Валентина Петрівна поставила кухоль чаю перед невісткою і сіла навпроти. Вже кілька місяців вони мешкали удвох у двокімнатній квартирі майже в центрі міста – син Ігор поїхав у тривале відрядження, а молода дружина Ксенія залишилася зі свекрухою.
– Валентино Петрівно, – почала Ксенія обережно, – а ви не думали коли-небудь поміняти квартиру?
– На що поміняти? – Здивувалася жінка. – Мені й так добре.
– Ну, може, на щось простіше? Навіщо вам така велика?
– Не така вона вже й велика. Дві кімнати – це нормально.
– Так, але ж ви одна живете. А район дорогий, квартира багато коштує.
Валентина насторожилася. Куди хилить невістка?
– І що з того, що дорого коштує?
– А те, що можна взяти квартиру простіше, а різницю в грошах використати з користю.
– З якою користю?
– Ну, допомогти синові, наприклад. Йому ж тяжко у відрядженнях працювати, він там здоров’я своє підриває.
Валентина зрозуміла, куди віє вітер, і насупилась.
– Ігор дорослий чоловік. Сам вирішує де йому працювати.
– Але ж він заради сім’ї намагається! Ми хочемо свою квартиру купити, накопичуємо.
– Накопичуйте. Молодці.
– Але ж накопичення йдуть повільно. А якби був початковий внесок, можна було б взяти іпотеку.
– Ксенія, говори прямо. Що ти хочеш?
Ксенія набрала повітря в легені й наважилася:
– Валентино Петрівно, а якщо вам взяти однокімнатну квартиру в спальному районі? Чи студію? А різницю у ціні дати нам на перший внесок?
Валентина відставила кухоль, та уважно подивилася на невістку.
– Тобто ти пропонуєш мені погіршити свої житлові умови, щоб допомогти вам?
– Не погіршити! Просто оптимізувати. Навіщо вам дві кімнати? Ви ж не приймаєте гостей.
– А звідки ти знаєш, чи приймаю я гостей, чи ні?
– Ну, я ж тут живу, бачу.
– Бачиш. А ще що бачиш?
– Валентино Петрівно, ну не ображайтеся. Я ж із найкращих спонукань.
– Яких найкращих спонукань?
– Ігореві допомогти! Він же ваш син, ви ж мати! Невже вам не шкода, як він мучиться у роз’їздах?
Валентина посміхнулася:
– Шкода. Але не настільки, щоб через це в будку переїжджати.
– Та хто каже про будку? Студія – це теж добре!
– Для кого добре? Для мене? Я сорок років працювала, щоб жити у нормальній квартирі!
– Але ж ви можете допомогти синові!
– Можу. І допомагаю – пускаю жити до себе безплатно.
Ксенія зрозуміла, що з першого заходу не вийшло і вирішила змінити тактику.
– У вас дві великі кімнати, а сидите весь час на кухні.
– Сиджу де хочу.
– І платити за комунальні послуги дорого. А Ігор працює, як навіжений, щоб свою сім’ю забезпечити!
– Свою родину нехай забезпечує. До чого тут моя квартира?
– До того, що ви мати! Мати повинна дітям допомагати! Валентино Петрівно, ну ви хоч порахуйте! – Не здавалася Ксенія. – Ваша квартира коштує мільйона три. Студія – мільйон. Залишається ще два мільйони!
– І що?
– Як що? Цього вистачить ще на одну квартиру!
– Мені потрібна моя квартира.
– Але чому? Поясніть логічно!
– Логічно? Бо я тут двадцять років живу! Тому що мені подобається цей район! Тому що у мене тут поліклініка, магазини, подруги!
– Подруги з’являться і в інших районах!
– Мої подруги тут!
– Валентино Петрівно, ну це ж егоїзм! Заради власного комфорту позбавляти сина допомоги!
– Егоїзм? – Валентина підвелася з-за столу. – Ксенія, а чи не егоїзм – вимагати від мене пожертвувати комфортом заради ваших планів?
– Ми не вимагаємо, пояснюємо!
– Що ви пояснюєте?
– Що Ігореві важко! Що він заради сім’ї жертвує здоров’ям!
– Жертвує? Ніхто його не змушував одружуватися та заводити сім’ю!
– Валентино Петрівно, як ви можете так казати?
– Можу! Тому що це правда! Дорослі люди самі відповідають за свої рішення.
– Але ж ви мати! – майже кричала Ксенія. – Мати не повинна дивитись, як син мучиться!
– Син не мучиться. Син працює та заробляє гроші.
– Працює у жахливих умовах!
– В умовах, які сам вибрав.
– Він вибрав їх заради нас!
– Заради вас? Чи заради ваших амбіцій?
– Яких амбіцій? Ми хочемо просто нормально жити!
– Нормально живуть і в орендованих квартирах. Я багато років у комуналці прожила.
– Ну то навіщо нам повторювати ваші помилки?
– Мої помилки? – голос Валентини став крижаним.
– Гаразд. Не помилки, а труднощі!
– Труднощі, які мене загартували.
– Валентино Петрівно, але ж часи змінилися! Нині можна жити по-іншому!
– Можна. От і живіть. За власний кошт. Я вже все зробила для сина: виховала, вивчила.
Ксенія відчула, що програє:
– Значить, власний комфорт для вас важливіший за сина?
– Я не маю наміру жертвувати результатами сорокарічної роботи заради ваших амбіцій.
– Та яких амбіцій? – обурилася Ксенія. – Ми просто хочемо дітей завести!
– Заводьте. У орендованій квартирі діти теж з’являються.
– Але ж це не зручно!
– Мені також було не зручно. Нічого, вижила.
– Валентино Петрівно, ну допоможіть нам! Ну, пожалійте сина!
– Сина жалію. Тому не дозволю йому сісти мені на шию.
– Ну, чому одразу сісти на шию?
– А як інакше назвати ситуацію, коли дорослі люди вимагають від пенсіонерки продати свою квартиру?
Ксенія зрозуміла – розмова зайшла в глухий кут. Вона встала з-за столу:
– Знаєте що, Валентино Петрівно? Я все зрозуміла. Ви егоїстка.
– Можливо.
– І жадібна.
– Можливо.
– І погана мати.
– Твоє право так думати.
– Ігореві я все розповім!
– Розповідай. Він дорослий, сам розбереться.
Увечері зателефонував Ігор. Валентина підняла слухавку і почула стомлений голос сина:
– Мамо, Ксюша розповіла про вашу розмову.
– Розповіла. І що?
– Може, тобі все ж таки варто подумати? Нам справді важко.
– Сину, я люблю тебе. Але квартиру продавати не буду.
– Чому? Тобі все одно велика не потрібна.
– Мені потрібна саме така, яка в мене є.
Ігор помовчав, а потім поклав слухавку.
Через тиждень Ксенія зібрала речі та переїхала до подруги, остаточно зрозумівши, що від свекрухи вона нічого не доб’ється.
А Валентина залишилася одна у своїй двокімнатній квартирі, розуміючи, що нормальні стосунки із сином та невісткою зруйновані.
Ну що ж, своїх мізків їм не вставиш. Можливо, й без совісті залишилася, зате у своїй квартирі.
Як ви вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула палицю? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
