Валя не була на дачі довше, ніж зазвичай. Місто тримало міцно: то з онукою посидіти, то у Павла спину прихопило.
Але тягнути вже не можна, помідори самі себе не зберуть, та й малину час обрізати.
Вона вийшла з маршрутки на повороті до товариства, пройшла триста метрів уздовж паркану, штовхнула свою хвіртку і застигла на місці.
Її грядки, зігнувшись в три погибелі, спокійно полола незнайома жінка.
Перша думка була майже заспокійлива: помилилася ділянкою, звернула не на той проїзд. З ким не буває, тут усі дачі на одне лице.
Валя навіть відступила на крок, глянула на хвіртку. Ні, її номер, чотирнадцятий, вона сама оновлювала фарбу на хвіртці зовсім нещодавно.
А ось і яблуня її з роздвоєним стовбуром. А ось і іржава бочка з одного боку, яку все ніяк не викинути. Руки не доходять. Стоїть на тому самому місці, прямо під водостоком.
А ось і грядки її. І кілочки на них. Валя згадала, як вона два тижні просила Павла, щоб він спорудив їй ці кілочки та вбив під помідори.
А жінка по грядках ходить наче господиня. Не худа, а міцна така. Років шістдесяти.
І одягнена вона прямо по-дачному. Безрукавка на ній бордового кольору прямо поверх ситцевої строкатої блузки. І косинка. І волосся акуратно так під косинку зібране. Жодного пасма звідти не видно.
Валя завмерла на кілька секунд, і тут побачила, що ця пані обернулася до неї і ні краплі не зніяковіла. Навпаки, сперлася на сапку і подивилася спокійно. А погляд у неї був такий дивний, але дуже впевнений, наче вона тут не гість, а господиня.
– Ви до кого? – Запитала жінка.
Після цього питання у Валі, аж у роті пересохло. Тим більше, вона щойно хотіла поставити це питання сама.
– Хто до кого? Я до кого? Це ви до кого? – Нарешті вимовила вона і проковтнула. – Це моя дача! Що ви тут робите?
Жінка обтрусила долоні об безрукавку, оглянула Валю без агресії, але з господарською впевненістю, і Валя мимоволі стиснула ремінь сумки.
– А мене Галиною звуть, Галиною Степанівною. Я тут за угодою, обживаюсь. А ви, якщо у справі, то мені зараз не зручно, я зайнята.
– За якою це ще угодою? – Валя зробила крок у двір, сумка з’їхала з плеча. – Галино Степанівно, ви мене, напевно, з кимось плутаєте.
– Це наша з чоловіком земля, багато років, як наша. Жодних угод я не підписувала. Може, ви адресу переплутали? Може, вам на якусь іншу дачу треба?
Галина слухала, трохи схиливши голову, і по обличчю виразно читалося, що вона не вірить жодному слову Валі. Крім того, з її погляду можна було подумати, що вона зараз дивиться з якоюсь особливою жалістю, ніби на якогось бомжа чи жебрака.
– Багато років, ага, – вона раптом примружилася. – А документики на землю у вас із собою? Якщо ви господинею себе називаєте?
У Валі моторошно засвербіла ліва п’ята. А ще різко потемніло в очах.
Нічого собі питання!
Вона, господиня дачі, чомусь стоїть і вислуховує цю нісенітницю. І документів у неї із собою, звичайно ж, не було. Хто ж тягатиме із собою папери на дачу в сумці?
– Які документи? У мене із собою документів немає, а от сусідів я зараз покличу. Вони мене багато років знають. – Валя відчула, що їй хочеться розплакатися від цієї ситуації. – Он там, за парканом, Петрівна живе, запитайте у неї, чия це ділянка!
– Та не буду я нікого питати, а ви кличте, кого хочете, будь ласка, – знизавши плечима жінка байдуже відвернулася, знову взявшись за сапку.
– І взагалі, мені розбиратися тут ніколи. У мене ще грядки не политі. І якщо що, я тут не з вулиці прийшла, я наймаю.
