Варя вискочила з квартири о десятій вечора тридцять першого грудня – мама згадала, що забула купити хліб і відправила її в магазин.
На кухні вже шипіла курка в духовці, стіл був майже накритий, а тато увімкнув телевізор на святковий концерт.
Звичайний передноворічний вечір у сім’ї з трьох осіб без особливої радості, але й без сварок. Варі було п’ятнадцять, і свята в останні роки здавались їй якимись порожніми.
На подвір’ї пахло морозом та мандаринами. Десь нагорі гуркотіла музика, хтось реготав на балконі. А біля сусіднього під’їзду, на лавці під ліхтарем, сиділа бабуся в старомодній шубці. Одна.
У її руках був мандарин – наполовину почищений. Варя зупинилася. Щось стиснулося всередині – гострий, майже фізичний жаль.
– Доброго вечора, – сказала вона, сама не розуміючи, навіщо підійшла.
Бабуся здригнулася, підвела очі – світлі, вицвілі, як старі фотографії.
– Доброго…
– Ви тут… одна? Сьогодні ж Новий рік.
– Ну, так. – Жінка посміхнулася, і ця посмішка була така порожня, що Варя фізично відчула холод. – Я недовго. Просто посиджу. Вдома все одно одна, то хоч повітрям подихаю.
Вдома одна? У Новий рік?
– А ви… до нас не хочете? – вирвалось у Варі, перш ніж вона встигла подумати. – На хвилинку. Чаю попити.
Бабуся завмерла.
– Що ви… Навіщо я вам? У вас своє свято.
– Яке там свято! Ми просто сидимо втрьох, жуємо салати та дивимося телевізор. Справді, приходьте. Мене Варею звуть.
– Ніна Анатоліївна, – прошепотіла жінка, і на її обличчі ковзнуло щось неймовірне – надія.
Коли Варя відчинила двері та ввела у квартиру Ніну Анатоліївну, мама завмерла, розкладаючи нарізку по тарілках.
– Це хто?
– Наша сусідка, мамо. Ніна Анатоліївна. Вона живе у сусідньому під’їзді.
– Я ненадовго, – одразу ж заговорила старенька, стискаючи свою пошарпану сумку. – Просто присяду… якщо можна…
Тато вийшов із кімнати, зиркнув на гостю. Мама стояла, не знаючи, що робити. А Варя раптом відчула: ось воно.
– Сідайте до столу, Ніно Анатоліївно. Я зараз поставлю чай.
Спочатку було ніяково. Ніна Анатоліївна сиділа на краєчку стільця, тримала кухоль обома руками, ніби боялася, що його заберуть. Мама косилася на неї підозріло, тато жував бутерброд і мовчав.
– Гарно у вас, – тихо сказала старенька. – Ялинка така ошатна… У мене вже п’ять років не було ялинки. Навіщо одній?
– А у вас діти є? – спитала мама, і Варя скривилася від її тону.
– Син є. В іншому місті. Він дуже зайнятий, – Ніна Анатоліївна опустила очі. – Дзвонить іноді. Але приїхати не може. Робота, справи, свої турботи…
Повисла тиша.
– А онуки? – не вгамувалася мама.
– Двоє. Син розлучився давно, коли вони ще були маленькі. Колишня дружина… – голос бабусі здригнувся. – Вона не пускала до мене онуків. А тепер вони вже дорослі, своє життя. Навіщо їм стара бабуся, яку вони не знають?
Варя встала так різко, що стілець заскрипів.
– Мамо, допоможи мені на кухні, будь ласка.
На кухні вона повернулася до матері:
– Ти чого її допитуєш?
– Я просто спитала…
– Ти бачиш, як їй тяжко про це говорити? Вона сиділа сама на лаві з мандарином у руках! У Новий рік! Розумієш?
Мама спохмурніла:
– Варя, я розумію, що тобі її шкода, але ж ми не знаємо її. Може, вона…
– Може, що? Вона просто самотня жінка, яка забула, що таке тепло! І ми сьогодні можемо хоч щось для неї зробити! Очі мами стали м’якшими. Вона зітхнула:
– Гаразд. Накривай ще одну тарілку.
До одинадцятої години щось змінилося. Ніна Анатоліївна припинила триматися за край стільця.
Почала розповідати про свою роботу економістом у старій конторі, про те, як після відходу чоловіка, п’ятнадцять років тому, вона ніби закрилася всередині себе. Про сусідів, які вітаються, але ніколи не спитають, як справи.
– Я вранці встаю, – говорила вона, і голос її ставав тихішим, – і думаю, а навіщо? Телевізор увімкну, чай поп’ю. Потім знову в магазин і знову додому. Ні з ким не поговорити. Телефон мовчить. Іноді по тижню жодного дзвінка.
По тижню жодного дзвінка. Варі стало важко дихати.
– А сьогодні, – говорила далі Ніна Анатоліївна, – я подумала: ну все. Зараз усі вітатимуть один одного, сміятимуться, а я… Взяла мандарин і вийшла. Щоб хоч людей бачити. Щоб не у чотирьох стінах.
