Все життя Олена прожила поряд з матір’ю Наталією Сергіївною та батьком Андрієм Володимировичем. Навіть ставши дорослою дівчиною, вона продовжила мешкати разом з батьками в тихій столичній квартирі.
Єдиної її сестри Ганни не стало рано, залишивши трирічного сина Іванка сиротою.
Після трагічної загибелі сестри, органи опіки вони не повідомляли, тож Олена взяла хлопчика до себе, вирішивши піклуватися про нього, як про свого сина. Але ніяких документів про опіку вона не оформляла, бо розуміла, що їй можуть відмовити.
Ваня ріс спокійним хлопчиком, схожим на батька, якого він ніколи не бачив, бо той втік одразу після його появи.
Жінка намагалася оточити племінника теплом та турботою, щоб компенсувати відсутність батьків, а також приділяла неабияку увагу навчанню та розвитку дитини.
Життя йшло своєю чергою. Олена щоранку відводила Ваню в дитячий садок, а потім йшла на роботу.
Вечорами вона поверталася додому і дорогою забирала Іванка. Так тривало доти, доки батьки Олени не висловили свою думку про ситуацію.
– Олено, ми переймаємося за тебе, – почала розмову Наталія Сергіївна, дивлячись суворо поверх окулярів.
– Тобі вже тридцять два роки, заміж ніхто не кличе, бо кожен чоловік боїться брати відповідальність за дитину твоєї покійної сестри. Ти маєш подумати про своє майбутнє!
Андрій Володимирович мовчки кивнув дружині, ніби показавши, що підтримує її думку.
Олена відчула образу та несправедливість. Адже дитина, яка залишилася без матері, потребувала саме любові та уваги близьких родичів.
– Я розумію ваші переживання, – тихо відповіла дочка, намагаючись зберегти спокій. – Але Вані потрібна моя любов та підтримка. Він мій племінник, я повинна дбати про нього! Не можна залишати маленьку дитину одну…
Наталя Сергіївна спантеличено зітхнула і відклала в’язання на сусіднє крісло.
– Ми пропонуємо інший варіант, дочка…
– Дитячий будинок готовий прийняти Івана, там йому забезпечать догляд та освіту. Тоді в тебе з’явиться шанс влаштувати особисте життя, одружитися, мати власних дітей. Чому б не скористатися такою пропозицією? – несподівано сказала вона.
Олена розгублено подивилася на матір, потім перевела погляд на батька. Андрій Володимирович виглядав збентеженим. Він опустив голову, уникаючи дивитися дочці у вічі.
– Ні, – твердо промовила вона. – Я ніколи не погоджуся залишити свого племінника у дитячому будинку. Це жорстоко та нелюдяно! Ви самі могли б зайнятися дитиною, адже ви його бабуся та дідусь…
Проте відповідь Наталії Сергіївни була категоричною:
– Нам також непросто. Дитина вимагає уваги, грошей, сил… Ми обидва пенсіонери й вже втомилися від постійної метушні навколо нього.
– Найкраще – нехай живе окремо, не заважаючи нашій спокійній старості. Невідомо, скільки нам залишилося… Нехай краще відвикає від нас в іншому місці.
Почувши цю новину, Олена відчула, як мимоволі стислося її серце. Вона ніколи не думала про те, що її батьки можуть бути настільки егоїстичними.
Їй здавалося неймовірним, що вони ставлять свій комфорт вище за майбутнє рідного онука.
Відмовившись віддати Ваню до дитячого будинку, жінка опинилася перед непростим вибором.
Батьки продовжували наполягати на своєму рішенні. Щоразу, розмовляючи з дочкою, Наталія Сергіївна наголошувала на важливості турботи про власну долю, натякаючи на необхідність налагодити особисте життя та створити сім’ю. Однак Олена залишалася непохитною.
Якось увечері, сидячи за сімейною вечерею, батько заговорив відверто:
– Доню, розумієш, нам важливе твоє майбутнє. Якщо ти хочеш побудувати нормальне життя, завести свою сім’ю, треба позбавитися вантажу минулого. Віддай Івана державі, вона подбає про нього краще за нас. І квартиру дадуть…
Олена слухала батька мовчки, насилу стримуючи сльози. Внутрішній голос підказував їй, що поступатися інтересами улюбленого племінника неприпустимо за жодних обставин.
Через кілька тижнів ситуація загострилася ще сильніше. Родичі почали поводитися агресивніше, поступово обмежуючи доступ Олени та Вані до кухні, спальні та інших кімнат у квартирі.
Жінка помічала несхвальні погляди й чула роздратовані репліки майже щодня.
Нарешті настав день, коли Наталія Сергіївна рішуче заявила:
– Олено, вистачить прикидатися доброю сестрою та нянькою! Віддай його в дитячий будинок завтра ж, інакше тобі доведеться з’їхати звідси назавжди.
