– Здрастуйте, Ганно Михайлівно. Чи далеко зібралися? – Посміхаючись, запитала Настя, зустрівшись у під’їзді зі своєю сусідкою. – Може вам допомогти сумку донести? Важка, мабуть?
Зустрілися вони між другим та третім поверхами.
І далі Настя пройти не могла, бо прохід загороджувала сама Ганна Михайлівна та її величезна валіза, яку вона тримала прямо перед собою.
– Привіт, Настю, – захекавшись, відповіла жінка. – Допоможи, якщо тобі не важко. Адже я думала, що сама зможу донести, та щось сили не розрахувала.
– А таксист мені вже три-чотири рази, напевно, дзвонив на телефон. Про лічильник якийсь говорить постійно.
– Це він таксометр має на увазі…
– О, Господи! А це що за звір ще такий? – Округлила очі Ганна Михайлівна.
– Ну це прилад такий, який встановлюється в машині та використовується для визначення вартості проїзду на основі пройденої відстані, та часу очікування.
– Я все життя тільки й роблю, що за цими лічильниками плачу: за світло, за воду, за газ… Тепер ще за очікування платити? Краще б допомогла мені валізу донести, а вона мені про лічильник…
Настя ледве стрималася, щоб не засміятися. Ось, за що вона любила свою сусідку – то це за почуття гумору.
Вона спритно перехопила у сусідки валізу, яка навіть для неї була дуже важка, а поки вони спускалися сходами, Настя знову вирішила запитати:
– То куди це ви, Ганно Михайлівно, з такою валізою? Чи не в санаторій?
– Та потрібний мені той санаторій, – махнула рукою сусідка. – До своєї сестри їду. Набридло мені це місто. А вона у мене на селі живе. Одна. І я сама. Але ж тут.
– Загалом, поговорили ми вчора телефоном і вирішили, що разом житимемо. Скільки того життя нам лишилося? А так хоч решту днів поряд один з одним проведемо.
– А квартиру свою продаватимете?
– Навіщо продавати? – здивувалася Ганна Михайлівна. – Я знайомій своїй ключі віддала, вона мені квартирантів хороших знайде.
– Яка-не-яка, але прибавка до пенсії буде. Та й за комуналку теж платитимуть. Ось так. У моєї знайомої дочка рієлтором працює, так що впевнена: проблем не буде.
– А ти, якщо що – дзвони мені. Раптом там буянитимуть, чи дискотеки влаштовуватимуть. Добре?
– Домовилися, – кивнула Настя.
Потім вона допомогла покласти валізу у багажник, бо таксист навіть не вийшов з машини, помахала сусідці рукою, побажавши їй щасливого шляху, і пішла додому.
А поки йшла, раділа за Ганну Михайлівну.
Жінка вона вже не молода, і що найстрашніше – останні тридцять років одна живе.
З того часу, як її чоловік із сином поїхали на рибалку і «не повернулися…». Потрапили в дорожню пригоду.
Ганна Михайлівна, звичайно, згадувати про це не любить, але іноді щось, та й розповідає. Напевно, не може тримати у собі більше, та ділиться.
А коли у Насті мами не стало два роки тому, Ганна Михайлівна цілий місяць до неї в гості ходила, розмовляла, підтримувала, плакала разом із нею. Кому, як не їй, знати, що таке горе.
Ну а тепер хоч із сестрою житиме. Адже веселіше, ніж одній в чотирьох стінах сидіти.
Довго квартира Ганни Михайлівни не пустувала. Вже за тиждень, як вона поїхала до сестри в село, там оселилися хлопець із дівчиною. Настя спочатку думала, що молодята.
Але потім виявилось, що просто співмешканці. Це вона з їхніх розмов зрозуміла. Розмовляли вони голосно і через стіну все було чути.
– Вітю, зі мною одружуватися взагалі плануєш? Ти взагалі мене кохаєш?
– Кохаю, сонечко. Звичайно, кохаю, – відповів хлопець. – А одружитися ми з тобою завжди встигнемо – у нас із тобою все життя попереду. Навіщо поспішати?
Настя кілька разів на тиждень зустрічалася з ними в під’їзді, то біля будинку. На перший погляд, – пересічні люди.
Щоправда, хлопець був любителем хильнути, а дівчина, – поскандалити. Власне, саме через неї Настя і припинила з ними вітатись.
Вона ж обома руками за добросусідські стосунки, тому, коли бачила своїх сусідів, то завжди віталася.
А дівчина ця, Тетяна її звуть, якось не витримала і, міцно тримаючи хлопця за руку, сказала:
– Слухай, тобі чого треба від нас? Ти чого з нами вітаєшся постійно, га? Ми з тобою що, друзі чи родичі? А може, ти Віктору моєму сподобатися хочеш?
