– У нас буде дитина? – жахнувся Вася. – Це … Це точно, так?
– Точно, – сказала я, підходячи до нього і заглядаючи в очі. – Ось, глянь висновок.
Він пробігся по висновку очима і… відвернувся.
– Гаразд, – подумала я, – у кожного своя реакція. Зрештою ми сім років намагалися. Ще невідомо, як я відреагувала б на його місці.
Пауза затяглася, і я вирішила нагадати про себе:
– Василю?
Він повернувся до мене і несміливо посміхнувся.
– Це … Це чудова новина, Олено! – сказав він. – Ми ж з тобою… Ми ж стільки років цього чекали, га? Ми молилися навіть… Пам’ятаєш, у тій церкві під Львовом, де батюшка такий смішний був, з бородою до пупа…
Так… Після семи років спроб, після всіх цих принизливих процедур, нескінченних аналізів. Після того як свекруха вже почала підкочувати до Васі з натяками на кшталт «може, тобі іншу знайти, молодшу та здоровішу»…
– То ти радий? – Запитала я.
На його обличчі з’явилася гримаса, ніби він одночасно хотів усміхнутися і заплакати. Вийшло щось середнє, дуже жалюгідне та бридке.
– Радий! – радісно вигукнув він. – Звісно, радий! Як я можу бути не радий? Це ж… Це ж диво!
Але голос його при цьому дивно тремтів. Та й у вічі він мені намагався не дивитися.
Наступні дні були дивними. Ні, навіть не так. Дикими. Вася кидався по квартирі, як звір у клітці. То накупить мені вітамінів на пів року вперед, то раптом посеред ночі схопиться і почне читати в інтернеті про «ускладнення при вагітності після тридцяти п’яти».
То обійме так, що ребра тріщать, то відсахнеться від мене, як від прокаженої.
– Може, тобі до лікаря сходити? – спитала я якось за сніданком, спостерігаючи, як він розмазує масло по хлібу вже хвилин п’ять. – Нерви підлікувати?
– У мене з нервами все гаразд! – гаркнув він так, що налякав кота, що мирно дрімав на підвіконні.
І пішов, грюкнувши дверима. А я залишилася сидіти з чаєм і думати, що це щойно було? І що взагалі відбувається? Чому людина, яка ще місяць тому тягла мене до чергового лікаря, тепер сахається від мене, як від вогню?
Розгадка прийшла швидко. Кілька днів тому я вирішила випрати. Перед тим як закинути у пралку джинси Василя, я за звичкою перевірила кишені, там завжди у нього якась дрібниця, чеки, фантики… І раптом побачила складений вчетверо аркуш.
Розгортаю – УЗД. Дивлюся на дату – позавчора. Дивлюсь на ім’я, а воно не моє. Читаю далі…
” Марина Ігорівна, 27 років, термін – одинадцять тижнів”.
Одинадцять тижнів. А у мене вісім. Значить… коли ми з Василем були в того батюшки з бородою і молилися за дитину… Ця Марина…
– Оце так… – подумала я.
Вася прийшов із роботи пізно, я чекала його на кухні. УЗД Марини Ігорівни лежало переді мною на столі. Він побачив аркуш, раптом обм’якнув і сів навпроти, навіть не знімаючи куртки.
– Олено… – почав він.
– Не треба, – перервала я. – Просто скажи, любиш?
– Кого? – він підійняв на мене очі, і в них був такий жах, що мені стало майже його шкода.
– Її. Марину Ігорівну.
– Я… – Вася схопився за голову. – Господи, Олено, я не знаю! Не знаю! Це все так… Вона залетіла, розумієш? Випадково! У нас з тобою не виходило, і я думав, може, в мені справа, а виявилося…
– Виявилося, що річ у мені? – Усміхнулася я.
– Ні! – схаменувся Вася. – Ні, я не це хотів сказати! Просто… Вона сказала, що при надії, а за тиждень ти… І я не знаю, що робити!
– Не знаєш, що робити? – Запитала я, піднявши брову.
Він помовчав.
– Олено, я … Я з нею розірву стосунки! – Після паузи рішуче сказав він. – Сьогодні ж! Прямо зараз поїду і все їй скажу!
Він схопився, поліз за телефоном, але я зупинила його.
