– Віддай одну квартиру сестрі, – сказала мама. – У тебе дві, а в неї жодної! Це якось несправедливо, не знаходиш?
Кава остигала, на вулиці йшов сніг, а мій син мирно спав у сусідній кімнаті. Переді мною сиділа мама і намагалася пояснити, чому я повинна віддати свою спадщину людині, яка мені й родичем є лише наполовину.
Два місяці тому не стало тата, – ін фаркт. Після себе він залишив квартиру, тож тепер, власне, у мене їх стало дві. В одній із них я зараз жила з чоловіком та з однорічним Тимуром, а другу, батьківську, збиралася здавати.
Знаходиться вона в дуже хорошому районі, так що орендну плату можна запросити чималеньку. Для молодої сім’ї це було однаково, що виграти в лотерею.
– Мамо, давай відверто, – сказала я. – Ксенія – дочка твого другого чоловіка. Батько їй ніхто. Він залишив квартиру мені, своїй єдиній дочці! То чому ж я маю ділитися? Де логіка?
Мама зітхнула так важко, ніби я щойно зізналася, що скоїла тяжкий злочин.
– Аліно, ну як ти можеш так казати?! – З докором мовила вона. – Ви ж росли, як рідні сестри! Ти ж її любиш!
Хм… Любиш, значить… Цікаве слово. Я раптом згадала, як у чотирнадцять років замість того, щоб гуляти з подружками, порпалася з дворічною Ксенею і годинами просиджувала на дитячих майданчиках.
А ще я готувала, прала, прибирала і перевіряла уроки у сестриці, що підросла, поки мама з вітчимом їздили відпочивати й взагалі розважалися, як могли.
– Квартиру не віддам! – Твердо сказала я.
Мама знову зітхнула. Цього ж вечора мені зателефонувала Ксенія.
– Аліно, – невдоволено почала вона, – ну слухай … Ми ж не просимо в тебе чогось надприродного!
– Так. Ви з маман просто вимагаєте для тебе мою квартиру! – Посміхнулася я.
– Слухай, ну… ти ж розумієш, що це буде справедливо?
– Та з чого б?
– Ну, з того, що в тебе є чоловік, – впевнено сказала вона. – А я одна, і мені нема де жити!
До речі, їй було двадцять п’ять років. Працювала вона маркетологом у великій компанії, непогано заробляла.
Проте вона продовжувала жити з мамою та вітчимом, на всі питання про оренду вона лише плечима знизувала:
– Та ну, – казала вона, – чого це я буду по кутах блукати? Я своє житло хочу!
Збирати на своє житло у сестри не виходило. Вона спробувала було насісти на батьків, щоб ті взяли для неї кредит, але вони, звісно, відмовилися навідріз. І ось, тепер… яка зручна нагода!
– Ксеню, я не віддаватиму тобі квартиру, – твердо сказала я.
– Ти… Ти серйозно? – голос у неї став таким тонким, писклявим. – Як це взагалі розуміти? У тебе дві квартири, а в мене жодної!
– І що? Чому твої проблеми мають раптом стати моїми?
– Тому що ми сестри! – Ксеня сказала це тим самим голосом, яким двадцять років тому вимагала мультики.
– Ми сестри тільки по матері, – сухо сказала я. – Твій батько живий, здоровий і цілком вгодований. То хай він тобі й купує квартиру!
– А-а-а … – Протягла Ксенія. – Ось воно що… Ти просто не можеш пробачити батькам, що ті змушували тебе сидіти зі мною…
– Та до чого тут це?
– Та до того! Це ж так і є! Слухай, ну я не винна, що так все вийшло! І те, що мій батько живий, а твій пішов до предків, теж не моя вина. Так що…
Я натиснула відбій, бо інакше я наговорила б їй багато всього неприємного.
Пізно ввечері мені зателефонувала мама і заспівала пісню, що давно набила мені оскому, про «ми ж сім’я».
– Сім’я? – Усміхнулася я. – Мамо, а скажи-но, чому за весь час ти жодного разу не запропонувала мені хоч якось допомогти з дитиною?