Олена зробила вибір на користь дитини. Наступного ранку вона зателефонувала друзям і попросила допомогти їй знайти житло.
Подруги запропонували тимчасову підтримку, обіцяючи надати моральну та матеріальну допомогу.
Вже надвечір наступного дня Олена стояла на порозі нової орендованої кімнати на околиці столиці.
За кілька місяців після переїзду у тітки з племінником почалися нові труднощі. Батьки періодично дзвонили їй, дорікаючи за невдячність і звинувачуючи в забудькуватості.
Вони регулярно нагадували, що діти повинні підтримувати батьків похилого віку матеріально, посилаючись на традицію – допомагати старшим у сім’ї.
Проте фінансові ресурси Олени були дуже обмеженими. Практично весь її заробіток йшов на оренду житла, купівлю продуктів та одягу для хлопчика.
Вона намагалася зробити все можливе, щоб дитина жила гідно і повноцінно розвивалася.
Одного пізнього вечора пролунав телефонний дзвінок. У слухавці Олена почула суворий голос матері:
– Дочко, ми давно не отримували жодної допомоги від тебе. Пенсія у нас маленька, вистачає лише на їжу та ліки. Як ти можеш спокійно сидіти склавши руки, коли ми з батьком страждаємо?
Олена глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій.
– Мамо, ви чудово знаєте, чому я пішла з дому. Мені довелося пожертвувати багато чим, заради щастя мого племінника.
– Наразі, всі мої сили спрямовані на забезпечення нормального життя для Іванка. Ви маєте пристойну пенсію, навіщо вам додаткові кошти? – роздратовано спитала вона.
– Що означає “пристойну”? Хлопчик виріс би щасливим та здоровим у доброму притулку! Навіщо мучити нас усіх трьох? – різко відповіла Наталія Сергіївна.
Батько на задньому плані приєднався до важливого обговорення:
– Оленко, подумай головою! Треба подбати про наш добробут, ми заслужили повагу та підтримку від тебе. Я все життя горбатився на роботі, щоб виховати вас із сестрою!
Олена заплющила очі, борючись зі злістю, що миттєво наринула
– Тату, мамо, прошу вас зрозуміти мене правильно. Моє головне завдання зараз – виховувати племінника гідно.
– Гроші йдуть виключно на його потреби, у мене самої практично нічого не лишається. Ваша пенсія дає вам змогу покривати власні витрати, невже цього недостатньо? – сердито промовила дочка.
Батьки знову спробували вмовити її змінити рішення, проте Олена залишалася непохитною.
Час минав, телефонні дзвінки лунали все рідше, стосунки залишалися напруженими, але Олена не відступала від своєї позиції.
Якось увечері Наталія Сергіївна та Андрій Володимирович зателефонували дочці та поставили ультиматум.
– Якщо совість у тебе досі не прокинулася, я спробую розбудити її через жадібність, – сказав батько з погрозою в голосі.
– Якщо протягом місяця ти не почнеш допомагати нам грошима, ми викреслимо тебе із заповіту на спадок! А ще краще – візьмемо кредити під заставу квартири, та залишимо тобі у спадок одні борги!
Після цих жорстоких слів напруга між родичами досягла межі. Голос Олени затремтів від обурення та болю:
– Все мені тепер зрозуміло! Для вас гроші – важливіші за власного онука, якому потрібна ваша любов і підтримка.
– Замість того, щоб радіти моєму рішенню виховувати племінника, ви волієте шантажувати мене спадщиною!
– Знаєте що? Забирайте вашу квартиру, кредити, спадщину – мені начхати! Нехай ваш будинок залишиться порожнім та холодним, якщо ви готові проміняти тепло справжньої родини на папірці та банківські рахунки!
– Більше ніколи не дзвоніть мені, я не хочу чути ваших погроз та скарг!
Розлючена жінка кинула слухавку, ледве утримуючись від ридання. Серце шалено калатало, всередині все переверталося від обурення.
Ще кілька разів батьки намагалися чинити тиск на доньку, та навіть влаштовували з нею особисті зустрічі.
Проте Олена не погоджувалась на їхні умови.
Минули місяці, й розмови припинилися зовсім. Телефон замовк, повідомлення зникли. Наталія Сергіївна та Андрій Володимирович наче випарувалися з її життя.
Більше Олена про них нічого не чула. Їй було дуже боляче визнавати, що її рідні люди могли таке утнути.
Вона знала, що є такі недолугі батьки, але не могла й подумати, що її виявляться набагато гіршими! Втративши одну доньку по волі долі, вони, своїми підступами та маніпуляціями, втратили й другу.
Бог їм суддя! Головне – вона впевнена, що вчинила гідно. Жоден малюк не повинен бути покинутим! Ви зі мною згодні?
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