– Сядь.
Він сів.
– Васю, ми прожили разом дванадцять років, – почала я, – з них сім ми відчайдушно намагалися завести дитину. І ось коли нарешті вийшло, ти мені кажеш, що в тебе є інша! І вона також в положенні? Від тебе!
Вася раптом зблід.
– Олено, я…
– Помовч! – скривилася я. – Ось поясни мені, Васю. Ось ми молимося в церкві за дитину, а ти вже знаєш, що в тебе вона буде? Просто від іншої жінки. Так, чи що?
– Я тоді ще не знав! – Вигукнув він.
– Але ж ти з нею вже був! – Я зазирнула йому в очі. – Так?
Він нахилив голову.
– Зрозуміло все, – сухо сказала я і пішла збирати речі.
Вася кинувся за мною.
– Олено, постривай! – запанікував він. – Слухай, ну не пори ти гарячку! Я все виправлю!
– Що ти виправиш? – Обернулася я. – Примусиш її позбутися дитини? На такому терміні? Чи запропонуєш мені виховувати дитину, знаючи, що десь є її єдинокровний брат чи сестра?
– Я не знаю… – зовсім розгубився Вася. – Але я щось придумаю…
– Не треба нічого вигадувати, Васю, – сказала я, – ти вже вигадав.
Вася раптом замовк і почав дивитись, як я складаю речі в дорожню сумку.
– Ти куди підеш? – спитав він тихо.
– Куди очі дивляться.
– До мами?
– Не має значення.
Я виходила з дому, ще не знаючи, куди я таки піду. А потім мене осяяло, що поїду я й справді до мами.
Мама зустріла мене дуже тепло. Коли я розповіла їй про наш з Василем «казус», вона розсердилася.
– Ти подивися, який ходок! – обурилася вона. – Ну я йому…
– Не треба, мамо, – попросила я, – ми якось самі.
Вася дзвонив мені по десять разів на день. Писав повідомлення, надсилав голосові.
– Олено, ну не дури, га? Ти ж знаєш, як я хотів дитину! – писав він.
– Ну що ж… Тепер у тебе їх буде дві, – відповіла я.
Через кілька днів, коли я вже твердо зважилася на розлучення, він приїхав до нас. Я побачила з вікна, як він нерішуче тупцює біля під’їзду.
– Не пущу! – Заявила мама. – Бач, що здумав!
Піднятися Вася не ризикнув і написав мені повідомлення:
– Олено, я тут. Вийди, будь ласка, поговоримо.
Секунду-другу я вагалася, але зрештою наважилася, бо поговорити нам і справді було потрібно.
Ми сіли на лавку, де колись він зробив мені пропозицію. Тоді була весна, цвів бузок, і в моїй душі зростало відчуття близького щастя. А зараз на дворі стояла пізня осінь, і погода була похмурою та незатишною.
– Вона сходила в клініку, – сказав він без передмов.
– Що? – Запитала я.
– Марино, – Вася трохи помовчав. – Вона зробила… Ну, позбавилася малюка. Сказала, що не хоче виховувати дитину одна.
– Ясно. А ти?
– А що я? Я сказав, що в мене дружина при надії.
– Колишня дружина, – поправила я його.
– Е-е-е… у сенсі?
– У прямому. Завтра я подаю на розлучення.
Він знову замовк, перетравлюючи почуте. А потім занив:
– Оленко, ну ти чого? Ну, спробуймо ще раз? Ну вибач мені, я оступився, так… Але ж я люблю тебе!
– Знаєш, що мені вчора лікарка сказала? – Продовжила я. – Що в мене чудові аналізи. Що дитина розвивається добре. І що стрес мені суворо протипоказаний.
– Так що йди-но ти, Васю, звідси, поки можеш! Іди до своєї Марини, чи до когось там ще. А ми впораємось й без тебе!
– Вася ще довго намагався мене повернути, але я належу до тих жінок, які ніколи не зможуть пробачити зраду, – навіть заради малюка! Це маячня, а не життя!
– Хто раз зрадив, той обов’язково піде на це й вдруге, втретє…Створювати ілюзію щастя – це точно не про мене! Тож нехай йде під три чорти! Я слушно міркую?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
