Відправила мати до будинку для людей похилого віку. Усі засуджують, шепочуться за спиною, хтось, здебільшого рідня, в обличчя каже, що це низький та підлий вчинок, що не можна так із рідною людиною.
А де була ця рідня, коли мама мене била? Коли водила своїх мужиків в нашу однокімнатну квартиру і зовсім не переймалася про мене? Де були всі ці високодуховні люди, коли вона виганяла мене з дому?
Жоден із цих родичів навіть не пискнув на цю тему, хоча всі чудово бачили, що відбувається. Я сама маленька бігала до них, шукала захисту.
Але мене, у кращому разі, годували, а потім відправляли до матері, бо у всіх свої справи та турботи. Чудове ставлення до дитини, вам не здається?
Я навіть у дитячий будинок приходила, просила мене оформити туди, бо з рідною матір’ю мені жилося гірше не можливо було. І родичі не поспішали щось міняти.
Мене тоді міліціонер за руку привів додому, а мати потім лупцювала, бо я посміла її зганьбити, аж до міліції дійшла.
Після дев’ятого класу я втекла вчитися, підробляла на ринку за їжу, бо була ще неповнолітня і не могла просто працевлаштуватися.
З того часу з матір’ю я не бачилася. Не було жодного бажання спілкуватися з цією людиною. Я б і в інше місто переїхала, щоб бути якомога далі від усього цього, але не було можливості, а тут був дах над головою і якась робота.
Поїхала я вже після повноліття. Починала з роботи, яка передбачала проживання. Поступово освоїлася, змінила роботу та пішла вчитися.
Грошей було мало, тому я постійно шукала підробітку. Одну з них запропонував мені викладач. У нього була мама похилого віку, за якою після хвороби потрібен був догляд.
Робота не з приємних, але мені обирати не доводилося. Тим більше там можна було жити й не платити за квартиру. Я погодилася, і це стало моєю основною роботою.
Моя підопічна після інсульту погано рухалася, одна половина тіла була паралізована, але вона зберегла ясний розум, почуття гумору та життєлюбство.
Чудова жінка, з якою ми порозумілися. Вона сама колись була викладачем, тому охоче допомагала мені готуватися до занять, підказувала, направляла.
В університет я ходила лише на сесії, я ж заочниця, там вимоги були не такі суворі. А до сесій мені вдавалося добре підготуватися.
Сина моєї підопічної не стало, коли я навчалася на четвертому курсі, а, крім нього, у неї нікого не було. Я займалася похороном, а потім не змогла залишити її одну, хоча мені більше ніхто не міг платити за догляд.
Але цю жінку я покинути не могла, тому що за чотири роки постійного спілкування вона стала мені найближчою людиною. Зробила для мене набагато більше, ніж вся моя рідня разом узята.
Сина вона пережила всього на три роки, переживши ще один інсульт, який погіршив її стан. Ще після смерті сина вона сказала, що платити мені не зможе, але вона залишить мені квартиру, бо більше нема кому. І вона це зробила.
Поховавши свою благодійницю, я стала володаркою своєї трикімнатної квартири, вже закінчила університет і почала шукати роботу. Не все виходило гладко, але я не могла втратити подарований мені шанс.
П’ятнадцять років з того моменту минуло, за весь цей час ніхто з моєї родини жодного разу не вийшов на зв’язок, я не хвилювалася з цього приводу, але здивувалася, коли пів року тому стан справ змінився.
У соцмережах мене знайшла тітка по матері, яка сказала, що мати моя зовсім здає, треба їй найняти доглядальницю чи самій приїжджати та поратися.
Ні того, ні іншого я не збиралася робити. Хто мені ця жінка? Та ніхто. Вона за чотирнадцять років зробила для мене менше, ніж моя чудова підопічна за сім років.
Приїхала я тільки для того, щоб оформити матір в інтернат для людей похилого віку, не якийсь там крутий, а звичайнісінький, від соцзахисту.
Я не знаю, як ця жінка жила останніми роками, мені це не цікаво. Добра я від неї не бачила. Тому й не вважала себе чимось їй зобов’язаною.
За допомогою найнятого юриста питання вирішилося дуже швидко. Мати опинилася в інтернаті, і це найбільше, що я хотіла для неї зробити. На цьому свій дочірній обов’язок я вважаю виконаним.
А те, що мені раптово почала писати вся рідня, яка ще жива, мене тільки смішить. Такі всі лицеміри, сил немає. Мені начхати на їхню думку, я вважаю, що кожен має отримати по заслугах.
І мати ще легко відбулася. Я могла просто забити на її існування, а родичі навряд чи стали б робити щось більше, ніж дзвінки мені.
