За вікном була вже не темрява, а сірість. Початок четвертої години ранку. Варя сиділа в кріслі, на руках у неї дрімав шестимісячний Антошка.
Повіки у Варі були важкі, час від часу вони закривалися, і тоді Варя здригалася, розплющувала очі та дивилася на сина.
Ось дитина глибоко зітхнула і закашлялася, а потім заплакала. Варя дала синові попити й почала заколисувати його, притиснувши до себе.
Так тривало майже всю ніч. Вона змогла поспати лише півтори години – з о пів на одинадцяту до дванадцятої.
У цей час з Антошкою сидів її чоловік. Але Кості з ранку треба на роботу, половину дня він проведе за кермом, тому Варя відправила чоловіка спати, а сама залишилася у дитячій.
Син задихав рівніше, і вона ризикнула покласти його в ліжечко. Дитина схлипнула, але не прокинулася.
Варя прилягла на канапу і відразу провалилася в сон.
Розбудив її плач сина. У кімнаті було вже ясно, крізь легкі штори проникав сонячний промінь і розтягнувся на килимку із зображенням лісової галявини.
П’ять хвилин на шосту. Вона проспала майже півтори години.
Варя вимила, переодягла та нагодувала сина. Виміряла температуру – тридцять сім та вісім. І це вранці! Доведеться знову викликати лікаря.
Вона принесла Антошку на кухню, поклала в гойдалку і почала, розмовляючи з дитиною, готувати сніданок. За пів години встане чоловік.
Костя з’явився на кухні о шостій, він уже вмився. Сідаючи за стіл, спитав:
– Поспала хоч трохи?
– Так, години півтори. Під ранок Антошка не кашляв.
– А температура? – Запитав чоловік.
– Є. Буду лікаря викликати. Я тобі скину список продуктів, купиш, я сьогодні нікуди не вийду, відповіла Варя.
Костянтин пішов, пообіцявши не затримуватись.
Об одинадцятій, Варя знову нагодувала сина, і він задрімав – безсонна ніч таки далася взнаки. Обережно поклавши дитину в ліжко, вона вийшла з дитячого.
І вчасно! На кухні задзвонив телефон.
– Так, мамо, привіт.
– Привіт, Варюшо! – пролунав веселий голос мами. – Як ви там?
– Не дуже. У Антошки температура, кашляє.
– Ну, нічого, – заспокоїла її мама. – Діти хворіють, без цього не буває. А я до тебе з гарною новиною.
– Якою?
– Тітка Наташа їде до вас!
– Коли?
– Сьогодні. Вони вже виїхали, по обіді будуть, – продовжувала повідомляти мати.
– Вони? Скільки їх, та хто вони такі?! – Запитала Варя.
– Тітка Наташа та дві її колеги. Вони порядні жінки й анітрохи не напружать вас. Антона заберете до себе в кімнату, Наташа ляже на канапі в дитячій, а для її подруг розкладете диван у вітальні.
Вони побачили по телевізору, як прикрашений до свята Київ і вирішили поїхати. Погуляють днів зо три по площі Незалежності, по Хрещатику, цими освітленими гірляндами алеями! Пофотографуються і назад.
– Мамо, ти що – не чуєш мене? Я тобі пояснюю, що в мене дитина захворіла, а ти мені про якихось подруг та гірлянди розповідаєш! Мені жодних гостей зараз не треба! Подзвони їм і скажи, щоб не приїжджали!
– Варю, вони вже в електричці. У вас будуть десь о пів на третю. Ти ще маєш час підготуватися, вони ж голодні, мабуть, приїдуть, – ніби не чула Варю, говорила мама.
Варвара зрозуміла, що доведеться діяти самій. Вона знайшла в телефоні номер тітки й зателефонувала:
– Тітонько Наталко, добрий день. Не знаю, попередила вас мама чи ні, але ми зараз не зможемо вас прийняти, у нас дитина хворіє.
– Нічого страшного, Варю! Нам це не завадить. І вам також! Ми будемо тихо, як мишки! Майже весь день будемо відсутні.
– Тобі треба буде готувати нам тільки сніданок та вечерю, а обідати ми будемо у місті, у кафе чи ресторані. І лише три дні! – відповіла тітка.
– Тітко Наташо, я вам ще раз повторюю: у нас Антон хворіє! Я його майже цілодобово з рук не спускаю, і мені ніколи готувати вам сніданки! Зупиніться десь у готелі чи хостелі, ми вас прийняти сьогодні не зможемо!
