– Варю, уявляєш, іду зараз, а на лаві хлопчих сидить років восьми, плаче гіркими сльозами. Лист Дідові Морозу загубив. А я знайшов ось. Гляньмо, що там… Вони не тільки глянули, а й виконали всі бажання малюка…

Денис ішов із роботи, під ногами приємно хрумтів сніг, чомусь згадувалося дитинство. Катання з гірки на портфелі, гра в сніжки, поїдання бурульок, – золотий був час.

Раптом почув дитячий плач. Подивився на всі боки й побачив на лаві хлопчика в коричневому пальті та сірій шапочці. Він голосно плакав, розмазуючи сльози по щоках.

Денис підійшов до нього.

– Хлопчику, ти заблукав? Чому плачеш?

– Я листа загубив… Ніс в кишені, а потім дивлюся, а його немає, – і знову заридав.

– Ну, не плач, давай разом пошукаємо. А що за лист? Мама дала віднести на пошту?

– Це я написав. Діду Морозу… Мама не знає…

– Ох, біда… Ну нічого, ще напишеш…

– Ага, а воно вже не встигне дійти…

– Знаєш що, ти біжи додому, а то вже темно, а я пошукаю твій лист. Домовились?

– Добре… А ви точно відправите, якщо знайдете?

– Точно, обіцяю! Я знаю, що Дід Мороз знає все, що пишуть діти. Навіть якщо не знайду, все одно він подарує тобі щось…

Хлопчик рукавом пальта витер обличчя і побіг.

От бідолаха. Писав, старався, а тут такий конфуз вийшов…

Денис усміхався, згадуючи, як знаходив під ялинкою подарунки, думаючи, що це Дід Мороз прочитав його листа і приніс. Як давно це було…

Вже скоро його синок теж писатиме листи, а поки йому лише чотири роки, не вміє ще…

Денис пішов далі, дивлячись уважно під ноги, але нічого не було. Ех, шкода хлопця, щось же просив там, сподівався…

Раптом помітив кут конверта, що стирчав із кучугури. Висмикнув за кінчик. Подивився, – він!

Папір намок, Денис дбайливо прибрав листа в сумку, щоб не порвати. Вдома дружина Варя готувала вечерю, синок Максим грав із машинками. Денис любив свою сім’ю і завжди з радістю йшов до затишної квартири.

– Варю, уявляєш, іду зараз, а на лаві хлопчих сидить років восьми, плаче гіркими сльозами. Лист Дідові Морозу загубив. А я знайшов ось. Гляньмо, що там…

Денис дістав із сумки конверт. Дитячим почерком написано – Дідусеві Морозу від Сашка Ланового.

– Ну що, відкриємо, глянемо, що він там попросив?

– Давай. Все одно цей лист далі пошти не пішов би нікуди…

Денис акуратно відкрив конверт і дістав аркуш із зошита у клітинку, складений навпіл. І вголос зачитав текст:

“Дорогий дідусю Мороз! Пише тобі Саша Лановий, який проживає по вул. Енергетиків 97. Мені дев’ять років, навчаюсь у третьому класі. Мені подобається грати у футбол, бігати з хлопцями.

– Я живу з мамою Вірою та бабусею Лідою. Ми нещодавно переїхали в старий будиночок, в якому нам дозволили жити добрі люди.

– Раніше ми жили з татом в іншому місті. Тато не просихав, а потім лупцював маму. Часто й мені діставалося. Мама з бабусею Лідою – це татова мама, – весь час плакали, і я разом з ними.

– Нам було погано з татом. Тому ми втекли та взяли бабусю з собою. Дідусю Морозе, я хочу попросити у тебе, щоб ти допоміг знайти мамі нову роботу.

– Вона миє підлогу, але їй не можна нахилятися, спина хвора. А ще подаруй, будь ласка, мамі нову сукню, бо стара в неї вже порвалася. Мама висока у мене і струнка. І дуже гарна!

– Для бабусі привези, будь ласка, пігулки, щоб коліна не боліли. Бабусі важко ходити, хоч вона ще й не стара. І ще бабуся мріє про теплий махровий халат, а то вона мерзне. Бабуся маленька, худенька у нас.

– А я мрію про гарну ялинку з вогниками та різноколірними іграшками. Раніше мама ставила ялинку й у нас було свято. Поки батько не набрався і не звалив ялинку…

Дуже чекаю на тебе, дорогий дідусю. Сашко Лановий.”

Денис припинив читати й подивився на дружину. У очах стояли сльози.

– Боже, як це зворушливо… Бідолашний хлопчик… Втекли від гультяя, грошей не вистачає тепер ні на що…

– Яке світле і добре прохання, це зараз така рідкість, щоб діти просили щось для мами та бабусі. І зауваж, для себе, крім ялинки, нічого не попросив…

– Та вже натерпілись видно від “татуся”… І свекруху взяла з собою жінка, не кинула. Гарні, мабуть, люди. Слухай, а що коли ми здійснимо мрію хлопчика, га Варю? Що думаєш?

