– Синку, у мене серце так ниє, нічого робити не можу, – говорила моя свекруха, закочуючи очі. – Хай Валя прийде, прибере, поїсти зварить, вікна помиє, бо вдома, як у склепі.
– Звичайно, мамо, Валя забіжить після роботи, їй не важко, – Ігор відповідав упевнено, навіть не спитавши мене.
Ми вийшли з квартири свекрухи, коли я дійшла до точки кипіння. Це тривало третій рік. І свекруха тільки нахабніла.
***
– Катю, а ти чого тут? – Я стояла у дверях квартири свекрухи, дивлячись на Катю, яка швидко водила по підлозі пилососом.
– А ти чого не на роботі?
– А сама Ганна Петрівна де? – поцікавилася я.
– Уявлення не маю. Пішла зранку кудись. Звеліла до двох усе прибрати, курку запекти та білизну попрасувати. Сказала, гості будуть.
– І мені теж дзвонила, довелося з роботи відпрошуватися, – приголомшено промовила я. – Вдруге за цей тиждень сюди тягаюсь.
– А я втретє, – Катя сіпнулася, і я бачила, як у її очах проносяться всі стадії усвідомлення від подиву до жаху.
– Валь, – вона акуратно поставила пилосос до стінки. – А давай ми з тобою каву поп’ємо? Поговорити треба.
Взагалі, з Катею ми ніколи особливо не дружили. Ну як… Бачились на сімейних збіговиськах, посміхалися одна одній, обмінювалися рецептами та компліментами щодо дітей. Звичайні відносини невісток однієї свекрухи. Ввічливі, рівні, необтяжливі.
Я вийшла заміж за старшого Ігоря, вона – за молодшого, Костю. Обидва наші чоловіки обожнювали Ганну Петрівну і вважали її святою жінкою, яка все життя поклала на вівтар материнства.
Ми пройшли на кухню, яку Катя вже встигла натерти до блиску.
Ганна Петрівна любила, щоб усе сяяло, як в операційній. Катя, хихикнувши, дістала з дальньої полиці холодильника пачку гарної кави, не розчинної, а справжньої, меленої, яку свекруха тримала для нас, «дівчаток». А я й не знала, що схованка із запасом свекрухи саме там.
– Слухай, – почала вона, засипаючи каву в турку. – А твій Ігор що говорить про мамину спину? Чи правда, що їй лікарі заборонили тяжкості підіймати та нахилятися? Чи це все вигадки?
Я здивувалася:
– Ні, він каже, що в неї серце. Лікар наказав уникати фізичних навантажень. А що?
– А те, що моєму Кості вона то про спину, то про нирки розповідає. Що не можна довго стояти біля плити й взагалі перенапружуватися, – Катя примружилася. – Валь, а Ігор гроші їй дає? Ну, окрім продуктів?
– Іноді. На ліки, на аналізи… Це, крім щомісячних переказів на господарство. А твій?
– Костя теж щомісяця переказує. Говорить, на господарські потреби допомога.
Катя повільно поставила кухоль і сказала:
– Стривай. Твій дає гроші, мій теж. Пенсія у неї підвищена, як у вдови офіцера. Валь, та за ці гроші можна домробітницю найняти! Тричі на тиждень!
Ми мовчки дивилися одна на одну, поки кава не втекла. Катя зняла турку з вогню, розлила по кухлях. У мене в голові повільно, але правильно складалася картинка. Неприємна така!
– Ти щодня приходиш? – Запитала Катя.
– Вівторок, п’ятниця. Іноді у неділю, якщо гості намічаються. Відчуваю, що мене з роботи скоро звільнять такими темпами. Постійно відпрошуюсь.
– А я у понеділок, четвер. І середа чи субота, на вимогу. Валь, ти розумієш, що відбувається?
Звісно, я розуміла.
Наша свята Ганна Петрівна, мати-героїня та страждальниця, вигадала різні хвороби для синів, збирає з них гроші «на господарство», а сама використовує нас, як безплатну прислугу, розвівши по різних днях. Геніально… і підло одночасно. Ось хитра яка!
– Може, у неї якісь борги? – Невпевнено припустила я. – Чи витрачає на ліки?
Катя пирхнула:
– Ага, на ліки! Минулого місяця я її у торговому центрі зустріла. Косметику купувала. Крем французький. Я ще здивувалась, звідки у пенсіонерки такі гроші? Тепер зрозуміло, звідки.
Я згадала нову шубку свекрухи, «подарунок від подруги». І чоботи із натуральної шкіри, «на розпродажі за копійки взяла». І золоті сережки, явно сучасні, «знайшла у старій скриньці, забула зовсім про них».
– Катюш, а чоловікам скажемо?
Вона помовчала, потім похитала головою.
– Марно. Мій точно не повірить. Мамочка у нього – ікона. Скаже, що я намовляю. Або ще гірше, що скупа, матері його допомогти не хочу. Знову скандалитиме.