Ось це слово, «наймаю», і збило Валю з пантелику остаточно.
– Я нічого не розумію. Що ви наймаєте? Як наймаєте? У кого?
Галина зігнулася знову, і з незадоволеним обличчям зітхнула.
– Та що ж таке? Що ж ви все ніяк зрозуміти не можете? Що таке я говорю незрозуміле? У Віктора я й наймаю. Віктор Аркадійович здав мені ділянку, я й гроші вже віддала.
– Сказав, що земля сімейна, і він нею розпоряджається. Показав мені все, де вода, де інструмент у сарайчику, у вас тут і не зачинено нічого, до речі, було.
У Валі похололо в грудях. Віктор. Значить, це той самий Віктор, – двоюрідний братик Павла. Його і ріднею назвати складно.
На сімейних святах його садили з самого краю, щоб його не видно було і не чути. А за спиною завжди називали пройдисвітом.
Він, звичайно, і справді кілька разів бував тут, років п’ять тому, коли свекор був ще живий і кликав рідню на шашлики.
Ну як він міг віддати чужу дачу? Це розуму незбагненно.
– Виходить, Віктор вам здав мою дачу, – повільно промовила Валя. – А прав у нього на це, насправді, ніяких нема.
– Ой, ви вибачте, але мені ваші сімейні розбірки ні до чого. Розбирайтеся з ним самі, хто має рацію, хто винен. Гроші я йому заплатила, а там ви вже між собою вирішуйте.
Валя опустилася на лаву біля ґанку, яку Павло колись змайстрував сам із старих дверей. Ноги не тримали, сил не було. Абсурдність того, що відбувається, просто вибивала з колії.
Вона дістала телефон, нервово прикусуючи губу. Пальці не слухалися, і в скронях застукало.
Віктора у контактах не було. Та це було й не дивно, бо Валя йому ніколи не дзвонила.
Довелося набрати зовиці, у тієї весь сімейний клан був записаний. Валя коротко пояснила ситуацію і попросила телефонний номер Віктора.
Проте вона не лише дала його номер, а й почала ставити купу запитань. І Валя, перепросивши, що в неї заболіла голова, повісила слухавку.
Але найбільше Валю вражав спокій цієї жінки. Весь час, поки вона розмовляла телефоном, Галина продовжувала полоти грядки.
Зрештою, помітивши, що Валя прибрала телефон, Галина почала говорити.
– Ви не подумайте, що я сюди на один-два місяці. Ми ж із Віктором Аркадійовичем домовилися все по-серйозному.
– Я цю землю купуватиму, інакше навіщо б я тут на грядках щось полола? Лежала б собі, та відпочивала. – Галина висмикувала бур’ян за бур’яном і складала акуратно у відро.
– Що ви робитимете?? – Валя підвела голову.
– Ку-пу-ва-ти-му, – окремо повторила Галина, розпрямляючись. – Ось цей місяць наймаю, поки юридично будинок не мій. А потім купуватиму.
– Завдаток я теж віддала, двадцять тисяч готівкою, з рук у руки. А поки ось обживаюсь. Бачите? – Вона махнула рукою. – Кущі смородини свої ось прикопала. Стала б я в чуже вкладатися. А це тепер моє, вважай, справа лише за паперами.
Валя дивилася на неї і не могла зібрати думки до купи. Віктор узяв із чужої людини гроші за землю, яка йому не належала.
– Галино Степанівно, – сказала Валя якомога спокійніше, хоча пальці самі собою стискалися в кулак. – Ця земля оформлена на мого покійного свекра.
– Ми з чоловіком нею користуємося, спадок до кінця не переписаний, там частки, там суд був потрібен для виділення часток. Але поки що суду не було.
– Віктор про це чудово знає. І саме тому він і провернув із вами таке. Він не може нічого вам продати. Він тут не господар, він вам набрехав!
Галина завмерла на секунду. На її обличчі прослизнула дивна емоція, Валя не розібрала, що саме.