– Це було б чудово, Денисе. Я росла в такій родині, ти ж знаєш, як батько не тверезий нас ганяв, скільки натерпілися…

– Шкода тільки, що моя мама так і не наважилася піти від батька. Поки він не пішов на той світ, спокою не було…

– У нас на роботі потрібен адміністратор, можна запропонувати цій Вірі. Зарплата цілком гідна, і підлоги мити не треба, – згадав Денис.

– Попросімо у Семенових костюми Діда Мороза та Снігуроньки, і прийдемо до цього Сашка додому? Нехай дитина вірить у диво… Влаштуємо свято!

– Я куплю пігулки від артрозу бабусі, які виписував мамі лікар, думаю, вони приблизно однакові за складом з іншими.

– А ще халат махровий бабусі та сукню для мами, у неї розмір приблизно як у мене, судячи з опису.

– Щось не дороге, але якісне та красиве можна знайти, зараз знижки якраз перед Новим роком.

– Гроші у нас, на щастя, є. Чому б не зробити добру справу, Денисе, як вважаєш?

– Я за! Яка ж ти в мене добросердечна, Варюшо…

Денис обійняв дружину. Яке щастя, коли думки сходяться і повне порозуміння в сім’ї.

Наступного дня Варя купила просту, але красиву темно-зелену сукню, махровий халат ніжно – рожевого кольору, пігулки для бабусі, цукерки, мандарини, ялинкові іграшки. Денис вирішив купити недорогий смартфон для Сашка, навряд чи він у нього є.

Домовилися з друзями, які мали костюми Діда Мороза та Снігуроньки, щоб вони дали на вечір. Денис купив невелику пухнасту ялинку для Сашка і собі заразом.

Варя і Денис нарядилися в костюми, взяли великий мішок, який йшов на додачу до костюмів і склали туди подарунки.

Денис завантажив у багажник ялинку, і вони поїхали на адресу, вказану на конверті. Син Максим був у бабусі.

Старий будиночок, паркан, що покосився. У вікні горіло світло, значить, вдома…
Денис узяв ялинку, Варя мішок, і тихенько зайшли у двір, постукали у двері.

– Хто там? – Двері відчинила висока світловолоса жінка років тридцяти п’яти, очевидно Віра, мама хлопчика.

Побачивши Діда Мороза розгубилася.

– Ой, а ми не замовляли такої послуги… Ви, мабуть, помилилися адресою…
– Тут живе хлопчик Сашко Лановий?

– Так, це мій син…

– Мамо, хто там? – пролунав дитячий голос. Сашко в домашніх спортивних штанах та светрі вискочив у коридор із кімнати.

– Ой… Дідусь Мороз!

– Привіт, Сашко! Я отримав твого листа, і ось ми тут із онукою Снігуркою! Приймай гостей!

– Мамо, мамо, він все-таки отримав мого листа! Той дядько знайшов його та відправив, як і обіцяв! Як чудово! Заходьте! – радісно закричав хлопчик.

Віра посміхнулася і пропустила їх у хату. З кімнати вийшла бабуся, невисока струнка жінка. Побачивши ялинку, очі хлопчика спалахнули радісним блиском.

– Це нам ялинка? Яка гарна, й пахне Новим роком…

– Так, Сашко, у всіх дітей має бути ялинка – красуня. Ось іграшки та гірлянда, самі прикрасите потім.

– А ще я приготував подарунки. Але ти маєш розповісти щось, чи заспівати. Так уже в нас заведено, у Дідів морозів…

Денис розмовляв басом, як, на його думку, має говорити Дід Мороз.

Сашко розхвилювався і не зміг нічого згадати. Він із захопленням дивився на Діда Мороза у червоному довгому вбранні, з білою бородою, у шапці з хутром.

– Сашко, я знаю, що ти добрий хлопчик, сорока на хвості принесла. Любиш маму та бабусю, допомагаєш їм, добре вчишся у школі.

– Ось ми принесли вашій сім’ї подарунки, які ти просив. Діставай із мішка сам…

Сашко сяйнистими очима глянув на маму, шукаючи схвалення, та кивнула.
Сашко несміливо розв’язав мотузку та опустив руку в мішок.

Халат для бабусі, упакований у коробку, а зверху червоний бант. Сашко акуратно зняв бантик і відчинив коробку. Почав розгортати халат.

– Бабуся, це для тебе! Я у листі писав! Тримай!

– Мені?! Та як же це… – розгубилася бабуся, взявши халат. Накинула зверху і зав’язала пояс. Якраз!

– Дякую, Дідусю Мороз та внучок! У мене ніколи такого не було, – зворушилася жінка.

Потім Саша вручив мамі сукню, бабусі пігулки. Вони здивовано дивилися на подарунки, нічого не розуміючи.

Потім Сашко дістав величезний пакет, повний цукерок та мандаринів. Зверху лежала коробка із новим смартфоном.

– Це мені? Телефон? Свій власний? Клас… Дідусь Мороз, рідненький, дякую тобі велике за подарунки! Я знав, я вірив, що ти є… І ти не підвів! – зі сльозами радості прокричав Сашко.

– Здоров’я та щастя вашій родині! А нам час іти…

Денис із Варею забрали порожній мішок і зібралися йти. Сашко роздивлявся коробку з телефоном, намагаючись відкрити.

У коридор вийшли мама та бабуся.

– Скажіть, добрі люди, хто ви? Звідки знаєте Сашка?