Тато прокашлявся. Відвернувся. А мама раптом встала, підійшла до Ніни Анатоліївни та обняла її за плечі.
– Ви тепер приходите до нас, зрозуміли? Не сидіть одна. Ми ж поряд живемо.
Бабуся схлипнула – тихо, беззвучно. Сльози потекли по її зморшкуватим щокам. Варя відчувала, як у ній щось розмерзається, ніби замерзла річка раптом почала танути.
Вони зустріли Новий рік учотирьох. Коли настала опівніч, Ніна Анатоліївна тримала руку Варі і шепотіла:
– Дякую, дитинко. Дякую…А Варя дивилася на неї й думала: скільки таких людей зараз сидить на самоті? Скільки телефонів, що помовчать, порожніх столів, недоїдених мандаринів?
Після опівночі, мама дістала торт, тато увімкнув музику. Ніна Анатоліївна сміялася — по-справжньому сміялася, і цей сміх був чудом.
О першій годині ночі вона зазбиралася додому.
– Ні-ні, я вже заговорилася. Вам відпочивати треба…
– Ніно Анатоліївно, – Варя взяла її за руку. – Ми тепер друзі. Добре? Завтра приходьте знову. На обід.
– Та що ви…
– Я серйозно. Мама приготує щось смачне, ми посидимо, поговоримо. Справді, мамо?
Мама кивнула:
– Приходьте. О другій годині. Я суп зварю.
Бабуся стояла в передпокої, натягувала стареньку шубку – і по її обличчю знову текли сльози. Але тепер це були інші сльози.
– Я… я не знаю, як вам дякувати…
– Не треба, – Варя обійняла її. – Просто приходьте.
Коли двері зачинилися, Варя притулилася до стіни й заплющила очі.
– Варко,- тихо сказав тато,- ти молодець!
– Я просто… Мені стало страшно. Від того, що вона сиділа сама. Що завтра прокинеться – і знову тиша. Що ніхто не зателефонує. Що нікому вона не потрібна. Мама підійшла, погладила її по волоссю:
– Ти дала їй найважливіше. Ти показала, що вона не одна.
Наступного дня Ніна Анатоліївна прийшла рівно о другій. Принесла з собою старий фотоальбом і розповідала про чоловіка, про сина, коли він був маленьким, про те, як вони колись жили щасливо.
Потім приходила ще. І ще. Поступово вона стала частиною їхньої родини. Вони разом пекли млинці, дивилися фільми, говорили про все на світі.
Варя бачила, як Ніна Анатоліївна змінюється – начебто оживає. Очі її знову стали яскравими, у голосі з’явився сміх. Вона більше не ходила мовчки в магазин, вона віталася з сусідами, розповідала про «свою Варю».
А одного разу, за три місяці, пролунав дзвінок.
– Мамо? – голос у слухавці був здивований. – Чому ти не відповідаєш? Я вже другий день дзвоню.
– Ой, Вітю, вибач! Я у сусідів була, забула телефон удома. Ти як?
Варя чула цю розмову з коридору. Чула, як син питає: «У сусідів? Які сусіди?», як Ніна Анатоліївна розповідає про Новий рік, про дівчинку, яка покликала її з вулиці, про сім’ю, яка прийняла її, як рідну.
– Мамо, я хочу приїхати, – сказав син. – Хочу познайомитись із цими людьми.
Коли Варя побачила Ніну Анатоліївну після цього дзвінка, та плакала. Але не від горя.
– Він приїде, – шепотіла вона, тримаючи Варю за руки. – Вітя приїде.
– Ось бачите, – усміхнулася Варя. – Все ж чудово.
– Це ти, дитино. Це ти мене врятувала. Якби не ти…
Якби не вона.
Варя обіймала стареньку і думала, як мало треба для щастя. Кухоль чаю. Теплий будинок. Хтось поруч, хто скаже: «Ти не одна».
Один мандарин на лавці. Одна хвилина уваги. І ціле життя змінюється.
Увечері, коли Ніна Анатоліївна пішла, тато сказав:
– Знаєш, Варю, я раніше думав, що ми живемо для себе. Працюємо, заробляємо, купуємо всяке. А виявляється все не в цьому.
– У чому тоді?
Він подивився на неї:
– У тому, щоб помітити людину, яка сидить поряд із твоїм під’їздом. Яка уже не чекає, що її помітять. І простягнуть руку. Так просто. Не за гроші, не за зиск. Атому, що вона – людина. І їй боляче.
Варя кивнула. Горло стиснуло, але вона посміхнулася.
Минуло пів року. Ніна Анатоліївна тепер не просто приходила до них – вона стала своєю. Життя старенької наповнилося змістом.
А Варя зрозуміла головне, що щастя не у великих вчинках. Воно у маленьких. Які ми робимо, коли ніхто не бачить і не оцінить. Коли просто йдеш повз і думаєш: а може, зупинитися?
Зупинитися, та підтримати людину, яка забула, що таке тепло.
І нагадати їй, що вона тут не випадково. Вона потрібна. Вона важлива. Іноді один мандарин на лавці може стати початком історії. Історії про те, – що ми люди! І ми є один в одного.
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки!
