– Навіщо ти вдягла цю …. сукню? – невдоволено спитав Дмитро.
Голос у нього був такий, ніби я вийшла на сніданок у костюмі космонавта або, того гірше, зовсім без костюма.
– А що не так з моєю сукнею? – обізвалась я.
– Що, правда, не розумієш? – насупився чоловік. – Вона коротка!
– Нормальна довжина, – сказала я, – до коліна.
– Швидко зніми цей сором і одягни щось пристойніше! – Наполягав він.
Я пильно подивилася на чоловіка і посміхнулася.
– І коли ти встиг перетворитися на такого пуританина? – Запитала я.
– А з якого часу вимога, щоб дружина не одягалася, як жінка легкої поведінки, є пуританською? – Знизав плечима Діма.
– На мою думку, цілком нормальна вимога. Не кожному чоловікові сподобається, коли його дружина виблискує своїми…
Я засміялася. Ну, а що мені ще залишалося? Тільки сміятися. Ну, правда, не плакати ж! Плакати я, щиро кажучи, розучилася десь на третьому місяці нашого шлюбу.
Тоді, пам’ятаю, Дмитро вперше замкнув мене у квартирі. Просто взяв і пішов, забрав ключі з собою, а потім сказав, що зробив це випадково.
Тоді я повірила, але потім це повторилося ще двічі. А потім понеслося, я не так одягаюся, надто яскраво фарбуюся, надто дзвінко сміюсь, надто зухвало поводжусь…
– Не бачу нічого смішного, – сухо сказав Діма, – йди переодягнися, а потім снідатимемо.
Я вирішила не сперечатися. Мама, бувало, хитала головою і казала:
– Люська, ну що ти за людина така, га?! Все сперечаєшся і сперечаєшся, бунтуєш і бунтуєш…
Вперше вона сказала, коли мені було років п’ять. Я тоді підмовила трьох хлопчаків втекти разом зі мною з садка. Нас упіймали, коли ми перелазили через сітчастий паркан.
У садку я бунтувала проти манної каші з грудочками, проти жахливого молочного супу, у таборі – проти ходіння строєм, у школі – проти заборони фарбуватися і носити, що подобається, замість огидних «світлий верх, темний низ»…
І ось, тепер я думала … а може, треба було їсти цю кашу і суп? Може, тоді я навчилася б упокорюватися, зараз сиділа б удома, як велів чоловік, у довгій спідниці до п’ят. Варила б йому борщі, зустрічала б біля дверей із капцями й була б щасливою?
Можливо… Але змирятися я не навчилася.
Через два місяці після весілля Дмитро влаштував ревізію в моїй шафі.
Він прийшов з роботи, мовчки пройшов у спальню, відчинив шафу і почав жбурляти на підлогу все, що здавалося йому надто коротким і надто яскравим.
Джинси з дірками на колінах, червону блузу, яку в період залицяння сам подарував мені на день народження, вишневу спідницю…
– Дмитре… – ахнула я, надто здивована для того, щоб бунтувати як слід. – Що ти робиш?
– Викидаю сміття, – спокійно відповів він.
– Сміття?! Джинси за десять штук – це сміття?! – Запитала я.
– Ти, здається, дещо забула, – сухо сказав Діма. – Ти вже не вільна дівчина, а заміжня жінка. Моя дружина так одягатись не буде!
Моя дружина… Він сказав це так, як кажуть – моя машина або моя парасолька.
– Мені здається, Дімо, ти теж дещо забув, – сказала я. – Мені вже є вісімнадцять, і я маю право сама вирішувати, що мені можна носити! Тим більше, що одяг я купую власним коштом!
Він нічого не відповів. Я зібрала одяг і прибрала його назад до шафи. І це була моя перша маленька перемога.
Якось за сніданком Дмитро зажадав, щоб я звільнилася.
– Навіщо? – Запитала я.
– Дружина має бути вдома.
– Хто це сказав?
– Я так говорю! – гаркнув чоловік. – Сьогодні ж щоб звільнилася!
Я не звільнилася і продовжила ходити на роботу у свою улюблену редакцію. Ось тоді він вперше «випадково» замкнув мене у квартирі. Коли це повторилося втретє, я зробила дублікат ключів і погрожувала, що ще один такий фокус, і справа закінчиться викликом поліції.
– Дві статті, Дімо! За незаконне позбавлення волі, та за наражання на небезпеку, – сказала я. – Хочеш ходити під статтею?