Мабуть, цього разу тітка Наташа її почула, бо за п’ятнадцять хвилин знову зателефонувала мама:
– Варю! Ти що собі дозволяєш? Ти відмовляєш у притулку своїй рідній тітці? Ти забула, як вони з дядьком Мишком запрошували нас до себе на всі свята?
– Мамо, вони запрошували вас з татом! А мене туди ви щоразу тягли та залишали в дитячій з їхніми синами, які забирали у мене іграшки, навіть ті, які я принесла з собою.
– І якщо ти пам’ятаєш, то з десяти років я відмовилася ходити з вами в гості. Але річ не в цьому. У Антона температура. Мені ніколи обслуговувати гостей!
– Я не можу покинути хвору дитину. Тому я тобі ще раз говорю: я їх сьогодні не прийму! І взагалі: перш ніж надсилати до мене гостей, непогано б дізнатися, чи я зможу їх прийняти чи ні!
– Ти ж розпоряджаєшся мною, моєю квартирою, моїм часом, наче я досі десятирічна дівчинка!”
Як тільки Варя закінчила розмову з мамою, у двері подзвонили. То був лікар. Оглянувши дитину та зробивши призначення, лікарка пішла. У квартирі знову стало тихо.
Але за годину, коли Варя намагалася напоїти сина теплим чаєм, у двері знову подзвонили. Це вже була тітка Наташа зі своїми подругами.
Вони зайняли майже всю сходову клітку: три великі жінки з дорожніми сумками. Варя прочинила двері та вийшла з квартири.
– Тітко Наталко, я ж вас попередила, що ми зараз не можемо прийняти гостей! Тим більше у такій кількості, – сказала вона.
– А хіба тобі мати не подзвонила і не сказала, що ми вже їдемо? – Запитала тітка, підіймаючи сумку і намагаючись відсунути Варю від дверей.
– Загалом ви, як я зрозуміла, збиралися зупинитися у нас. То чому домовлялися із мамою, а не зі мною?
– А яка різниця? – Здивувалася Наталя.
– Велика! – Відповіла Варвара. – Мама не господарка цієї квартири, вона не може запрошувати сюди гостей! Якби ви перед тим, як виїхати, подзвонили мені, я б відразу вам відмовила.
– По-перше, у нас хвора дитина, а по-друге, я не давала згоди на те, щоб ви привозили до мене в гості зовсім сторонніх людей. У нас не готель, й не прохідний двір!
– Варко, ти що? Зовсім береги поплутала? Я взагалі-то твоя рідна тітка, а це мої подруги, – обурилася Наталя.
– Проте я змушена відмовити вам. Ось, візьміть, – Варя простягла тітці Наталці аркуш паперу, складений вдвоє.
– Що це? – Запитала Наталя.
– Це адреси та телефони розташованих неподалік готелів та хостелів. Я дзвонила, у всіх є вільні номери на найближчі три дні. Ось наступного тижня вже все заброньовано, – відповіла їй племінниця.
У цей час пролунав плач дитини. Варя перепросила і зачинила двері. Куди попрямували непрохані гості, вона не знала, мабуть, таки в готель.
Мама подзвонила їй тільки ввечері й звинуватила в тому, що через те, що Варя не пустила Наталю з подругами до квартири, їм довелося скоротити візит до столиці на добу – бо вони не розраховували витрачатися на ночівлю та харчування.
– Ти зганьбила нас із батьком перед усією ріднею! – Заявила мама.
Варя намагалася виправдатися, але Костя, який уже прийшов додому, відібрав у неї телефон:
– Ганно Іллівно! Ви зі своїми родичами сьогодні весь день знущалися з Варі! Невже вам з першого разу було незрозуміло, що зараз нам не до гостей?
– Ваша дочка три доби спить по дві години, а ви замість того, щоб спитати, як здоров’я онука, переживаєте про те, як проведуть час три здорові тітки, які ні з того ні з сього вирішили звалитися нам на голову!
– Вирішили розважитись у столиці – нехай розважаються, але не за наш рахунок. Усе! І не дзвоніть нам більше по будь-якій нісенітниці. І непроханих гостей не надсилайте!
Костя поклав телефон на стіл.
– Сподіваюся, що тепер нас довго не потурбують, – сказав він.
Як не дивно, різкі слова зятя справили на Ганну Іллівну більше враження, ніж пояснення і вмовляння дочки.
Принаймні наступні пів року вона насамперед цікавилася здоров’ям Антошки й тим, як почувається Варя. І гостей більше не надсилала. Як кажуть, – помоглося нашій мамі…
Як вам витівка матері? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
