Ми з Родіоном вже кілька місяців думали про те, як вчинити з грошима, які ми накопичували на початковий внесок.
Поки ми жили в моїй дошлюбній квартирі й думали про спільне житло.
– Ми накопичили триста тисяч гривень, – з гордістю сказала я, як тільки перерахувала накопичену суму.Ще, хоч би сто тисяч! – Щось стало якось боязко їх тримати вдома…
– Та й інфляція швидко все зжере. Чи може на вклад покласти? – Запропонував мені Родіон.
– Мені ніяк не можна, – усміхнувшись, заперечила я. – У мене ж борг із позики. Не хочу, щоб вони спустошили рахунок.
– Мені теж тоді ніяк, – знизав плечима чоловік.
Ми обидва висіли на сайті судових справ і були боржниками. Борги хоч у нас і були невеликі, але виплачувати їх ми не поспішали.
– Доведеться, напевно, маму попросити, – я задумливо почухала потилицю. – Інакше просто ніяк не вийде…
– Може, краще мою попросити? – Родіон запитливо глянув на мене.
Я голосно посміхнулася. Довіряти матері чоловіка триста тисяч я не хотіла.
Відносини з Лілією Семенівною у мене були не дуже добрі, тому я намагалася якнайменше з нею контактувати.
– Краще вже мою, – рішуче сказала я.
Родіон не став сперечатися зі мною, та погодився на мою пропозицію. Цього ж вечора ми поїхали до моїх батьків.
– Звичайно, я вам допоможу! – сплеснула руками Дарія Павлівна.
Ми передали їй триста тисяч і навіть простежили, щоб вона поклала їх на депозит.
Близько року ми не згадували про гроші, бо були впевнені у тому, що після закінчення терміну, отримаємо їх назад разом із відсотками.
– Мамо, завтра поїдемо знімати гроші, – повідомила я матері.
– Які ще гроші? – здивовано поцікавилася Дарія Павлівна. Вона ніби зовсім не розуміла, про що йдеться.
– Я говорю про внесок, – нагадала я.
– А, точно! Я зовсім забула про нього. Він ще вчора закінчився, ми з батьком з’їздили й зняли гроші, – мати приголомшила мене несподіваною заявою.
– Чому мені нічого не сказала? – Стримуючи злість, поцікавилася я.
– Я хотіла, але забігалася. Приїжджайте та забирайте свої гроші, – спокійним тоном відповіла Дарія Павлівна.
– Ми будемо ближче до вечора, – я поставила матір перед фактом.
Про те, що гроші вже зняті, я повідомила Родіону, який відразу ж захвилювався.
– Загальну суму не питала? Там має бути щось близько трьохсот шести десяти тисяч, – задоволеним тоном промовив чоловік. – Можна буде завтра ж, по суті, піти до банку і взяти іпотеку?
– Ну так, – мрійливо промовила я.
Увечері після роботи, Родіон заїхав за мною, і ми разом вирушили до моїх батьків.
Мати зустріла нас з радістю на обличчі й навіть спочатку запропонувала попити чаю.
– Вдома поп’ємо, ми швидко. Тільки за грошима, – промовила я. – Мамо, а яка там загальна сума?
– Триста шістдесят дві тисячі. У мене ж чек є, – сплеснула руками Дарія Павлівна і пішла до кімнати.
Через кілька хвилин вона вже прийшла назад, тримаючи в руках чек і стос грошових купюр.
Я кинула на папірець погляд і, переконавшись, що там зазначена сума, яку обіцяли видати під час закриття вкладу, засунула своє багатство до сумочки.
Подякувавши батькам за допомогу з внеском, ми поквапилися додому. Поки ми їхали, я вирішила перерахувати гроші.
Родіон помітив, як зпохмурніло моє обличчя, і я знову і знову перераховувала купюри.
– Щось не так? – насторожено поцікавився він.