– Ну взагалі-то, це як би нормально – вітатись із сусідами. Та й не лише з сусідами… – відповіла Настя. – З будь-якою людиною нормально вітатись. Але якщо вам це не подобається…
– Ні, не подобається! І те, що ти на хлопця постійно дивишся голодними очима, мені теж не подобається!
– Більше не буду. Вибачте.
Попросила вибачення Настя за те, що вона з ними віталася, а не тому, що на хлопця дивилася.
Та й не дивилася вона на нього зовсім. Вітька цей зовсім не на її смак – їй зовсім інші чоловіки подобаються. Добрі, ввічливі, спокійні. І які не жеруть щовечора пінне.
Загалом для себе Настя вже зрозуміла, що це за люди. Їй з такими людьми розмовляти нема про що.
Саме тому вона дуже здивувалася, коли почула за стінкою наполегливе та гучне нявкання.
“Вони собі що, кішку завели?!” – Здивувалася Настя. Судячи з голосу, це була кішка, а не маленьке кошеня.
А здивувалася вона тому, що зовсім не уявляла собі Віктора та Тетяну, які з почуття жалю чи співчуття могли забрати додому вуличну кішку – це зовсім не ті люди.
Але факт залишався фактом: у сусідній квартирі завелася кішка. Причому кішка доросла.
А через деякий час, зібравши докупи всі уривки фраз, які вона чула за стіною на кухні, Настя зрозуміла, що ця кішка не з вулиці. Вона й раніше з Віктором та Тетяною жила.
Просто поки вони розв’язували житлове питання – вона знаходилася на перетримці.
– Вони ж у квартирі Ганни Михайлівни вже майже місяць живуть, – розмірковувала Настя, нарізуючи овочі для салату. – Щось не поспішали вони свою кішку додому забирати. Може, тому, що не хотіли?
Її припущення виявилися вірними. Не хотіли.
Тому що кішка нявкала мало не щодня, а Вітя та Таня через це постійно лаялися.
– Ти корм Алісі купив? – кричала дівчина.
– Забув, – винувато відповів чоловічий голос.
– Ну так, забув… Пінне ти собі купити не забув, а корм для кішки забув! Я ж тобі вранці ще казала.
– Пінне – це святе, – відповідав їй Віктор. – А корм… Ну, дай їй хліба, хай пожує.
– Ну ось іди й сам дай. До речі, хліб ти теж не купив, тож пінним своїм напої її!
– Господи… Який хліб? Яке пінне? Що вони несуть взагалі?! – Настя була в сказі.
Вона розуміла, що ці люди зовсім не люблять свого вихованця, і не могла зрозуміти, звідки взагалі у таких черствих людей узялася кішка.
Проте через деякий час вона отримала відповідь і на це запитання. Знову ж таки: все завдяки «хорошій» звукоізоляції.
– Вітю, ти що не відчуваєш, що смердить?
– Чим?
– Твоїми шкарпетками та котячим лотком! Іди, винеси ти вже цей наповнювач! І ще мені здається, що вона зробила свої справи у нас під ліжком. Звідти також пахне.
– Слухай, це твоя кішка. Ось сама її й доглядай! А мені ніколи. Тут фільм класний йде.
– У сенсі, це моя кішка? Ти ж сам її у квартиру пустив!
– Нічого я її не пускав у квартиру. Ти що? Вона сама забігла, коли я двері відчинив. Я ж тоді на твоє прохання сміття виносив, а вона за мною й ув’язалася.
– До самих дверей йшла. Я не помітив, як вона проскочила. А ти тоді розсміялася і сказала, що нехай лишається.
– Так, сказала. Тому що я думала, що ти доглядатимеш за нею. І взагалі, коли Аліса була маленькою, із нею стільки проблем не було.
– А зараз ходить, репетує постійно! Сил моїх більше немає! І ще цей сморід усюди! Ну навіщо я це мушу терпіти?
– І що ти пропонуєш?
– Щоб ти розв’язав питання з котячим лотком. Ти мужик, чи хто, зрештою?
На якийсь час голоси за стіною замовкли.
Ще за десять хвилин голосно грюкнули вхідні двері сусідської квартири.
– Напевно, хлопець пішов наповнювач на смітник виносити, – подумала Настя.
І щоб підтвердити свої припущення, вона визирнула у вікно. І те, що вона побачила, їй зовсім не сподобалось.
Віктор швидким кроком йшов до смітника. В одній руці у нього була кішка, яку він тримав за шкірку, в другій – лоток разом із наповнювачем.
Підійшовши до смітника – він жбурнув кішку на землю і викинув лоток у контейнер для сміття. А потім, як ні в чому не бувало, він пішов назад. Навіть начебто присвистував.
– Не зрозуміла… – розгублено пробурмотіла Настя. – Він її викинув, чи що? Та він у своєму розумі взагалі?
Вона вилетіла з квартири й побігла вниз сходами. А між другим та третім поверхами зустрілася з Віктором.
– Молодий чоловіче, ви у своєму розумі взагалі?!
