– Гості з’їжджалися на дачу – здається, так це було у класика. На дачі у Лізи та Єгора сьогодні теж чекали на гостей.
Тут збиралися відзначити день народження господині – тридцять один рік. Не ювілей, тож запросили лише своїх.
Батьки Лізи – Алла Василівна та Віктор Олексійович – приїхали ще вчора і з самого ранку допомагали готуватись до свята.
На обід чекали старшу сестру Алли Василівни – Валентину з чоловіком, дочкою та п’ятирічною онукою.
Єгор та Ліза купили дачу минулого літа і лише навесні закінчили ремонт. Гостей тут раніше не приймали, тож день народження Лізи поєднувався ще й з новосіллям.
Гості приїхали о пів на другу. Поки Ліза з матір’ю накривали на стіл, а Віктор Олексійович порався з мангалом, Єгор показував родичам дачу.
– Так, – оглянувши все, сказала Валентина, – багато живете, прямо, як буржуї.
– Які буржуї, тітко Валю, літній будиночок та звичайні шість соток, – відповів Єгор.
– А що город не посадили? – Запитала Валентина.
– А он там, наприкінці ділянки – чотири грядки та п’ять ягідних кущів, – показав Єгор.
– Усього чотири грядки? А все інше? Просто трава росте? – Знову поцікавилася Валентина.
– Ліза сказала, що їй більше не потрібно, – пояснив Єгор, – а я в ці справи не лізу.
Стіл накрили в новій альтанці: погода була гарна, крім того, можна було наглядати за дітьми – п’ятирічною Алісою та шестирічним Микитою – сином господарів.
Діти стрибали на батуті, потім опановували спортивний куточок, який Єгор встановив для сина тиждень тому.
Сіли за стіл. Спочатку, як і належить, привітали іменинницю, потім обмінялися новинами, поговорили про те, як справи у родичів.
Потім Валентина сказала:
– І як у вас все так добре виходить? На роботі начебто жили не рвете, а все є: і квартира, і машина, і дачу купили, і відпочивати їздите.
– Валюша, не прибідняйся, – м’яко заперечила їй сестра, – у вас із Миколою теж і квартира трикімнатна, і машина. І я впевнена, якби ви захотіли, то й дачу купили б.
– Алло, то я не про себе говорю, а про наших дітей. Ось у Лізи твоєї все є. А наша Світлана одна з дитиною кукує. І живе з нами – на свою квартиру із її зарплатою у житті не заробити. Ну які у неї життєві перспективи?
Ліза подивилася на двоюрідну сестру: Світлана сиділа, опустивши голову, копирсаючись у тарілці.
Світлані було тридцять п’ять років. Вона працювала логопедом у дитячому садку, зарплату отримувала невелику і справді жила з батьками.
Шість років тому вона зустрічалася з Денисом, навіть збиралася за нього заміж, але між ними щось не зрослося, і він поїхав у столицю.
Його не зупинив і той факт, що Світлана була при надії. Навпаки, він злякався і заявив, що не так планував своє майбутнє.
– Ну, що ви, тітонько Валю, мені здається, що ви рано на Світлані хрест ставите. У неї чудова робота, дуже вдячна – вона з дітьми працює. А онука у вас яка гарна – просто лялечка.
– Згодна з Лізою, – підтримала дочку Алла, – у тридцять п’ять років рано впадати у відчай, ще все життя попереду.
Лізі здалося, що ця тема неприємна Світлані, і вона намагалася перевести розмову на інше: почала розповідати про те, які квіти збирається посадити в палісаднику.
– Мені дуже подобаються золоті кулі та жоржини – вони радують око до пізньої осені, коли інші квіти вже відцвітають.
– А наступного року ми хочемо зробити ось тут, неподалік альтанки, альпійську гірку. Я вже обрала в Інтернеті рослини для неї.
Але Валентина, дочекавшись, поки Ліза припинить розповідати про свої плани, продовжила:
– Я ж не просто так почала цю розмову. У мене до вас, Ліза та Єгор, прохання. Ми хочемо Світланці купити квартиру. Хоча б однокімнатну. Житиме окремо від нас, може, хоч долю свою влаштує. А то так до пенсії й просидить у нас на шиї.
– А чим ми можемо допомогти? – запитав Єгор.
– Можете. Деякі накопичення у нас є, на перший внесок трохи не вистачає, але я думаю, Алла, що ви нам у позику дасте? – Валентина запитливо подивилася на сестру.
– Тисяч триста-чотириста. Ми повернемо. Не відразу й не швидко, але років за два-три повернемо. Проблема в іншому – самій Світлані банк кредит не схвалив, – з її зарплатою можна було і не потикатися, але ми спробували.
– Тому вирішили, що візьмемо на себе іпотеку: Коля ще працює, я отримую пенсію – повинні дати. Звернулися в банк, а там вимагають, щоб був гарант.
