Васул заржав як кінь, у мене аж у вухах задзвеніло, а потім сказав, що Іванко минулого тижня своїй дружині шубку купив майже за сто тисяч, а ти, лохушка, з мамою живеш, одягаєшся негарно, у тридцять п’ять виглядаєш на п’ятдесят і такими темпами ніколи не вийдеш заміж

Я знайшла ґудзик.

Починалася ця історія цілком непримітно: я знайшла ґудзик!

Ось так просто йшла собі та й знайшла. Дивлюся – щось золотисте валяється, швиденько підняла і в кишеню сунула, а раптом це золотий кулончик, ото б пощастило!

Відійшла я метрів на двадцять від місця знахідки і витягла знайдене з кишені. Витерла бруд, а це виявився гудзик. Золотий колір з трьома дірочками та візерунками.

Дуже вже він був схожим на золотий, але золотих гудзиків не буває, подумала я, і сунула його назад в кишеню – вдома уважніше роздивлюся. І пішла далі у своїх справах. А справ у мене сьогодні заплановано дуже багато!

Спочатку треба в банк зайти, віддати довідку потрібного зразка – сподіваюся, все-таки схвалять кредит. Потім мені треба по інстанціях побігати, написати заяву, зареєструвати заяву. Начебто все пов’язано з електрикою, а організації різні і знаходяться в протилежних кінцях міста.

Ось який осел так вигадав? Написав папірець на зняття пломби з лічильника в одному кінці міста і везеш його в інший кінець міста і ще просиш, щоб вони якнайшвидше приїхали і зняли цю пломбу, а ще треба зайти на Нову пошту і забрати пакунок з індійським рисом, але це в останню чергу.

Щось я відволіклася від теми. Так от зараз треба на маршрутку і в банк. Я озирнулася на всі боки, горить червоний, але машин не видно і я сміливо зробила крок на пішохідний перехід. Я і другий крок не встигла зробити, як хтось мені як закричить прямо у вухо:

«Стій, куди преш, адже ж червоний горить».

Від переляку я так і завмерла з піднятою ногою, потім відмерла, опустила ногу і подивилась назад. Нікого не було! Я сама на переході! А хто репетував? Може хтось геть із того будинку? Хоча як цей хтось, з того будинку, міг мені просто у вухо закричати, але іншого пояснення не було, я махнула рукою і поспішила на маршрутку.

Коли я в банку віддавала довідку, хтось тихенько прошепотів мені у вухо:

«Не віддавай папірець, не бери кредит!»

Я знову озирнулася. Звичайно, за моєю спиною нікого не було, і ось тут я злякалася.

Це не є добре, коли чуєш голос, але не бачиш, хто говорить. Мабуть, у мене починається шизофренія. На мене накотила туга і смуток: ось де справедливість, і не жила зовсім, а вже шизофренія. Стало так сумно, що сльози самі покотилися з очей і тут же пролунав голос:

«Чого рюмсаєш, немає в тебе ніякої шизофренії, і нічим ти не хворієш, і взагалі, мене слухай і буде тобі щастя!»

Я озирнулася довкола – переконалася, що поблизу нікого немає і запитала у голосу у своїй голові – мовляв, якщо у мене не шизофренія, тоді хто він такий і звідки взявся, і чому оселився в моїй голові?

Голос відкашлявся і церемонно представився, що, мовляв, він великий Васул і живе не в моїй голові, а в гудзику і спілкується зі мною прямо, і що він тепер якийсь час буде зі мною, допомагатиме, доки не налагодить моє життя!

Он воно як! А я, наївна, і не знала, що життя моє треба налагодити! Думала, що в мене все гаразд. Я трохи заспокоїлася, але все одно ще турбувалася про своє здоров’я і вирішила уточнити.

На моє запитання Васул відповів, що треба не кредит у банку брати, а роботу поміняти, і що замість двох ставок у школі краще влаштуватись мити підлогу у трьох офісах, мовляв, він якраз знає куди треба влаштуватися – і вільного часу багато з’явиться, і зарплата вдвічі більша, і фізичні навантаження не будуть зайвими для мене.

