Лікаря звати Ірина. Кажуть, добра лікарка. Нам пощастило. Я жодного разу не бачила її обличчя. Вона завжди в масці та в окулярах.
Вона – інфекціоніст. Хороший інфекціоніст та поганий психолог!
За весь час, що вона лікує мою дочку, вона не сказала мені нічого заспокійливого. Вона розмовляє зі мною мовою цифр та фактів:
– …лейкоцитів 12…
– Це добре?
– Це менше, ніж було, але більше ніж норма. І тім’ячко просіло. Пересушили.
– Це небезпечно?
– Я призначу препарат, і він стабілізує.
Вона розмовляє… неохоче. Батьки дітей, які лежать тут, у лікарні, катують її питаннями. Вона повинна відповідати!
Але кожне слово, сказане нею, можна використовувати проти неї.
Ірина обирає слова акуратно. Кожне слово має адвоката, зашифрованого в результаті аналізу.
Ірина хоче просто лікувати. Мовчки. Без розпитувань. Але так не можна!
Я не знаю, подобається вона мені чи ні. Не зрозумію. Я змушена їй довіряти! Здоров’я моєї дочки в її руках.
Вона взагалі не намагається подобатись, заспокоїти мене, погасити паніку. Але вона й не повинна, напевно. Вона повинна лікувати інфекції, а не істерики.
Я бачу, що Ірина втомилася. Крізь окуляри я бачу червоні, ніби заплакані очі. Я вже не питаю нічого.
Я й так бачу, що доньці краще. Позитивна динаміка очевидна.
Два дні тому донька була майже непритомна, я сьогодні сидить, усміхається, з апетитом їсть яблуко.
Ірина оглядає доньку, слухає, підморгує. Говорить їй:
– Молодець, Катю!
А мені нічого не каже. Я ж не питаю!
Після обіду привезли однорічного хлопчика. Дуже тяжкого.
Ірина почала дзвонити в центральну лікарню. Річ у тім, що тут, в інфекційній, немає реанімації. А хлопчик дуже поганий.
Але центральна брутально пояснила: у нього якась нейроінфекція, лікуйте самі, у нас місць немає.
Робочий день лікаря – до п’ятнадцятої години. Ірині час додому. У неї є чоловік та свої власні діти.
Але ж хлопчик. Він дуже поганий!
Ірина залишається на роботі, щоб спостерігати за пацієнтом. Лається з центральною. Вимагає надіслати невролога та якийсь препарат. Лається з чоловіком. Чоловік кличе дружину додому. Бо хлопчик – чужий, а вдома – свої.
Медсестри притихли. Вони звикли, що начальство звалює о третій. Після трьох у лікарні весело.
Однорічний хлопчик із мамою лежить у сусідньому з нами боксі. Чутність відмінна.
Мама хлопчика розмовляє телефоном. Мені чути кожне слово. Вона дзвонить знайомим:
– Благаю вас, моліться за Петю! Читайте “Сорокоуст” та “Отче наш”.! Можливо й інші молитви знаєте – все згодиться!
– Сходіть до церкви, та розкажіть батюшці про Петю! Щоб отець теж молився. Батюшка ближчий до Бога, ніж ми – звичайні парафіяни, його молитва швидше дійде!
Я чую, як лікар Ірина ввечері входить до них у палату, і каже мамі хлопчика:
– Ліки треба купити самим. Бо у лікарні такого немає. Запишіть, – каже Ірина. Диктує препарати.
Я чую, як мама обурено верещить:
– Ми сплачуємо податки! … Лікуйте дитину! … Скрізь побори!… Я вас засуджу…
Ірина нічого не відповідає і виходить із палати.
Моїй дочці теж капають такі самі. Ми також купували їх самі.
Я чую, як мама хлопчика дзвонить чоловікові. Скаржиться на лікаря, просить чоловіка принести ікони та святу воду.
У мене є зайві ампули препарату. Я беру упаковку та виходжу в коридор. В принципі це заборонено, всі бокси ізольовані, але я шукаю Ірину.
Знаходжу її в ординаторській. Вона диктує перелік препаратів для Петі. Диктує своєму чоловікові. Вона мене не бачить, стоїть спиною.
– Ну, Віталю! Зараз треба! Привези, будь ласка! Хлопчики побудуть й одні двадцять хвилин. Не маленькі…
Віталя вирує на іншому кінці слухавки.
– Віталю, аптека до десятої! Потім розповіси мені, яка я погана мати. Зараз купи ліки…
– Ось один з препаратів, – говорю я. – У мене зайвий. Нехай його не купує.
Ірина здригається, різко обертається. Я вперше її бачу без маски. Красива.
– А, дякую, – каже вона і додає в слухавку:
– Перший у списку не треба, знайшли…
Я засовую в кишеню її халата тисячу гривень.
– З глузду з’їхала, не треба! – Ірина ловить мою руку.
– Це не Вам! Це для Петрика.
Вона опускає очі.
– Дякую тобі, – тихо каже вона і поправляє сама себе. – Вам.
– Тобі, – поправляю я її, і повертаюся у свою палату.
Вночі Петрику стає гіршим. Я крізь сон чую, як Ірина командує медсестрам, яку крапельницю поставити та чим збити температуру.
Чую також, як фоном молиться мати хлопчика.
Коли захворіла моя дочка, мені багато хто хотів допомогти. Вони підказували мені правильні молитви, радили сповідатися, викликати батюшку в лікарню, поставити свічку.
Говорили: “молитва матері з дна морського дістане”.
Деякі пропонували спробувати нетрадиційну медицину, гомеопатію, остеопатію, акупунктуру, чаклунів, бабку, цілителя.
Хтось прагматично давав контакти добрих лікарів, радили летіти в Європу.
На ранок хлопчику стало краще. Він заснув. Без температури. Спокійно. Заснула й мати. Я не чую молитви. Чую хропіння.
Ірина не спала всю ніч.О дев’ятій починається її нова зміна. Вона робить обхід. Заходить у палату до нас із донькою.
– Лейкоцитів дев’ять, – каже вона.
– Дякую, – говорю я.
– Це добре. Запалення відступає.
– Так, я зрозуміла.
Я нічого не питаю. Я їй дуже співчуваю. Ірина в масці та в окулярах. За окулярами – запалені, червоні, наче заплакані очі.
Вона йде оглядати інших пацієнтів.
О третій годині закінчується її зміна. Петрик набагато краще. Він прокинувся веселий, добре поїв.
Перед тим як піти додому, Ірина заходить до них у палату переконатися, що все гаразд.
Я чую, як вона оглядає хлопчика і лагідно вмовляє дати їй його послухати.
У цей момент у мами дзвонить телефон, і я чую, як мама хлопчика каже комусь захоплено:
– Відмолили Петрика, відмолили!!!
Я дивлюся у вікно своєї палати, як лікарка Ірина йде додому. У неї важка хода дуже втомленої людини. Вона добрий інфекціоніст! І дуже хороша людина!
Посланець Бога, якщо хочете!
Це вона перемогла хворобу хлопчика, та моєї доньки. Вилікувала її своїми знаннями, досвідом та антибіотиком.
І зараз іде додому. Без сил і вдячності. Робота така.
А дехто впевнений, що відмолили…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
