– Віка, люба, ти ж розумієш, що це дуже багато для вас двох?
Свекруха, Людмила Петрівна, сиділа на моєму новому дивані, який я лише вчора купила. Вона смачно гризла сухе печиво, і крихти летіли на світлу оббивку.
– Три кімнати! Навіщо вам стільки? А у нас з Марійкою однокімнатна! Треба думати не лише про себе, а й про сім’ю.
– Навіщо ця розмова? – Запитала я. – Ви що, хочете в’їхати в нашу квартиру разом із Марією? Тоді й у нас буде тісно.
– Навіщо в’їхати? – прицмокнула свекруха. – Обмінятися треба на одну велику.
– У якому розумінні обмінятися? – Не зрозуміла я. – Нині жодного обміну немає. Тільки купівля та продаж.
– Ось я й говорю, – продовжувала свекруха, – дві квартири продати й одну купити.
– Що продати? – Не повірила я своїм вухам. – Мою квартиру?
– Так, – кивнула свекруха. – І нашу.
– Людмило Петрівно, це подарунок від мого батька, – спробувала всоте пояснити я. – Він подарував мені цю квартиру ще до весілля. Він хотів, щоб у мене був свій куточок.
– Ну то й що? – подала голос зовиця Марія.
Вона розвалилася у кріслі, закинувши ноги на підлокітник, і фарбувала нігті моїм лаком, який взяла, зрозуміло, без дозволу.
– Тепер ти одружена з моїм братом. Значить у вас все спільне. Продайте цю квартиру та нашу. І купіть одну велику на всіх. Нам із мамою і вам із Дімкою. Нормально!
Для них, можливо, це було й нормально. Але жити в одній квартирі з жінкою, яка перевіряє холодильник і вчить мене, як правильно прасувати її синочку, я не збиралася.
Тим більше не радувала перспектива жити з Марією, яка у свої двадцять вісім досі не працює, бо не знайшла себе.
У цей час із роботи повернувся Дмитро.
– О, мамо, ви вже тут? Обговорюєте продаж? – він цмокнув матір у щоку, обійняв сестру.
А мені навіть не посміхнувся. Він взагалі останнім часом став якимось чужим та холодним. Я думала, втомлюється на роботі, але, мабуть, мати вже давно почала капати йому на мізки.
– Та ось, твоя впирається, – схлипнула Людмила Петрівна, вона вміла тиснути на жалість. – Не хоче про сім’ю думати. Ми ж з Марійкою в тій будці задихаємося, а їй все одно.
– Вікторіє, ну що ти скупишся? – Дмитро сів поряд з матір’ю, і вони втрьох почали мене вмовляти. – Мама має рацію. Навіщо нам дві квартири?
– Продамо цю та мамину. Купимо одну гарну. Мамі вже тяжко одній. Марії теж час заміж, нареченого приводити нікуди.
– Тобто, ви вже без мене все вирішили? – Запитала я. – І тебе теж усе влаштовує.
– Ну так, – знизав плечима чоловік. – На мою думку, це чудова ідея. Одразу треба було так зробити.
Я замовкла. Що тут скажеш? Що я не хочу бачити його матір щоранку? Що Машка краде мою косметику?
Що я втомилася від їхньої «сімейної вечері», де обговорюють усіх родичів. А потім переходять на мене, чому досі не в положенні, чому не готую борщ, як мама, чому така худа тощо.
– Дімо, це тато мені квартиру подарував, – сказала я. – Не нам, а мені! Розумієш різницю?
– Ну то й що? Ми ж сім’я! – почав злитися Дмитро. – Чи ти не вважаєш мою маму та сестру своєю родиною? Вони тобі чужі, так?
Я завжди дивувалася, як мій чоловік та його родичі вміли все так перевернути, що я виявлялася поганою.
– Поговорімо про це пізніше, – сказала я. – Я втомилася.
– Вічно ти стомлена! – Закотила очі Марія. – Сидиш у своєму офісі, папірці перекладаєш. Мама все життя на двох роботах працювала і не нила!
Наступного дня родички прийшли із підкріпленням. Разом зі свекрухою та зовицею заявилися тітка Дмитра, дядько, навіть якась троюрідна бабуся, яку я бачила вдруге у житті. Всі ці люди влаштували сімейну раду у моїй квартирі.