Мати була шокована, коли я повідомила їй про свої плани. Кілька днів вона мене пиляла, що, мовляв, не для цього вона ночей не спала і не для цього мені вищу освіта давала, щоб я працювала поломойкою. Я була непохитна, звичайно, не без допомоги Васула.

І він мав рацію, різницю в роботах я відчула відразу! Майже весь день вдома замість галасливої школи, а через два тижні я отримала суму, яка більше ніж удвічі перевищує аванс вчительки географії.

Незабаром Васул ніби ненароком нагадав мені, що закінчився договір з квартирантами, які живуть у моїй однодушці, і непогано було б самій перебратися туди!

Спочатку я обурилася, мовляв, гроші від здачі квартири нам потрібні як повітря, а хитрий Васул запитав, мовляв, чому вони ТАК потрібні, куди ми їх витрачаємо? Ну, я чесно йому відповіла, що гроші йдуть братові Іванку на погашення автокредиту, йому, мовляв, важко оплачувати без нашої допомоги кредит.

Васул заржав як кінь, у мене аж у вухах задзвеніло, а потім сказав, що Іванко минулого тижня своїй дружині шубку купив майже за сто тисяч, а ти, лохушка, з мамою живеш, одягаєшся негарно, у тридцять п’ять виглядаєш на п’ятдесят і такими темпами ніколи не вийдеш заміж.

Я образилася. Перестала розмовляти з Васулом і вдала, що його взагалі немає. Ще якийсь гудзик мене називатиме лохушкою! Васул вдавав, що нічого образливого мені не говорив і пів дня насвистував веселу мелодію.

До вечора до мене дійшло, що Васул мав рацію. Я зателефонувала квартирантам і попросила звільнити житлоплощу, а вони відповіли, що вже з’їхали і хотіли у вихідні повернути мені ключі від квартири.

Я повідомила матері, що переїжджаю до своєї квартири.

О! Що почалося….

Спершу мати лаялася і волала до моєї совісті, мовляв, у Іванка сім’я, у нього син росте, йому важко фінансово і ми зобов’язані допомагати йому.

На моє зауваження, що у Іванка, судячи з того, що він купив дружині шубу за сотню тисяч, немає жодних фінансових труднощів, мати заявила, що Свєточка заслужила на цю шубу.

Он воно як! А я, значить, не заслужила? Про що прямо й спитала у матері!

Мати огризнулася, що, мовляв, куди мені в ній ходити, чи підлогу мити?

У результаті я зібрала речі, жбурнула матері ключі від її квартири і поїхала до себе – і нехай там сміття та розгром, нічого, перетерплю.

У наступні два роки, суворо дотримуючись порад Васула, я зробила ремонт у своїй однокімнатній квартирі, сильно схудла, змінила свій гардероб, знайшла ще один підробіток, взяла в кредит машину і познайомилася з чоловіком.

І ось сьогодні маю перше побачення. Я пурхаю як метелик і питаю Васула, що мені вдягнути. Васул порадив одягнутися просто – джинси, картата сорочка і білі кросівки, мовляв, ви просто гулятимете в парку і тобі буде комфортно.

Якийсь він сьогодні небалакучий, подумала я і запитала, мовляв, його вдома залишити чи він зі мною хоче на побачення? А він відповів, що в нього серйозна розмова до мене, і настав час, і йому настав час змінити господаря.

Я розплакалася, сльози самі потекли з очей, почала схлипувати і запитувати Васула, чому він мене кидає в такий момент, а він відповів, що тепер у мене все буде добре, і я вийду заміж, і народжу дітей, і буду щаслива, і що я не маю бути егоїсткою, і що декому дуже потрібна його допомога.

Перед побаченням я віднесла гудзик туди, куди мені звелів Васул.

Коли я йшла, то обернулася і побачила, як якась худенька дівчина з гулею на голові і в розтягнутій сірій кофті підняла гудзик.

Так, подумала я, їй дуже потрібна допомога Васула!