– Я його в тебе відсуджу! Досить його своїм бабським вихованням псувати. Чоловіка з нього робити треба, а не блазня горохового!
– Олеже… Ти зараз серйозно? Ти десять років не цікавився сином, – Віка втомлено зітхнула. – Жодного разу не прийшов, не спитав, як у нього справи, навіть не писав. А тепер раптом вирішив виховувати?
– Та тому, що я глянув на нього і зрозумів, що ти робиш з нього чорт знає що! Ходить у цих ганчірках яскравих, як…
– Тьху, навіть говорити не хочу! Наколки, як в арештанта. І слово йому не скажи. Щойно – одразу дметься. Весь у тебе!
Віка вся зіщулилася. Не через чоловіка, що напирає, як трактор. Через рефлекторний страх, який вивітрювався роками, але так і не пішов до кінця.
Віка боялася не за себе, а за сина. А що, якщо й справді відсудить? А якщо він почне викривати Єгора? Чи не скінчиться все це чубаниною?
Найстрашніше було те, що вона зовсім не розуміла, чому Олег взагалі сплив у їхньому житті. Що його спонукало? Заборгованість, що накопичилася по аліментах?
– Страх залишитися на самоті? Бажання насолити? Можливо, він побачив фото Єгора на її сторінці, де той стоїть з нагородою за турнір з боксу, і вирішив: ось він, мій синок, пожинатиму чужі плоди праці, і пишатимуся ним!
– Олеже, пізно вже його виховувати. Ти хоч знаєш, як звати його класну керівницю? Знаєш, чим він дихає, чим живе? Ти для нього чужа людина.
– Так, годі! – гаркнув Олег. – Це ти розлучила нас із ним. Влила йому там у вуха, розповіла, ніби я монстр якийсь.
На цей момент Віка вже не витримала.
– А ти хіба не монстр?
…Колись Віка навіть не могла уявити, що все обернеться саме так. Раніше вона дивилася на Олега і думала, як їй пощастило. З ним було цікаво.
Він був привабливим, впевненим у собі, розв’язував всі побутові питання. Вікі заздрили всі подружки! Він голосно освідчувався у коханні, завжди цікавився її самопочуттям і називав «своїм сонечком».
Але рівно доти, доки у них збігалася думка. Якщо вона раптом не погоджувалась з ним у чомусь, він одразу спалахував, закривався в іншій кімнаті, зводив Віку мовчанням. Коли вона намагалася сказати, що це ненормально, він відмахувався.
– Я такий, який є. Іншим не буду. Якщо не любиш – розходьмось.
І вона навіть йшла від нього. Кілька разів. Але Олег не відпускав. Він спочатку мотав нерви, а потім так само палко перепрошував, вставав на коліна, каявся у своїй недолугості.
Вона прощала, хоча розумніше було б розлучитися. Проте Віка розуміла це лише головою, а не серцем. Можливо, справа була в тому, що вона й сама жила в сім’ї, де батько був суцільним джерелом проблем.
– Ну то й що? Я все життя так живу, – казала їй мати, співчутливо зітхаючи.
Думка матері не змінилася навіть тоді, коли Олег підійняв руку на її дочку. Починав він із посуду та розбитих телефонів. Потім почав хапати за руки. Але одного разу він штовхнув Віку, і та вдарилася об пральну машину.
– Вікторіє, ну ти ж, мабуть, сама винна! Спровокувала його чимось, – м’яко сказала мати, коли дізналася про це.
У дитинстві Вікторії здавалося, що вона ніколи не вляпається в це. Не стане такою самою, як її мати. Не замазуватиме синці косметикою, не буде вічно ходити в сонцезахисних окулярах.
А ще, – не тягтиме на собі неосудного чоловіка в ліжко, щоб він не ліг спати у ванні та не вбився, намагаючись підвестися.
Коли Віка все зрозуміла, було вже запізно.
Гарна пропозиція руки та серця, декрет – і ось вона опинилася з немовлям на руках. Спершу Віка навіть нічого не помічала. На перший план вийшли ейфорія, токсикоз і домашній клопіт. У декреті був часу на психоаналіз.
Але коли вона звикла до нескінченних підгузків, сумішей та безсонних ночей, стало очевидно, що Олег не поспішає додому.
Спочатку він просто не встигав до вечері. Потім почав частіше йти до друзів. А останнім часом – зовсім із ночівлею.
– Де ти був? – одного разу спитала Віка, коли він повернувся з перегаром.
– Я дорослий мужик і звітувати перед тобою не повинен. У стосунках треба довіряти.
Віка все розуміла, а тому не довіряла. Однак і не йшла, бо на руках у неї була дитина. Тому що навіть в Олега іноді були періоди «просвітлення», під час яких він був лагідним та ніжним.
Але коли Олег підійняв руку на Єгора… Віка не витримала.
