Мені нарешті довірили посидіти з онуком, а я взяла і відмовилася. Таку великодушність невістка виявила вдруге у житті, а я не оцінила наданої довіри.
Взагалі, я давно змирилася, що онук є у свахи, а в мене його немає. Тобто він існує, але бачу я його раз на рік – на день народження. Решту часу в доступі до дитини мені відмовлено.
Зі Світланою, дружиною мого сина, у мене немає взагалі жодних стосунків. Вона сама так захотіла, з першого дня сімейного життя показуючи, що вона має свою маму, а зі мною вона спілкуватися не хоче.
Ну, так і я не рвалася з нею комунікувати. От буду я ще бігати навприсядки перед дівчиськом, яка ще й ніс від мене верне! Робити мені більше нема чого.
Син у гості приїжджає рідко, але все-таки. Через нього я передаю вітання його дружині та подарунки з нагоди нового року та днів народжень. Тримаю обличчя, так би мовити. Вона робить так само.
Я думала, що наші стосунки якось зміняться після появи онука, бо молодій мамі допомога буде не зайвою, але не знадобилося. Напохваті була і молодша сестра Світлани та її мама. Мені не знайшлося місця.
Я потикалася зі своєю допомогою, отримала кілька разів відмову, а потім вирішила, що треба ситуацію відпустити. Образливо, звичайно, не приховую, але й у мене гордість є. Коли мені прямим текстом кажуть, що я тут не до місця, я не нав’язуватимуся.
Просто я почала через сина передавати ще й для онука подарунки. А щороку на день народження мене звали приїхати особисто. Я не відмовлялася і приїжджала.
Мені не подобалося те, що я бачила. Онукові було дозволено все, ні про яке виховання не йшлося. Він міг кидатися їжею, кусатися, плюватися, стояти на голові, а невістка та її рідня тільки розчулювалися. Це я не про малюка говорю, а про чотирирічну дитину, якщо що.
Саме коли онукові було чотири роки, мені довірили з ним посидіти. Просто у сестри Свєти були заліки, мама у лікарні лежала, а вона з роботи відпроситись не могла. Отут про мене і згадали.
Я погодилася, навіть зраділа можливості поспілкуватися з онуком без пильного ока невістки та її рідні. Але спілкування не задалося якось одразу.
Дитині не сподобалося, що я не підриваюся по першому його писку і не біжу виконувати забаганки. Мультики йому включила не ті, їжу дала не ту, в попу не кинулась дмухати, коли він бився в істериці на килимі.
У результаті дитина взяла свій телефон і пішла скаржитися мамі. Дзвонити вони його навчили, значить, а як поводитися треба – то це не обов’язково, мабуть.
Невістка прилетіла вже за пів години. Зла, розпатлана. Наговорила мені купу гидот, згребла в оберемок своє диво і вирушила додому. Я навіть слова не встигла сказати.
Натомість висловила все синові. І що вихованням дитини непогано б зайнятися йому, а не тому баб’ячому дивізіону, що в нього у квартирі майже цілодобово. І що своїй дружині міг би пояснити, як треба розмовляти з його мамою.
А тут знов, молодь зібралася з’їздити з друзями на відпочинок, але дитина до концепту відпустки не входила. Тому раптом згадали, що він має ще одну бабусю, яка буде в захваті від перспективи з ним посидіти.
Я приїхала до сина, подивилася на онука, послухала, як невістка менторським тоном зачитує мені обов’язки, попила чаю і поїхала додому. Поведінка дитини краще не стала, розуму у невістки не побільшало, тільки нахабство зросло.
Я відмовилася сидіти з онуком. Не гідна я такої великої честі. Не вмію я з потрібним натиском дмухати в попу дитині, якій змалку дозволяли все.
Невістка в обуренні, її мама теж вся здивована. Тільки син мовчить, знає, чому я так роблю.
