Тамара Федорівна перший день сиділа біля вікна та сумувала. Сумувала за своєю роботою, за колегами, і звичайно за дітьми.
Вона спостерігала, як мимо йдуть люди на роботу, до дитячого садка, діти бігають, у них канікули. Все життя пропрацювала у школі, сорок п’ять років педагогічного стажу.
Вона любила свою математику. Зовсім безнадійних учнів не було, до всіх шукала підхід і вміла подати матеріал.
Ноги стали підводити, ось і вирішила на пенсію піти остаточно. Відпочине, з’їздить в санаторій, доньку та онуків відвідає.
А поки що перший день вільного життя. Дочка дзвонила вчора, запропонувала знайти добрий санаторій.
– Тамаро Федорівно, доброго ранку! Ви ж сьогодні вільні? В школу не треба?
– Вільна.
– Я зараз вам Ваньку приведу. Вдома не залишиш, а з дитсадка ми вже випустилися. Як добре, що ви тепер абсолютно вільні.
– Стій, але в Іванка є ти – його бабуся, прабабуся – моя сестра.
– Ви ж педагог! Я працюю, а від моєї мами ніякого сенсу, їй тільки город подавай. Та й старша вона за вас на десять років. Поки ви з Ванькою сидите, я їй допоможу з городом, а потім на роботу піду.
– А де батьки?
– Працюють! Вони ж Ваню нам на все літо привезли.
– Сьогодні я придивлюся за ним.
– Вам же на пенсії робити нічого! Хто краще за вас догляне дитину? Ви ж педагог! Усього три місяці.
– У якому сенсі три місяці? Я скоро в санаторій поїду.
– Що? Ви ж за все життя ніде не були.
– Була. Ми з дітьми їздили скрізь. Цілими класами. Дочка підбере мені путівку, і я поїду. Собаки у мене немає, городу теж. Наглядати ні за ким не треба. Нічого не тримає мене.
– Ні. Так не годиться. Тітко Тамаро, ви не можете так вчинити. Ви ж чуйна, завжди всім на зустріч йшли.
– Робота у мене така була. А тепер я пенсіонерка, житиму для себе, відпочиватиму і займатимусь своїм здоров’ям. Між іншим, у мене є свої онуки, і правнук теж є.
– Є – тільки вони далеко, а ми тут.
– Приводь Ваню, але тільки сьогодні. У мене свої справи.
– Ось не чекала від вас. Я так розраховувала на допомогу.
– Допомога – це один раз, а все літо – це вже використання! Я ж з роботи звільнилася, щоб відпочивати.
– Не треба мені таких жертв! Один день! Я з дочкою домовилася на все літо!
Племінниця пішла, а Тамара Федорівна засмутилася. Можливо, вона вчинила неправильно, рідним допомагати треба.
За пів години з’явилася друга племінниця.
– Тітко Тамаро, мені сестра сказала, що ви збираєтеся кудись їхати на відпочинок. Це так чудово.
– Звісно чудово, донька путівку шукає.
– Ще не знайшла?
– Знайде – зателефонує. Ми все обговорили.
– Це добре, що поки що не знайшла. Нашій Ганнусі потрібне морське повітря. Ми не можемо собі дозволити їхати з нею. На всі путівки грошей немає, тільки на одну для Ані. Вам зовсім не важко буде з нею.
– А чому б вам свою маму, мою сестру, не відправити на відпочинок?
– Це ж такі витрати! Та й не поїде вона, город у неї.
– А городом займіться ви. Дайте їй відпочити. Іди. Я подумаю про твою пропозицію. Іди.
– Дякую.
– Рано ще дякувати.
Тамара Федорівна та Тетяна Федорівна лежали під парасолькою на пляжі.
– Тамаро. Напевно, нам пора йти. Скоро обід, стало жарко.
– Так. Час. Думаю, завтра треба оглянути околиці. Бо ми вже три дні лежимо. Там ще екскурсії, але автобуси з ранку. Відпочиватимемо за повною програмою. Ми ще не бачили місцеві пам’ятки.
– Тамаро, мені дуже ніяково. Путівку я сплатила, але грошей майже немає. Ти відпочивай, а я в номері посиджу. На пляжі спека.
– Ти ж мені сестра, не хвилюйся – витрати я беру на себе. Путівку мені дочка купила, а на все інше – гуляємо.
– Гарна в тебе дочка.
– Потрібно наші поїздки зробити традицією. Ми повинні вже жити для себе.
– А як же мій город, я ж для дочок намагаюся, для їхніх родин.
– Але ж ти його залишила. А я без городу живу не перший рік, і все чудово. Саду мені цілком достатньо.
– А якщо твоїм донькам потрібен город, то хай вони ним і займаються. Живи для себе. Час і про здоров’я подумати. Все, що можна, ти вже їм дала.
– Ти маєш рацію.
…Наступне літо почалося з великого скандалу. Виявляється, Тетяна Федорівна відмовилася від городу. Доньки запідозрили недобре ще раніше.
На вікнах не колосилася розсада, не закуповувалося насіння. На запитання про це мати відповіла, навіть не думаючи.
– Мам, ти забула?
– Про що?
– Про розсаду! Час уже томати сіяти, а в тебе ще й перців немає.
– А, ви про це! Ні, не забула. Самі вирішите, що вам вирощувати. Важко мені стало все робити. Відпочиватиму. Земля у вашому розпорядженні.
– У нас і самих є земля.
– Тільки у вас нічого не росте. А тут розроблена ділянка, але, якщо вам не треба, то запропоную сусідам.
Доньки не повірили. Мати покапризує, та й буде все, як раніше.
Цибуля росте, помідори, огірки, перці, баклажани, зелень. Картопля теж на своєму місці.
– Слава богу, одумалася!
– Ви про що?
– Ми про город.
– То я сусідам землю в оренду здала. Вони мені дозволяють овочі брати. Мені багато не треба, на салат і все. І взагалі, у мене путівка горить. Завтра ми з Тамарою їдемо.
– Знову ця Тамара твоя! Своєї голови немає?Своєї родини немає? Нас ти на кого кинула?
– Я вас не кидала. Ви колись думаєте не лише про себе? Мені років уже не мало, майже вісімдесят. Дякую моїй сестрі, що переконала жити для себе. Вона й від городу мене врятувала!
– Ви божеволієте!
– Нехай буде так. Завтра це якраз і почнемо.
Доньки Тетяни лаяли свою тітку та її дочку. Сестри відпочивали та веселилися. Дочка Тамари допомагала їм з путівками, але вони й самі відкладали на свої подорожі, чекали та готувалися.
Бо скільки того життя лишилося, ніхто не знав. Тож прожити цей залишок вони вирішили так, як хочуть вони, а не як вимагають рідні. Мають право…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
