— Ні, дякую, я не голодна, — Катя відсунула від себе тарілку з печеною картоплею та куркою, залишивши на ній лише салат зі свіжих овочів.
— Але ж це курка за твоїм найулюбленішим рецептом, — здивовано подивилася на неї мама. Каті щойно виповнилося двадцять, і вона завжди славилася хорошим апетитом. Але попри це, залишалася в чудовій формі. Ще зі школи, попри свій невисокий зріст, дівчина грала у волейбол і виступала за міську команду. У вільний час вона разом з друзями ходила в походи, їздила на велосипеді влітку, а взимку — на лижах чи сноуборді. Одним словом, вела рухливий і спортивний спосіб життя. А ще й генетика сприяла — повнота у їхній родині не передавалась, тож навіть соковита курочка не могла зіпсувати Катіної витонченої фігури.
— Більше так не готуй. Краще зроби котлети на пару, — тихо мовила вона у відповідь.
— Я проти парових котлет. Ще ноги витягну від такої дієти — і хто вас тоді годуватиме? — спробував пожартувати тато, але пильно глянув на доньку, пережовуючи соковитий шматок м’яса. — Що сталося?
— Я хочу трохи схуднути, — пробурмотіла Катя. За столом запала коротка, але важка тиша. Батьки обмінялися стривоженими поглядами, а бабуся Раїса Степанівна, мама тата, яка жила з ними, сумно усміхнулась.
— Доню, у тебе й так прекрасна фігура. Чому ти вирішила, що тобі треба худнути? — першою порушила мовчанку мама.
— Вадим сказав, що кілька зайвих кілограмів не завадило б скинути, — опустила очі Катя.
— Знову Вадим! Де ти тільки цього красеня знайшла… — тато не закінчив фразу, побачивши, як у доньки почервоніли щоки від образи. Йому Вадим ніколи не подобався: самозакоханий, чванькуватий і занадто причесаний. Тато волів би, аби дочка обрала когось зі своїх друзів по походах — веселих, сильних, простих хлопців. Але на одній із вечірок Катя познайомилася з Вадимом і після того почала змінюватись. Спершу вона обрізала волосся, вирівняла його і перефарбувала у темніший відтінок, хоча її натуральні світлі кучері були неслухняні, але мали особливий шарм.
— Ну як я тобі? — запитала вона тоді вдома, постаючи перед рідними в новому стилі.
— Незвично… така доросла з цією стрижкою, — розгублено сказала мама.
— Колись було якось живіше, — не зміг втримати ремарку й тато. Йому теж не сподобався «оновлений» вигляд доньки.
— Колись я виглядала простою і сільською, — надулась Катя.
— Хто тобі таке сказав? — здивувався батько.
— Вадим. Зараз усі так виглядають. І до речі, можеш дати трохи грошей? Я хочу збільшити губи, — тихо додала вона.
— Губи?! Та тільки через мій труп! — вигукнув тато. — «Вадим сказав», — перекривив він її голос. Мама підтримала чоловіка, відразу ж відкинувши ідею з губами. Катя ж дуже образилася. Мама вже не раз намагалась пояснити дочці, що Вадим — не її пара, але Катя нікого не хотіла слухати. І от знову за столом пролунало це ім’я.
Катя не стала сперечатись, швидко встала з-за столу й побігла до своєї кімнати.
— Іро, поговори з нею, будь ласка! Вона зовсім втратила голову через цього франта, — схвильовано звернувся батько.
— Я вже не один раз намагалася пояснити їй, що Вадим їй зовсім не підходить, — зітхнула мати.
— Я спробую з нею поговорити, — тихо озвалася Раїса Степанівна, м’яко всміхаючись і подивившись на сина з невісткою. Раїсі Степанівні було вже сімдесят шість, чоловік, з яким вона прожила довге, спокійне життя в любові, помер майже десятиліття тому. Сергій, батько Каті, був її наймолодшим, четвертим сином. Коли старші діти роз’їхались хто куди, Раїсу Степанівну запросили до себе саме вони з Іриною. Її інші діти вже мали власні родини, дехто — навіть онуків. Усі підтримували теплі стосунки, часто телефонували, запрошували до себе, проте Раїса вирішила залишитись у цьому місті — тут їй було зручно.
Свекруха ніколи не втручалась без потреби, була стриманою, спокійною. У господарстві не лізла зі своїми порадами, а якщо й хотіла допомогти, то завжди запитувала:
— Іринко, може, я витру пил? Або, може, супу зварити до вашого приходу?
Ірина це цінувала: дві жінки в одній кухні не змагалися за головну роль, між ними панувала злагода. Катя теж завжди тепло ставилась до бабусі — ще маленькою вона часто гостювала в неї та дідуся в селі.
Сергій сумнівався, що мама з її м’яким характером зможе переконати вперту онуку. Ірина теж подумала, що Раїсі Степанівні буде важко знайти підхід до дівчини — вона не дуже розумілася на нових тенденціях. Та все ж це була її онука, і заборонити поговорити з нею ніхто не наважився.
— Катю, не тримай зла на батьків, — лагідно мовила бабуся, вмостившись у зручне крісло в кімнаті онуки.