Того дня хлопчик не зробив домашнього завдання, яке їм видали в садочку. Він вередував, тікав, а якщо й сідав за прописи, то обводив їх абияк, не потрапляючи в контури.
Олег прийшов додому під мухою, взявся «виховувати» і зрештою розбив синові губу.
Віка в той момент вийшла із себе, а потім і зі шлюбу.
Розлучення розтягнулося на рік. Олег не хотів йти з порожніми руками. Вони сперечалися через телевізор, пательні, навіть через кухлі. Але не через сина. Видно, з погляду Олега, Єгор за умовчанням мав залишитися з матір’ю.
Періодично чоловік знову намагався перетворитися на героя любовного роману. Він приходив з букетами, а одного разу влаштував сцену на подвір’ї: став на одне коліно з каблучкою і зробив Вікторії пропозицію. Каблучка, щоправда, була зі срібла.
Віка в той момент стояла з важкою сумкою в руках і не відчувала до Олега навіть огиди. Вона взагалі нічого не відчувала, крім гострого бажання якнайшвидше повернутися додому.
– Дякую, але ні, – коротко відповіла вона і поспішила заскочити в під’їзд.
З того часу він зник.
Десять років пролетіли майже непомітно. Віка повернулася на роботу до школи, заробляла мало, але стабільно. Єгор поводився добре, непогано вчився, вперто тренувався.
До Олега він ставився приблизно, як до другорядного персонажа дешевої мелодрами. Той десь був, щось говорив, а потім зник. І не з’явився навіть у титрах.
Віка дуже боялася, що у сина залишилася травма, заочно звинувачувала себе в цьому і намагалася поговорити, але він ніяк не реагував.
– Мамо, не хвилюйся. Все гаразд. Все позаду.
Все й справді було добре, поки вони не зіткнулися з Олегом біля школи.
Того дня Віка звільнилася раніше і хотіла підвезти сина додому. Коли вона під’їхала, Олег уже насідав на Єгора. Вона вийшла з машини й поспішила до них.
– А ну не горбись! – похмуро сказав колишній чоловік і ляснув сина по спині. – Що за потворні манатки? Господи, а хто тобі татуювання дозволив набити? Мати, чи що?
Єгор справді яскраво одягався. Квітчасті молодіжні принти, кислотні відтінки. І тaтуювання у нього було на зап’ястку, у вигляді пера.
Йому вже було чотирнадцять. На тaтуювання він заробив сам. Віка не стала забороняти, тільки попросила гарненько подумати. А щодо одягу… ну, не він один так одягався.
Єгор різко відсахнувся від батька, насупившись.
– Ще раз торкнешся – і я піду в поліцію, – пригрозив хлопчик.
Він надто добре пам’ятав виховні заходи тата.
Віка поспішила схопити сина за рукав і потягла його у бік машини. На кілька хвилин її навіть охопила звична паніка. Інстинкт самозбереження вимагав тікати.
– Віка! Ну куди ти його тягнеш? Та стій же ти! Дай мені із сином поговорити! – Олег спершу пішов за ними, але потім махнув рукою. – Ой, ясно все з тобою.
Віка ще довго не могла відійти від цієї зустрічі. Вона боялася, що все закінчиться рукоприкладством. На щастя, обійшлося.
Але Олег ясно дав зрозуміти, що не має наміру здаватися. У суботу він зателефонував колишній дружині та повідомив, що збирається забрати сина до себе.
– Не кажи дурниць! Я нормальний мужик, – продовжував він. – Ну, виховував тебе, була справа. Адже не просто так.
– От я тепер не хочу, щоб ти так само прикладав руку до мого сина.
– Ну, не занапастити ж я його збираюся! Ніжні якісь. Сама баба й виховала бабу, — буркнув Олег.
Віка тільки хотіла відповісти, як на кухню зайшов Єгор. Син, певно, почув розмову і все зрозумів. Він підійшов ближче, узяв у матері слухавку і притиснув до вуха.
– Привіт. Це я, – спокійно сказав батькові.
Олег розгублено замовк.
– Ти десять років про мене не згадував. От і гуляй далі. У мене гарне життя завдяки мамі. Вона впоралася сама.
– Та вона розпестила тебе! Ти на себе подивися. На кого ти схожий?
– На людину, яка не хоче, щоб її матір турбували. Не дзвони мамі більше. І мені не дзвони. Шануй краще закони. Ніхто нікуди мене не забере, доки я не погоджуся, – твердо сказав Єгор і поклав слухавку.
Потім син повернув матері телефон і став наливати собі чай, як ні в чому не бувало. Мов за чаєм і прийшов.
Віка нарешті видихнула. Вона поклала смартфон на стіл, підійшла до Єгора та обійняла його.
– Дякую, – тільки й сказала вона.
– Дякую тобі, що вигнала його колись, – відповів син.
Серце Вікторії стиснулося від гордості та легкої туги. Вона зрозуміла, що її дитина стала дорослою. Може, навіть у чомусь дорослішою за неї…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