– А я мусила? – щиро здивувалася вона.
– Ну, як же? – З іронією обурилася я. – Ми ж сім’я! Мій син Тимур – це, взагалі-то, твій онук! І ти мусиш мені допомагати!
– Та чого б це? – засоромилася мама. – Це твоя дитина, ти сама вирішувала народ жувати її, до чого тут я? У мене хвора спина, загалом своїх справ по горло!
– А ти… Няню можна було найняти, якщо тобі важко з ним, тим більше ти добре заробляєш. І взагалі, у тебе є чоловік!
Супер! Швидкість знаходження аргументів за лічені секунди, звісно, вражала.
– Ну ось бачиш, – спокійно сказала я, – а тепер слухай сюди. Ксенія – це твоя дитина, ти сама вирішила піти від батька та народ ити її.
– Те, що з нею постійно сиділа я, поки ви з вітчимом вирішували якісь свої справи, це вже, як кажуть, справа минула. Проїхали.
– Але розв’язати проблеми твоєї дитини зараз я не збираюся! І так, у тебе хороша пенсія, чому б не допомогти дочці матеріально? І чоловік у тебе, до речі, теж є!
– Та як у тебе тільки язик повертається? – заволала мама. – Невдячна, безсердечна…
Я повісила слухавку.
Хотілося б сказати, що на цьому все закінчилося, але який там! Протягом тижня мені дзвонили якісь родички, яких я знати не знала, і просили мене допомогти дівчинці стати на ноги.
Я порадила всім жалісливим родичкам скинутися і купити вже нарешті Ксенії квартиру. Чоловік, дізнавшись про те, який тиск я переживаю, серйозно розсердився.
– Хочеш, я поговорю з твоєю мамою? – Запропонував він.
– Не треба, Сашко, – озвалася я, притулившись до його плеча, – їй нічого не доведеш.
Чоловік міцніше притис мене до себе, і мені раптом стало набагато спокійніше. Гарний він у мене. Мало того, мені й зі свекрухою пощастило.
Мама і її примудрилася підійняти на ноги, тож вона зателефонувала мені та сказала, що повністю на моєму боці.
І тут мама зателефонувала знову. Побачивши, як змінилося моє обличчя, Сашко схопив мій телефон та закрився на балконі. Я не чула, що він казав матері, але обличчя в нього було дуже зле.
Хвилин за п’ятнадцять він повернувся і віддав мені телефон.
– Все, – сказав він, – більше вона тебе не турбуватиме.
Я тільки міцно обійняла його.
Незабаром я знайшла добрих орендарів на татову квартиру. Гроші за оренду ми з чоловіком вирішили покласти на рахунок Тимура, і життя потроху почало налагоджуватися.
Проте одного вечора, коли Сашко був ще на роботі, мені знову зателефонувала мама. Повагавшись, я зняла слухавку.
– Це було підло, – почала мама.
– Що саме?
– Нацьковувати на мене свого чоловіка! Він мені такого наговорив!
– Мамо, ти що хочеш? Якщо ти знову щодо квартири…
– Так, щодо квартири! Слухай, ми подумали. Якщо не хочеш віддавати її Ксюші повністю, то гаразд. Але ж її можна продати й гроші поділити між вами порівну! Га? Як тобі ідея?
Я не витримала і засміялася.
– Чого ти? – буркнула мама.
– Та так, нічого. Я тут також просто подумала. Квартиру я вже здала. Але якщо Ксенія хоче, я можу здавати їй квартиру. Так вже й бути, по-сестринському зроблю знижку. Скажімо, 20 відсотків. Га? Як тобі ідея?
– Ти що… хочеш із сестри гроші брати?! – жахнулася мама.
– А чому б і ні?
– Охрініти… – зітхнула після паузи мама. – Втім, що я ще хотіла почути від егоїстки? Добре… Бог тобі суддя!
Більше вона мені не дзвонила. А я й не переймаюся. Нехай відривають п’яту точку від дивана, та заробляють улюбленій доні на квартиру! Бо чужими руками жар загребти у них точно не вийде!
А ви як вважаєте, слушно вчинила дочка? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