То була правда. Ігор теж на свою матінку молився. Для нього вона була ідеалом жінки, господарська, економна, все життя для сім’ї.
– Знаєш що, – Катя встала і рішуче відставила кухоль. – Досить! Ми не рабині. Хоче Ганна Петрівна, щоб у неї в хаті був порядок, то нехай витрачає ті гроші, що сини дають, за призначенням.
– І що ти пропонуєш? Страйк?
– Саме. Страйк. З цієї хвилини – ні ногою до неї. Нехай сама розбирається зі своїми гостями та білизною.
Я уявила обличчя свекрухи, коли вона повернеться, а квартира не прибрана, обід не готовий… Стало і страшно, і кумедно водночас.
– Вона ж Ігореві нажаліється…
– І що? Скажеш, що захворіла. Або роботи навалилося. Валь, скільки можна? Ми що, справді прислуга? У мене двоє дітей, у тебе донька.
– Ми працюємо обидві. І ще повинні двічі-тричі на тиждень працювати у свекрухи, поки вона по магазинах вештається на гроші, призначені для оплати прибиральниці?
Вона мала рацію. Абсолютно, стовідсотково мала.
Але одна справа – розуміти це, а зовсім інша – діяти. Ганна Петрівна вміла так закрутити, так вивернути ситуацію, що в результаті винною виявлялася ти. І сини завжди були на її боці.
Ми пішли з квартири разом, залишивши сиру курку та білизну у кошику. Катя йшла рішуче, я пленталася ззаду, мучившись докорами сумління.
Але коли ми спустилися на перший поверх і побачили у скляних дверях під’їзду нашу свекруху з пакетами з дорогого магазину, сумніви випарувалися.
Ганна Петрівна побачила нас, і обличчя її витягнулося.
– Дівчата? Ви… разом?
– Разом, мамо, – спокійно відповіла Катя. – І йдемо разом. Курка сира, білизну ми не прасували. Вибачте, справи.
Ганна Петрівна відкрила рота.
– Як… сира? У мене ж гості за годину!
– Заведіть хатню робітницю, – запропонувала Катя. – На ті гроші, що вам дають сини.
– Я… Я не розумію, про що ви… – свекруха одразу ж скривила ображене обличчя. – Вам не важко …
– Чудово розумієте, – відрізала Катя. – Про гроші на господарство, які перетворюються на креми та шубки. А ми при цьому граємо роль безплатних домробітниць!
Ганна Петрівна випросталась, і в її очах з’явився знайомий блиск.
– Я своїм синам все розповім! Які ви невдячні! Я вас у сім’ю прийняла, онуків няньчила… А тепер отримую чорну невдячність!
– Розкажіть, – кивнула Катя. – Заодно і про гроші розкажіть. Про крем та про нову шубку. Костя з Ігорем будуть раді дізнатися, на що саме йде їхня допомога на господарство.
Це був шах та мат. Ганна Петрівна це зрозуміла, вона мовчки пройшла повз нас, гордо підійнявши підборіддя.
***
Увечері Ігор учинив мені допит:
– Валю, мама сказала, ти сьогодні не змогла прийти. Все гаразд?
– Все добре, – відповіла я, дивуючись власним спокоєм. – Просто втомилася дуже. І взагалі, Ігорю, знаєш, що ми з Катею з’ясували? Ви з Костею даєте мамі непогані суми. Цього вистачило б на домробітницю тричі на тиждень.
– А хіба… Хіба в неї немає хатньої робітниці? Ми ж їй давали, щоб оплачувала допомогу у господарстві.
– Ні, любий. І не було. Ми з Катею прибиралися. Безплатно! Поки мама витрачала ваші гроші на себе.
– Я поговорю з Костею. І з мамою, – тільки й відповів Ігор.
За тиждень Ганна Петрівна зателефонувала сама. Голос у неї був сухий, офіційний.
– Валентино, я хотіла вибачитися. Це було… не правильно з мого боку.
Я мовчала. Чекала на продовження.
– Я найняла хатню робітницю. Справжню. Приходить тричі на тиждень.
– Це добре, Ганно Петрівно.
– Валю… – голос звучав сухо. – Я правда не зі зла. Просто… Просто хотілося пожити. Хоч трохи. Все життя для інших, для чоловіка, дітей. А тут раптом з’явилися вільні гроші.
– Так вам не обов’язково віддавати все хатній робітниці, – посміхнулася я. – Ми ж знаємо, скільки у вас виходить. Цього цілком вистачить і на те, щоб побалувати себе.
– А ти прийдеш, якщо попрошу? – поцікавилася вона. – Коли не буде хатньої робітниці.
– Якщо буде час, то так, – коротко відповіла я і поклала слухавку.
Свекруха визнала поразку, але не здалася. Але й мені палець в рота не клади! Давати їй знову сідати собі на шию я більше не збиралася. Це ж треба такою нахабною бути?
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