— Бабусю, ти теж тепер проти мене? — розчаровано зітхнула Катя.
— Може, я вже стара й не все розумію, але ти мені розкажи, поясни, — попросила Раїса Степанівна, а в її очах промайнуло щось живеньке, лукаве.
— Ми з Вадимом зустрічаємось. Я його кохаю. І хочу змінитись, стати кращою для нього, — щиро поділилася Катя.
— А він тебе любить? — м’яко запитала бабуся.
— Думаю, що так… Ми про це ще не говорили прямо, — зніяковіла Катя.
— Тобто ти змінюєшся для нього, а він для тебе що робить? — не відставала Раїса.
— Та він і так ідеальний, найкрасивіший, найкращий, — з мрією в голосі відповіла дівчина.
— Це добре, що тобі він подобається. Але що він робить особисто для тебе? — не вгамовувалась бабуся.
Катя нахмурилася, замовкла на мить і потім махнула рукою:
— Ба, ти нічого не розумієш!
— Можливо. Але і я колись любила. І твій дідусь мене дуже любив, — усміхнулась Раїса, згадуючи молодість.
— Ееее, бабусю, це ж було в кам’яній вік! — засміялася Катя.
— Любов — вона завжди однакова, хоч коли й де, — тихо промовила бабуся. — Ми з твоїм дідусем познайомилися, коли я ще в ПТУ навчалась. Худенька була до неможливості, аж кістки світило. Дівчата сміялися з мене. А чого мені було повнішати? Вдень на парах, після — додому, і до навчання, і з хатніми справами батькам допомогти, і малечу глядіти — братиків та сестричок. І все найсмачніше — не собі, а їм. У мене одне плаття було — темно-синє, просте: і на щодень, і на свято. Зимою — валянки, навесні — черевики з тупими носами, негарні, зате міцні. Жили ми скромно. Інші дівчата вбирались, підбори, макіяж — і в клуб чи на танці. А я не ходила — ніяковіла. І коли Василь до мене підійшов, аж розгубилася. Він уже на старшому курсі був, і запросив у клуб. Я ж одразу відмовила — соромно, бо що я, як виглядаю, а всі будуть святково вбрані…
Мені він одразу сподобався, дуже. А він ще кілька разів кликав, я все «ні». А потім одного разу наздогнав мене дорогою додому. «Тримай», — простягає мені хустинку, яскраву, красиву. Каже: «Ти й без того гарна, а з хустинкою — взагалі неперевершена.
Якщо не хочеш у клуб — пішли просто погуляємо. Морозива куплю». Потім я дізналась, що Оля, моя подруга, розповіла йому, чому я відмовляюсь. І він вирішив підтримати мене, хустку подарував — тоді це було в моді. Після весілля ми нічого не мали.
Дали кімнатку в гуртожитку, стіл, ліжко. А він свою першу зарплату витратив на сукню й туфлі для мене. Усе життя дбав, беріг, підтримував.
Завжди питав: «Все добре? Не втомилася? Щось поїла?» — особливо за харчуванням слідкував.
Я йому густішу порцію супу накладаю, собі — рідку, звичка така, а він — міняє тарілки місцями, думає, не помічу, — усміхнулась Раїса Степанівна, згадуючи, наче Василь був досі поруч. — Отакий він у мене був. І полюбив мене не за плаття чи зачіску. А таку, якою я була: з веснянками, відстовбурченими вушками, без модного одягу. Бо якщо любиш — то всю людину, а не фасад. Бо краса — це те, як ти дивишся на когось, а любов — це зовсім інше.
Катя мовчки слухала, а в думках спливали моменти з Вадимом. Як він ніколи не питав, як справи в університеті, чи як пройшов матч. Як якось сказав: «Краса вимагає жертв», коли вона жалілась на болі від нових підборів.
А ще — коли в кафе вона хотіла взяти десерт, а він відповів: «На твоєму місці я б замовив салат». І тоді, коли бабуся закінчила розповідь, Катя тихо сказала:
— Дякую, ба. Я все зрозуміла.
Наступного дня, побачившись із Вадимом, Катя запропонувала сходити разом у похід.
— Ти серйозно? — розсміявся він. — В наметі спати, з комарами воювати біля вогнища? Ще й у тих дурних гумових чоботях ноги натерти? Дякую, не треба. Та й ти краще б час не витрачала на цю маячню. І волейбол твій… — Вадим скривився. — Краще зроби манікюр. Знаєш, такий — яскраво-червоні нігті, мені подобається, — додав він з посмішкою.
Катя не відповіла. Просто розвернулася й мовчки пішла.
— Дивачка якась, — пробурмотів Вадим і сьорбнув кави.
Минув рік. На сімейній вечері Катя вперше привела нового хлопця. Його звали Тимофій, і познайомилися вони в туристичному поході. Після вечері вона вийшла його провести.
— Мені він сподобався. Спокійний, хороший хлопець, — сказала мама, ледь усміхаючись.
— Справляє гарне враження. Свій, — додав батько, схвально кивнувши.
— А мені Василька мого нагадав, — тихо сказала Раїса Степанівна, помітивши, як під час вечері Тимофій непомітно підсунув Каті свою тарілку з більшим шматком сирника.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