– Ти чого репетуєш? – насупився хлопець. – Тобі чого треба взагалі? Мала рацію Танька, коли казала, що в тебе не всі вдома!
– Це в мене не всі вдома? Як ви здогадалися залишити кішку на вулиці? Та ще й на смітнику? Вам її зовсім не шкода?
– Тобі яка справа? Де взяв, туди й відніс. А якщо будеш мені тут пред’явлення кидати, то й сама там опинишся! На смітнику! Зрозуміла?
Віктор, не бажаючи більше розмовляти, грубо відштовхнув Настю і продовжив підійматися сходами на п’ятий поверх. А Настя, прийшовши до тями, побігла надвір.
Впіймати кішку було не просто.
Напевно, тому що вона вперше бачила Настю і ніяк не могла зрозуміти, чому вона за нею бігає навколо контейнерів для сміття.
– Алісо! Ну вистачить тікати, – благала Настя. – Іди сюди. Не бійся, я тобі нічого поганого не вчиню.
Зрештою Насті вдалося перехитрити кішку і схопити її. Аліса, звичайно, була не рада цьому.
Вона голосно репетувала, постійно намагалася вирватися, але… у неї не було вибору. Тому що, якщо Настя вирішила забрати її додому, то так і буде. Ніщо її не зупинить.
– Ну, заспокойся, Алісо. Не можна тобі залишатися на вулиці. Тим більше у такому місці.
– Мяу-у-у-у… – несамовито кричала кішка.
– Ну, чого ти така вредна? Я ж тебе додому несу. Туди, звідки тебе ніхто не вижене. Я годуватиму тебе, любитиму…
Після цих заспокійливих слів, кішка здивовано подивилася на Настю і принишкла. Адже за весь той час, що жила з Віктором і Тетяною, ніколи не відчувала себе в безпеці.
Коли Аліса опинилася у Насті вдома, то зовсім заспокоїлася. Тут було так затишно, та так спокійно.
Ніхто не кричить, ніхто не норовить тебе пнути ногою, або кинути в тебе рушник.
– Ну ось бачиш, а ти боялася. Я не така, як твої господарі. Я з тобою ніколи так не вчиню. Чуєш?
Аліса замуркотіла. Ці слова, як бальзам на душу. На її змучену котячу душу.
– Ех, ось би господарів твоїх так із квартири викинути, щоб вони зрозуміли, як це, – мрійливо сказала Настя. І тільки вона це промовила, як задзвонив телефон.
Дзвонила Ганна Михайлівна.
– Доброго дня, Настю! Не відволікаю?
– Здрастуйте, Ганно Михайлівно. Ні. Ви просто так дзвоните, чи сталося що?
– Нічого не сталося. Просто так вирішила зателефонувати. Я тут із сестрою чай п’ю, розмовляю. Маму твою згадала, як вона мені допомагала, коли в мене сталось горе.
– І про тебе теж згадала. Ти ж на свою маму дуже схожа. Така ж добра і чуйна. Жаль, що одна тільки. Я розумію, що ти ще молода, але краще з цією справою не затягувати.
– А я не одна, – усміхнулася Настя. – У мене тепер Аліса є. Ми з нею разом тепер житимемо.
– Аліса? А хто це?
– Кішка. Квартиранти ваші на смітник її сьогодні викинули, уявляєте, а я забрала собі.
– Що? Мої квартиранти викинули кішку на смітник? І цим нелюдям я здаю свою квартиру?
Загалом через кілька днів Ганна Михайлівна приїхала до міста і виставила Віктора з Тетяною на вулицю.
Настя тоді підійшла до Аліси, яка лежала на підвіконні, і побачила, як хлопець із дівчиною розгублено стоять біля під’їзду з сумками.
Нікуди їм, мабуть, було йти. Потім вони почали голосно лаятись просто на людях, і зрештою розбіглися. Спершу Тетяна поїхала на таксі. А потім і Віктор. Куди поїхали – невідомо.
Але їй байдуже. Важливо інше – справедливість перемогла і бумеранг повернувся до людей, які не по-людськи вчинили з живою істотою.
Отримали вони по заслугах!
Нових квартирантів Ганна Михайлівна вже сама вибирала. І цього разу це була мила подружня пара з дитиною дошкільного віку, та двома кішками.
– Тільки майте на увазі, – казала їм Ганна Михайлівна. – Якщо я дізнаюся, що ви кішок своїх із квартири на вулицю виженете, то…
– Та ви що? – Здивовано подивилися на неї подружжя. – Це ж члени нашої родини. Як можна їх надвір?
Порівняно з попередніми квартирантами, нові виявилися набагато кращими.
Вони й віталися з Настею завжди, і в гості до себе запрошували на чай. І Настя приходила. Разом з Алісою.
І хоча ці люди були їй чужі, розмовляти з ними було, – одна насолода. Напевно, тому що люди, які люблять тварин, мають багато спільного…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