– От ми й подумали, що ви з Лізою могли б допомогти нам. Кредитна історія у вас хороша – іпотеку виплатили, машина є, дачу купили – адже ти, Ліза, сама в банку працюєш і розумієш, що ви з Єгором – ідеальні гаранти. Допоможете?
– Тітко Валю, – сказала Ліза, – ваше прохання дуже несподіване. Такі питання не за святковим столом вирішуються. Нам треба все обміркувати, обговорити між собою. А ось так, одразу, я вам відповісти не можу.
– Алло, а ти що мовчиш? – звернулася Валентина до сестри.
– Валю, а що я можу сказати? У Лізи та Єгора своя сім’я, свої фінанси, і рішення вони прийматимуть самі. Я в це втручатися не стану. Хоча, щиро кажучи, мені ваш план здається дещо авантюрним.
– Іпотечний платіж – це не на рік і не на два, у вашій ситуації це щонайменше років п’ятнадцять. А за цей час багато що може змінитися, у тому числі й у вашому матеріальному становищі. Тому треба все прорахувати та врахувати багато чинників.
– Ну, давайте, рахуйте, вираховуйте, – невдоволено сказала Валентина. – Але не забувайте, що ми все-таки сім’я і що наша Світлана вам не чужа.
– Сподіваюся, до завтра все порахуєте, бо нам у понеділок треба в банк повідомити, будуть у нас поручителі чи ні.
Гості залишилися до ранку, як і планували, і рано пішли спати. Але господарі цього вечора засиділися до самої ночі, обговорюючи несподіване прохання родичів.
Вранці за сніданком майже не розмовляли, а після того, як посуд прибрали, Валентина запитала:
– Ну що надумали?
– Тітко Валю, Світлано, ви не ображайтеся, але ми не будемо вашими гарантами, – сказала Ліза.
– А я розраховувала на вас, – відповіла Валентина. – Ви що, не вірите, що ми зможемо виплачувати кредит без прострочень? Я вам присягаюся! Ми з Миколою вже порахували: моя пенсія піде на кредит, а на його зарплату житимемо.
– Тітко Валю, у вас пенсія – шість тисяч. Ви впевнені, що платіж не буде більшим? А коли дядько Микола не буде працювати, вам вистачатиме на життя лише його пенсії?
– Знаєте, як банк рахує? Вам шістдесят, дядьку Колі – шістдесят два. Додаємо до цього п’ятнадцять чи двадцять років. Ви зможете у цьому віці гасити кредит? – Запитала Ліза. – Навряд. Тоді банк звернеться до гаранта.
– Все зрозуміло. Думаєте лише про себе. А як ми живемо, нікого не хвилює, – образилась Валентина.
– Мамо, годі принижуватися, – звернулася до матері Світлана, – тобі ясно сказали – ні. Нам не довіряють!
– Світлано, вам не довіряє банк, чому ми маємо довіряти? – Запитав Єгор. – У банку є механізми впливу на боржників, а у родичів їх немає.
– Ось скаже тітка Валя через кілька років, що грошей на черговий платіж немає, і все. І банк звернеться до нас.
– Виходить, що ми п’ятнадцять чи двадцять років маємо жити, як на вулкані – заплатите ви цього місяця чи ні?
– А у нас є свої плани на життя: ми хочемо мати другу дитину, дати освіту Микиті. А для цього потрібна стабільність, у тому числі й фінансова.
– Все. Я вже зрозуміла, всі думають тільки про себе, ніхто не допомагатиме!
– Чому не допомагатимуть? – Запитала Алла, побачивши, що сестра сильно образилася. – Можу дати пораду.
– Валя, якщо ви хочете, щоб у Світлани була своя квартира, продайте свою трикімнатну, і ви цілком зможете купити дві однокімнатні.
– А якщо візьмете кредит, то зможете купити однокімнатну та двокімнатну. Там сума буде набагато меншою, і її вам напевно схвалять, – додала Ліза. – До речі, а Денис аліменти на Алісу платить?
– Ні, – відповів Микола, який до цього не втручався у розмову. – А я Свєтці давно говорю, що нічого сидіти, як мокра курка, давно треба було до суду подати. Він там, мабуть, не три гривні одержує, міг би й поділитися, коли виховувати свою дочку не бажає.
Розмова звернула на іншу тему, про кредит і поруку більше ніхто не говорив, а після обіду Валентина з родиною поїхала. Попрощалася вона із родичами ввічливо, але сухо.
Коли автомобіль зник за поворотом, Алла, Ліза та Єгор зайшли у двір і зачинили хвіртку.
– Так, – сказав Єгор дружині, – зіпсувала тітка Валя твій день народження.
Через рік день народження Лізи відзначали у кафе. Крім родичів, там були й друзі сім’ї, тому атмосфера не сприяла обговоренню внутрішньосімейних питань.
Батьки Світлани так і не продали свою квартиру, а Світлана так і жила з ними. І на аліменти вона не подала. Халяву шукають, а самі й палець об палець? Ну так не на тих натрапили!
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
