Сьогодні був тяжкий день. Ваня ховав сестру. Нехай недолугу, але все ж таки рідну. Вони не бачилися з нею близько п’яти років – і така трагедія.
Віка, як могла підтримувала чоловіка, намагалася більшу частину клопоту взяти на себе. Однак після похорону їх чекала ще одна не менш важлива справа.
У Ірини, сестри Вані, залишився маленький син. І всі родичі, що зібралися цього дня попрощатися з Іриною, якось одразу переклали всю відповідальність на молодшого брата Іри.
Хто ж, як не рідний дядько має подбати про хлопчика? Тому це питання не обговорювалося, а малося на увазі, що це і є єдино правильне рішення.
Віка все розуміла, та й проти особливо не була, але було одне “але”. Вона ніколи не хотіла дітей. Ні своїх, ні тим паче чужих. Це її рішення було ухвалено дуже давно.
Вона чесно в цьому зізналася Іванові перед весіллям, а він поставився до цього якось легковажно. Та й хто замислюється про дітей у двадцять із невеликим.
– Ні то й ні, житимемо для себе, – так вони вирішили десять років тому.
І ось зараз їй треба було прийняти зовсім чужу дитину. Виходу не було. Віддати в дитячий будинок племінника Ваня ніколи не дозволить, та Віка і не наважилася б завести таку розмову.
Вона знала, що ніколи не полюбить цю дитину, й, тим більше не зможе замінити йому матір. Хлопчик був не по роках дорослим і тямущим, і Віка вирішила сказати йому все щиро.
– Володю, ти де більше хочеш жити у нас, чи в дитячому будинку?
– Я хочу жити вдома, сам.
– Але вдома тобі жити не дозволять. Тобі ж лише сім років. Так що ти повинен вибрати.
– Тоді у дядька Вані.
– Добре, ти поїдеш з нами, але я повинна сказати тобі одну річ. Я не зможу стати тобі мамою і не зможу тебе любити, але я буду піклуватися про тебе і ти не повинен ображатися. Адже в нас тобі буде краще, ніж у дитячому будинку.
І ось частково формальності були улагоджені, й вони нарешті змогли повернутися додому.
Віка, вважаючи, що після тієї розмови вона вже не повинна грати перед хлопчиком дбайливу тітку, а спокійнісінько може бути самою собою.
Нагодувати, випрати та допомогти з уроками – це їй не важко, ну а віддавати свої душевні сили – це вже звільніть.
А маленький Вовка тепер ні на хвилину не забував, що він нелюбий і щоб його не віддали до дитячого будинку, повинен добре поводитися.
І ось вони вдома. Вові було вирішено віддати найменшу кімнату. Але спочатку там потрібно все переробити для хлопчика. Вибір шпалер, меблів, декор – це було те, що Віка любила.
Вона з ентузіазмом кинулася в облаштування дитячої. Володі дозволили вибрати шпалери, а решту підбирала сама Віка.
Коштів Віка не шкодувала, адже вона була не жадібною, вона просто не любила дітей, тому кімнатка вийшла на диво.
Вовка був щасливий! Жаль тільки мама не бачить, яка у нього тепер кімната. Ех, якби ще Віка могла його полюбити. Вона гарна, добра, тільки дітей не любить. Дуже часто міркував про це Вова перед сном.
Вова умів радіти всьому, кожній дрібниці. Цирк, зоопарк, парк атракціонів – хлопчик так непідробно висловлював своє захоплення, що Віка стала сама отримувати задоволення від таких прогулянок. Їй подобалося спочатку здивувати Вову, а потім стежити за його реакцією.
У серпні вони мали летіти з чоловіком на море, а Вову на десять днів повинна була взяти їхня близька родичка. Проте, чи не в останній момент, Віка все переграла.
Їй раптом дуже захотілося, щоб хлопчик побачив море. Ваня трохи здивувався змінам дружини, але все ж таки в глибині душі був дуже радий.
Адже він дуже прив’язався до хлопчика. А Вова був майже щасливий! От якби його ще любили. Ну і гаразд, зате він побачить море!
Поїздка вдалася. Море було теплим, фрукти соковитими, а настрій чудовим. Але все добре колись закінчується – і відпустка закінчилася теж.
Почалися звичайні будні. Робота, будинок, школа. Але щось у їхньому маленькому світі змінилося, з’явилося якесь нове відчуття. Чи то відчуття руху життя, якоїсь ледь уловимої радості, очікування дива.
І диво сталося. Віка привезла з моря нове життя. Як таке могло статися, адже вони стільки років безнапасно уникали таких несподіванок. Що робити Віка не знала!
Говорити чоловікові, чи все вирішити самій? Після появи Вовки вона вже не була впевнена, що її чоловік переконаний чайлдфрі.
Він любив порпатися з хлопчиком, із задоволенням займався з ним і навіть кілька разів брав із собою на футбол.
Ні, один подвиг Віка здійснила, а ось на другий вже не була готова. Вона сама ухвалила це непросте рішення.
Віка сиділа в клініці, коли пролунав дзвінок зі школи. Вову відвезли на швидкій із підозрою на апендицит. Що ж, поки що все відкладається.
Вона влетіла до приймального відділення лікарні. Вова лежав на канапі весь блідий, його сильно лихоманило. Побачивши Віку, він розплакався.
– Віка, будь ласка, не йди, я боюся! Побудь сьогодні моєю мамою! Будь ласка, тільки один день і все! Я потім ніколи, ніколи не проситиму!
Хлопчик міцно-міцно вчепився в її руку, у нього градом лилися сльози, чи лихоманка, чи страх трясли його.
Таке відчуття, що у хлопчика почалася справжня істерика. Віка ніколи не бачила, щоб він плакав, тільки в день похорону. А зараз його, як прорвало.
Віка приклала його руку до своєї щоки.
– Хлопчику мій, потерпи трохи. Зараз прийде лікар і все буде гаразд. Я тут, поряд і нікуди не піду.
Боже, як вона любила його у цей момент! Цей хлопчик із захопленими очима – найголовніше, що в неї є.
Чайлдфрі, яка дурість. Сьогодні ж увечері вона все розповість Вані, що при надії. Це рішення прийшло в той момент, коли Вова від болю ще більше стиснув її руку.
Минуло десять років.
Сьогодні у Віки майже ювілей, а точніше, кругла дата. Їй сорок п’ять! Будуть гості, вітання. А поки що, за філіжанкою кави, щось накотило.
Як швидко промайнув час. Пройшла юність, молодість. Вона відбулася, як жінка, щаслива дружина та мама двох чудових дітей. Володі вже майже вісімнадцять, а Софійці – десять. І вона ні про що не шкодує!
Хоча ні, є одна річ, про яку вона дуже шкодує. Про ті слова про нелюбов! Як би їй хотілося, щоб Вовка не пам’ятав їх, щоб забув і ніколи не згадував.
Після того дня в лікарні, вона намагалася якомога частіше говорити йому про своє кохання, але чи пам’ятав хлопчик ті, перші її зізнання, вона так і не наважувалася запитати.
Кажуть же, що не слова головні, а дії! Вона робила все для того, щоб він це відчував! Можливо Бог і її почує…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові, цікаві публікації!