– Нічого не розумію! – сплеснувши руками, вигукнула я. – Вже втретє перераховую…
– Бракує купюр чи їх виявилося більше? – пожартував Родіон і нервово посміхнувся.
– Бракує, звичайно, – пробурчала я. – Якби все було інакше, я раділа б.
– Скільки? – Стривожився чоловік і, з’їхавши на узбіччя, пригальмував.
– Триста тисяч…
– Рівно?
– Так! Виходить, маму обдурили у банку, та видали не всю суму?! Нічого собі! Шістдесят дві тисячі привласнили! – Злякалася я. – Там є камера, треба довести, що нас обікрали в банку!
Родіон задумливо почухав потилицю і важко зітхнув. Він ніяк не думав, що звичайний внесок може принести проблеми.
– Треба їхати назад до тещі! – Видав рішення чоловік і розвернув машину.
За десять хвилин ми знову стояли на порозі квартири Дарії Павлівни та Валентина Володимировича.
– Мамо, нас обікрали! – Відразу заявила я.
– Як обікрали? Де? – Дар’я Павлівна схопилася за серце. – Куди ж ви дивились?
– Ні, ні! Не нас обікрали, а тебе! Треба терміново їхати до банку, доки він не закрився! – рішуче скомандувала я. – Попросимо перевірити камери та доведемо, що тобі видали не всі гроші!
Дарина Павлівна посміхнулася собі під ніс. Було очевидно, що вона не підтримала мого задуму.
– Нісенітниця яка, ніхто нічого не крав, – захихотіла у відповідь вона і потерла пальцями ніс. – Я повернула вам ту суму, яку ви мені віддавали. Чому не всі? Там же триста тисяч.
– А де відсотки? – обурено запитала я, зрозумівши, що мати в курсі того, що гроші не всі.
– Відсотки я собі забрала! Ви хотіли зберегти гроші, ви їх зберегли, – розвела руками Дарія Павлівна.
– Хто тобі сказав, що ми хотіли їх зберегти? Ми хотіли їх примножити, – роздратовано відповіла я. – І що означає, що ти їх забрала? Це наш наші гроші!
– Ні, це гроші банку! Ваші я вам уже віддала, – наполягала вона на своєму.
Вона відкритим текстом говорила, що не має наміру віддавати мені отримані у банку відсотки.
– Нам потрібні ці гроші! – вимогливим тоном заявила я. – Ми на них розраховували!
– І я теж! – відбила у відповідь мати. – Все чесно!
– Ти ж сама знаєш, що неправильно вчинила! – Я спробувала натиснути матері на совість. – Це наші гроші, відповідно, і відсотки з них також наші.
– Інакше б, який нам був сенс віддавати їх тобі? Вони б так само чудово і продовжували б лежати у нас вдома.
Мати у відповідь тільки хитро посміхнулася і знизала плечима, показуючи, що ця розмова не дасть жодного результату.
Зрозумівши це, нам довелося піти геть. У машині я навіть розплакалася через те, що довірилася рідній матері, та врешті-решт залишилася ні з чим.
– Треба було моїй матері віддати, – зітхнув Родіон. – Доведеться брати кредит на внесок.
Наступного дня ми спробували взяти кредит на сто тисяч гривень, проте нам відмовили в цій послузі.
Через наявність боргів по внесках, нам відмовили й в іпотеці, порадивши спочатку погасити заборгованість.
Попри те, що гроші нам не знадобилися, ми все одно не змогли пробачити матері того, що вона зухвало привласнила собі відсотки з нашого депозиту.
Я не уявляю, як рідна мати могла мене так “кинути”! Якщо матері не довіряти, то кому ж можна? Ми ж не просили в неї грошової допомоги, а тільки про незначну послугу!
Так зухвало поводитися могла тільки та людина, якій байдужа доля, та добробут власної дитини! Мені дуже прикро це визнавати!
Ця образа роз’їдає мене з середини і я не планую її пробачати! А ви що скажете з приводу вчинку моєї матері?
