Працюю в супермаркеті касиром. Людей за день бачу сотні, всі вони як один. Робота в мене не важка, але треба пильнувати, іноді і монотонність більше втомлює, ніж фізична праця.
Головне звісно люди, їх треба вміти бачити, але більшість з них якісь безликі, однакові, поринері в свої проблеми і роздуми, навіть слова не виронять.
Нічого вражаючого не спостерігаю. Унадився один симпатичний хлопець ходити в наш магазин, я помітила, що подобаюся йому.
Мені така увага безумовно дуже приємна, адже ж я самотня мама маленького синочка, тому не проти була б зав’язати відносини. Він завжди посміхається, але помітно, що сором’язливий.
Одного разу я була без настрою, нудно, швидше б додому. День не задався взагалі, то начальство оштрафувало, а то ще й недостачу знайшли, коротше, хуже нікуди.
Я ще сиджу мокра, косметика пливла. Думаю, хоч би він не прийшов сьогодні, він уже кілька днів не заходив.
Якщо чесно я навіть почала сумувати за ним. Розказала подрузі про нього минулого разу, так вона чомусь не пораділа, а навпаки скривилася, я ще й здогадалася показати, коли він заходи їй його.
А через кілька днів моя каса була зайнята і йому почала кліпати очицями і кидати бісики моя Віка. Я розгнівалася, адже ж закохалася по вуха. А тепер він не приходить, а її взагалі кілька днів на роботі немає.
Заходить він. І ось відпускаю його на касі, промовивши стандартний алгоритм, і додаю від себе: «Вам касир не потрібен?» А він відповідає: «Чи потрібен». Закрутилося.
Тепер у нас 3 дітей і ми щасливі. Головне адже не настрій, не в вигляд. Адже душа людини значить набагато більше.