– Вікторіє, ви повинні розуміти, – казала тітка, – родина Полякових завжди трималася разом. А ви бажаєте порушити традиції!
– Які традиції? – Не витримала я. – Жити в одній квартирі та ненавидіти один одного? Як ви з Людмилою Петрівною не розмовляєте вже п’ять років через дачу? Я так не хочу. Це моє житло, моя власність! І я взагалі не розумію, до чого тут ви?
Тітка затнулася і почервоніла, Людмила Петрівна схопилася.
– Як ти смієш! Дмитре, ти чуєш, як вона зі старшими розмовляє?
Ця розмова, як і решта, нічим не закінчилася. Родичі пішли. А чоловік зі мною до вечора не розмовляв.
Він похмурнів з кожним днем. Вдома майже не спілкувався зі мною, спав теж на дивані. Мати дзвонила йому по десять разів на день, скаржилася. Марія писала мені гидоту в месенджер: «Через тебе мама плаче щодня. Діма страждає. Ти руйнуєш сім’ю».
А потім я знайшла листування Дмитра з матір’ю, він забув закрити ноутбук. Вони з матір’ю обговорювали, як краще натиснути на мене.
Людмила Петрівна радила:
– Погрозити розлученням, щоб ця курка злякалася.
Марія пропонувала:
– Може, пузо їй треба велике, з дитиною зговірливішою буде.
Діма писав:
– Не хвилюйтесь, вона зламається. Віка завжди поступається, просто зараз батько їй мізки промив. Даремно я, чи що, дружину з квартирою шукав?
– Тому не тягни час. Не дай боже, розбіжитеся, ти ні з чим залишишся. У нас жити нема де. Нам із Марією удвох тісно. А так би було спільно нажите майно, – писала у відповідь мати.
У мене підкосилися ноги, коли я прочитала це. Мій батько збирав на цю квартиру роками, щоб його донька мала своє житло.
– Це тобі, сонечко, – сказав він. – Щоб завжди був свій кут. Про всяк випадок.
Я перечитала листування ще раз: «курка», «зламається», «завжди поступається», «з квартирою шукав».
Вони ж мали рацію, я завжди поступалася. Я поступилася, коли Людмила Петрівна вселилася до нас на місяць погостювати й залишилася на три. Коли Марія взяла мою картку на хліб і зняла десять тисяч на термінові потреби. Усього вже й не згадаєш.
Я зібрала речі чоловіка у велику спортивну сумку за годину. Потім викликала кур’єра та відправила сумку на адресу свекрухи. Наступним етапом була заміна замків.
А Дмитру я відправила повідомлення:
– Додому не приходь. “курка” поміняла замки. Це моя квартира! І я «не зламаюсь»! На розлучення подам сама. А ти залишайся зі своєю «дружною сім’єю». Шукай собі іншу «дружину з квартирою»!
Дмитро дзвонив у двері весь вечір, бив ногами, лаявся і погрожував. Зрештою, сусідам набрид цей «концерт», і вони пригрозили поліцією. Йому залишалося лише піти.
Він потім ще довго дзвонив, навіть приїжджав. Казав, що я все не так зрозуміла, благав дати другий шанс, але мені з ним розмовляти не було про що. Після того, що я дізналася, у мене всередині ніби щось надломилося раз і назавжди.
Людмила Петрівна надсилала голосові повідомлення, бо слухавку я не брала. У них вона то плакала, то погрожувала, Марія писала, що вони мені цього не пробачать.
Але адвокат сказав, що квартира – дошлюбне майно, отримане за дарчою. Ділити тут нема чого, розлучення ми оформили швидко.
Вчора заходив тато, подивився, як я тут одна, і сказав:
– Молодець, сонечко. Знав, що ти сильна. Просто іноді забуваєш про це.
А Людмила Петрівна, кажуть, тепер не може Марію вигнати із єдиної кімнати. Та притягла чергового нареченого, і вони там живуть утрьох.
Діма винаймає квартиру і скаржиться нашим спільним друзям, що дорого, а колишня невдячною “куркою” виявилася.
А мені байдуже, нехай і “курка”, зате з квартирою…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