Тоді він змінив тактику. Він сам привозив і відвозив мене на роботу, причому приїжджав за мною за п’ятнадцять хвилин до закінчення мого робочого дня.
– Як хочеш, Люсю, але це ненормально, – хитали головою колеги, – такий контроль ні до чого хорошого не призводить.
Я й сама це чудово знала. І якось, коли параноя чоловіка мене остаточно дістала, я зважилася на « відповідь».
Я почала з малого. Якось в обідню перерву я зателефонувала чоловікові на роботу.
– Ти де? – серйозно запитала я.
– На роботі, – відповів чоловік, – а що?
У цей момент на задньому фоні почувся жіночий сміх.
– Хто це там? – Зажадала я. – З ким це ти там?
– В офісі, з колегами… – Діма говорив трохи розгублено. – Зараз обід, байки ось сидимо розповідаємо … А що?!
– Нічого! – Відрізала я і відключилася.
За годину я зателефонувала йому знову. Діма відповів не одразу.
– Чому не береш слухавку? – Напала я на нього. – Де ти? З ким ти? Коли вдома будеш?
Він сміявся спочатку. І навіть був задоволений.
– Смійся-смійся, – подумала я, – і приїхала до нього в офіс без попередження.
Це було в обід, коли він сидів у їдальні зі своїми колегами. Поряд з ним була дівчина, яку я знала, її звали Марія, і вона працювала у бухгалтерії. Нормальна, загалом, дівчинка, і до неї в мене не було жодних претензій.
– Це значить, так ти працюєш? – Запитала я.
Очі Дмитра відразу округлилися:
– Люся?! – здивувався він. – А… Е… Ти що тут…
– Чому вона, – я вказала на Марію, – сидить так близько до тебе? Чому ви смієтесь?
– Так… обід же… – пробурмотів чоловік.
– Ага, обід, як же… Не вдавай! Я все бачу!
Поскандаливши ще трохи, я поїхала. А ввечері Діма влаштував мені розбір польотів, і ми серйозно посварилися.
Потім я взялася за гардероб. Одного вечора він знайшов свої джинси у відрі для сміття.
– Як це розуміти? – насупився він.
– Це поганий, відвертий, обтислий одяг, – сказала я. – Мій чоловік так одягатись не буде.
Він дістав джинси з відра, обтрусив їх і дико глянув на мене.
– Футболки твої також треба викинути, – додала я. – Вони обтискають. Кому ти в них показуєшся? На роботі у тебе дрес-код, отже, ти ходиш ще кудись. До кого? До Марії?
– Люся…
– Що “Люся”? Я ж твоя дружина! – Підвищила я голос. – І я маю право знати, де і з ким проводить час мій законний чоловік!
Так минув місяць. Я не давала йому перепочинку, мучила його дзвінками, раз у раз влаштовувала сцени. Зрештою, Дмитро сказав:
– Люся, я… Я так більше не можу. Давай… розлучимося, чи що?
– Давай, – легко погодилася я.
Він здригнувся. Чекав, мабуть, на якусь іншу відповідь.
– Ти виявилася зовсім не такою, – мовив він після паузи. – До весілля ти була нормальною. А тепер… ці дзвінки, ці скандали, ці ревнощі божевільні…
– Стривай, – посміхнулася я, – тобто до весілля я була нормальною. Ну, а ти?
– Що я?
– За собою ти нічого такого не помічаєш?
– А що я маю помічати за собою? – не зрозумів Діма.
– Ти до весілля теж був нормальним. Уважним. Дбайливим. А потім почав замикати мене у квартирі, викидати мій одяг, вимагати, щоб я звільнилася, контролювати кожен мій крок. Це що? Нормально?
Він мовчав.
– Я просто віддзеркалила, – сказала я, – все, що ти робив зі мною. Слово в слово, вчинок у вчинок! Тобі сподобалося?
– Ні, – сказав він, – не сподобалося.
– Ну, і? – Запитала я. – Що робитимемо? Розлучатимемось? Чи спробуємо жити якось інакше?
Дмитро відвів погляд, стиснув зуби, і на вилицях у нього з’явилися жовна.
– Давай… спробуємо, – промимрив він.
Ми пробуємо вже другий місяць. Поки Дмитро тримається і намагається стримувати свої ревнощі. Сподіваюся, це назавжди. А якщо ні, – я ж мовчати не буду, – вигадаю ще щось…
А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила дружина? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