Але визнавати вголос, що її розвели, Галина не збиралася. Вона випросталась і пішла у наступ.
– Що?! Нічого не знаю, – Галина кинула сапку на землю. – У мене угода. Ви мені тут казки не розповідайте про частки та суди.
– Свекор, спадщина. Може, це ви самозванка, приїхали на готове, поки господарі від’їхали. Ходять тут усілякі. Звільняйте ділянку, вона оплачена!
– Сплачено? – Валя схопилася. – Кому сплачено? Шахраєві сплачено!
– А ось приїде Віктор Аркадійович і розбереться, хто тут шахрай, – Галина вперла руки в боки. – Я йому зараз подзвоню.
– Стривайте, – Валя вже набирала номер, який скинула зовиця. – Я й сама з ним поговорю. При вас.
Гудки йшли як на зло довго, на восьмому в слухавці щось клацнуло.
– Так, слухаю, – обізвався Віктор бадьоро, але трохи насторожено.
– Вікторе, це Валя, дружина Павла. Ти що ж це здав нашу дачу чужій жінці і взяв із неї гроші? Ти що твориш?
У трубці повисла пауза. Валя чула, як на тому кінці він міркує, як викрутитись.
– Валь, ну ти чого кип’ятишся, – промимрив він. – Це все по-сімейному можна вирішити. Ну пустив людину на сезон, земля ж простоює, а ви давно носа не кажете. Нехай поживе, що поганого?
– Простоює? – Валя задихнулася. – Ти гроші взяв за нашу землю! Двадцять тисяч завдатку за продаж. Це що взагалі таке?
– Який ще продаж? Так Галина тобі сказала? – поквапився він. – Чи мало що вона вигадала? Завдаток якийсь. Не було нічого. Бреше вона!
Валя мовчки опустила телефон і обернулася до Галини.
– Чули? Каже, жодного завдатку не було. Що це ви все вигадали.
Галина побіліла. Вона вихопила свій телефон, тицьнула в екран і, впіймавши погляд Валі, натиснула гучний зв’язок. З динаміка на весь двір пролунав голос Віктора, який ще не охолонув від попередньої розмови.
– Так слухаю, хто там?
– Вікторе Аркадійовичу, це Галина. Тут господиня приїхала, шум зчинила, каже, її ділянкпа. Ви ж мені її майже продали, я й завдаток віддала. Скажіть їй.
У слухавці почувся тріск, потім Віктор квапливо вимовив:
– Який завдаток, Галино. Не було від тебе жодного завдатку. Ти що вигадуєш при чужих людях?
Валя стояла за два кроки і чула кожне слово. Віктор, рятуючи свою шкуру, щойно при ній зрікся Галини.
Галина не стала вимикати гучний зв’язок. Обличчя її пішло червоними плямами.
– Як це не було? – Голос у неї зірвався. – Я вам двадцять тисяч у кафе на Парковій віддала, при офіціантці, ви ще каву брали. Папір оформити за півтора місяця обіцяли. Я навіть полуницю тут посадила, тридцять кущів. Ви що несете?
Віктор забурмотів щось про іншу домовленість, про те, що гроші були за інше, і скинув.
Галина слухала гудки і її рука з телефоном поволі опускалася. Рот так і був роззявлений.
***
До хвіртки тим часом уже підтягувалися сусіди.
Петрівна з одного боку, дід Микола з іншого. За ними підтягнулась ще пара дачників, залучених гучними криками. Петрівна протиснулася на подвір’я, побачила Валю і сплеснула руками.
– Валентино! Ти приїхала. А ця що тут? Це не родичка, чи що? Ходить тут уже котрий день як пані, я думала, ти сама кому здала.
– Не здавала я нічого, Петрівно, – сказала Валя. – Родич наш затятий її сюди пустив. Та й гроші з неї взяв за нашу землю.
Сусіди загули. Віктора тут пам’ятали, він і в діда Миколи колись позичив та не віддав.
Галина залишилася одна посеред двору, з телефоном у опущеній руці.
