Валера – боксер. І собака у Валери – боксер. Звати Цвях. Бо він забив на правила. Цвях живе у Валери. Іноді у Цвяха буває такий страшний вираз морди, що мені очевидно, що це Валера живе у Цвяха, а не Цвях — у Валери.
Валера увечері гуляє із собакою. Я ввечері гуляю з дітьми.
Про інших собачок я говорю дочці:
«Дивись, Катюня, собачка ГАВ – ГАВ. Хочеш погладити?».
Про Цвяха я так не говорю. Ну його.
Валера схожий на свого вихованця. Він суворий, як цвях, тільки без слини. Ми живемо в одному будинку, але у різних під’їздах.
На Великдень я намагалася з ними потоваришувати. Хотіла пригостити Валеру пасочкою. Сказала йому:
– Валера, Христос Воскрес.
Валера тяжко подивився на мене так, як Цвях дивиться на улюблений м’яч, подертий до дірок, і відповів чітко й у справі:
– Знаю. Вітаю.
Я хотіла пояснити Валері, що Христос воскрес не тільки в мене, а в усіх, і навіть у Валери, але не стала.
Про яєчка, якими треба стукати один об одного, навіть не заїкнулася. Валера надто буквальний і прямолінійний для цієї інформації.
Валера тренує Цвяха зло, але по-дружньому. Вчить його агресії. Накачує ненавистю. Команди «Сидіти!» і «Встати!» виконуємо усім двором.
– Ось м’яч, Цвях! М’яч – це велика шкіряна куля. І ти, Цвях, велика шкіряна куля. ФАС, Цвях, ФАС!
Якось мій сусід, на ім’я Іван Васильович робив ремонт. З 8 ранку до 23 вечора.
Штробив, свердлив, стукав, гуркотів. Вихідні його не зупиняли.
Я дозволила собі зробити зауваження Івану Васильовичу. Зустріла його у дворі та попросила шуміти у встановлений законом час. У мене була маленька дитина, і я боролася за право спати щосуботи хоча б до 9.
Іван Васильович голосно і верескливо пояснив мені, що я — курка, мої курчата для нього — чужі, і мої проблеми йому не цікаві, а гроші у своїй кишені — цікаві, тож якщо я не можу потерпіти, то можу сміливо переїжджати.
Іван Васильович голосно й принизливо кричав на мене біля двору, доступному для огляду всьому будинку. Я розгубилася від чужого нахабства, випнутого так безсоромно, і понуро мовчала. Збоку ми виглядали ніби батько репетує на дочку, яка принесла в подолі.
Я відійшла вбік, присіла на лаву, готова заплакати. Мене приголомшили нахабством й захистити нема кому.
— Хочеш, ми його покараємо? — спитав Валера, який раптом виник переді мною. У нього грали жовна. Цвях важко дихав поруч, готовий до помсти.
Я злякалася, хотіла сказати “Не треба”, але Валера не став чекати моєї відповіді.
До Івана Васильовича підійшла процесія з Валери та Цвяха. Сталася експресія. Іван Васильович одразу змінив професію. І агресію на депресію. І мабуть, конфесію, бо почав молитися.
Я не знаю, що йому сказав Валера. Може, він сказав не йому, а Цвяху. Сказав Цвяху, що Іван Васильович — велика шкіряна куля…
Не знаю, але з того моменту я спала щосуботи стільки скільки забажала.
Вчора ввечері ми пішли на майданчик у світлі ліхтарів. Весь день ми були зайняті, і тільки о дев’ятій вечора вийшли на променад.
Син захоплено бігав по майданчику, скидав енергію, що накопичувалась цілий день. Я відволіклася на дочку в колясці, втратила його з поля зору.
Раптом я побачила, як до сина наближається стрімка тінь, і за мить зрозуміла: це Цвях.
Син бігав, чим дражнив собаку, і той біг його покарати. У мене від жаху зник голос і здоровий глузд, і я кинулася навперейми разом з молодшою рятувати старшого.
Тобто у Цвяха могло бути відразу три шкіряні кулі: величезна, нормальна і маленька з пляшечкою.
І тут пролунав сталевий голос Валери, чіткий, командний, різкий:
– СВОЇ!
Цвях почувши це слово миттєво побудував новий маршрут, взявши ліворуч. Я завмерла на місці. Мене обдали жахом, і я обтікала панікою.
До мене ззаду нечутно підійшов Валера і наказав:
– У цьому районі нікого ніколи не бійся! Нікого. Ніколи. Зрозуміла?
Я кивнула і прошепотіла пересохлими губами: «Дякую».
Ну от. Тепер я боюся переїжджати Ангели-охоронці завжди є у різних обличчях.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
