботу, доки не опинилась на нинішній керівній посаді, п’ять разів мені доводилося міняти орендоване житло.
У мене дуже мало людей, яких я могла б назвати своїми друзями, і немає близької людини. Але чи шкодую я? Анітрохи.
Батьки весь цей час якщо й дзвонили, то дуже рідко, і все більше їхні дзвінки були схожі на допит. Мене це то засмучує, то дратує, залежно від настрою.
Про брата я знаю тільки те, що в нього закінчився період вечірок, і останні роки він живе у квартирі з дівчиною. Щоправда, я чула кілька жіночих імен, тож підозрюю, що дівчата теж змінювалися.
Цього року краєм вуха чула, що брат вирішив одружитися. Свято робили тихе та сімейне, мене на нього не покликали, тож подробиць я не знала. А два дні тому раптово батьки зателефонували та викликали на розмову. Я здивувалась, бо десять років вони мене бачити не хотіли, але поїхала.
Вдома розповіли, що брат справді одружився, і має проблеми з батьківством. Йому потрібне дороге та важке лікування, але батьки вирішили, що краще так, бо від мене вони онуків не дочекаються.
Я вже на цьому етапі скривилася, але мене вирішили добити. Батьки вирішили, що я теж маю взяти участь у зборі коштів на спадкоємця.
Квартиру брата продавати не можна, там молодята. Квартиру батьків продавати не можна, оскільки вони до неї звикли. Ось і виходить, що я маю продати свою квартиру, а сама повернутися до батьківського будинку на тих же умовах, з їх утриманням.
Я хотіла спробувати помиритися, запропонувала свій варіант – батьки продадуть квартиру, а я орендую їм іншу і повністю оплачуватиму її сама. Але батьки лише пальцем біля скроні покрутили.
Я тоді не стрималася, висловила все що думаю і пішла. Мені ще двічі дзвонили та просили подумати, адже ми сім’я. Але я після другого такого дзвінка просто заблокувала всі їхні номери. Боляче, звичайно, ось так обривати всі зв’язки, але краще так, ніж дозволяти собою користуватися.