– Телефонуйте дільничному, – сказав дід Микола. – Нехай при ньому розуміються. Тут справа вже не проста, тут людей на гроші дурять. Шахрайство!
Петрівна кивнула і пішла дзвонити, її зять знав телефон місцевого відділення.
Але Віктор приїхав сам, не чекаючи, поки за ним прийдуть: злякався, що справа так обертається, і вирішив улагодити все на місці по-свійськи.
Вийшов із машини з широкою посмішкою, наче на свято зазирнув.
– Ну і що ви тут влаштували, – він розвів руками, оглядаючи двір і сусідів. – Валю, ну ти чого? Рідня ж. Навіщо шум на все товариство здіймати?
– Вікторе, ти мало не продав мою дачу! – Валя не відступила ні на крок. – Взяв із людини двадцять тисяч. Скажи це вголос при всіх.
– Та які двадцять тисяч? – Він скривився, ніби вона несла нісенітницю.
– Валь, ти сама себе послухай. Ну пустив людину пожити, допомогти хотів. А ти одразу… гроші, продав. Ти взагалі на цій землі хто?
– Дача на батька записана, царство йому небесне, а ти так, при чоловікові. Я, між іншим, теж рідня, теж можу доглядати за ділянкою. Може, це ти тут зайва.
Він говорив гладко, наполегливо, вивертаючи все навиворіт, і тепер винною в нього виходила Валя.
– Доглядати? – Галина зробила крок уперед, обличчя червоне. – Де мої гроші, Вікторе Аркадійовичу? Віддавайте зараз, при людях!
Віктор перевів на неї погляд, посмішка сповзла.
– Пані, ви мене з кимось плутаєте.
На подвір’я увійшов дільничний, за ним неслася Петрівна. Він оглянув збори.
– Так, шановні, що тут у вас?
Заговорили всі разом. Дільничний підняв руку, дослухав спочатку Галину, потім Валю і повернувся до Віктора.
– Документи на ділянку при вас є? Якщо ви нею розпоряджаєтеся?
Віктор відкрив рота і не знайшовся, що відповісти. Жодних документів у нього не було і бути не могло.
– Значить, брали гроші за землю, яка вам не належить? – тихо підсумував дільничний. – Пані он заяву писати зібралася. Це, знаєте, стаття. Шахрайство називається.
У Віктора засмикалася щока. Він зрозумів, що по-свійськи вже не вийде.
– Стривайте, – він раптом заметушився, поліз у внутрішню кишеню. – Не треба жодних заяв. Ось, Галино, ось твої гроші, я ж казав, що поверну. Непорозуміння вийшло, ну.
Він відрахував купюри тремтячими руками, Галина перерахувала, не відходячи, при всіх і забрала гроші в сумку.
– Ну і що, що віддав! А заяву я все одно на нього напишу. Щоб надовго запам’ятав!
Дільничний переписав у Віктора паспортні дані та наказав відійти до машини для розмови. Віктор поплентався за ним, знітившись, і вся його широка посмішка розчинилася без залишку.
Галина йшла однією з останніх. Біля хвіртки зупинилася, повернулася до Валі:
– Вибачте мені, – сказала вона. – Я ж відчувала, що справа не чиста. Дуже вже він квапив, все готівкою та на словах. А так хотілося свій клаптик землі. Адже я на пенсії, у квартирі жити душно і тужливо. Ось і потрапила на вудку.
– Ідіть уже, – Валя махнула рукою. – Тільки іншого разу гроші без документів нікому не віддавайте…
***
Полуницю свою Галина викопала на другий день, акуратно, до кущика, і повезла. А Валя ввечері зателефонувала Павлові в місто, розповіла все від початку до кінця.
Павло довго мовчав у слухавку, потім сказав тільки, що з Віктором вони тепер не рідні і що в поліцію, якщо знадобиться, він поїде разом із нею.
Дача залишилася при ній, і треба все-таки призначити суд, щоб поділити все по закону. А Віктор поки крутиться довкола Галини, благає, щоб та забрала заяву. Ось така історія.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
