…Свою роботу лікар ненавидів. Іноді йому дуже хотілося кинути заяву на стіл і назавжди піти з цього місця. Але він не міг цього зробити.
Щовечора хотів – і щоранку не міг. Він не міг залишити їх. Маленьких, беззахисних, які вірять, що все буде добре.
Ось і зараз лікар підбадьорливо посміхнувся до свого юного пацієнта:
– Як ти сьогодні почуваєшся? Як минула ніч?
Хлопчик слабко посміхнувся у відповідь:
– Добре. Зі мною сиділа бабуся Поля та розповідала мені казки.
Лікар здивовано подивився на медсестру – жодної бабусі Полі він не знав. А маму маленького Кості, який мав невиліковну хворобу, звали Свєта.
Вона днями й ночами пропадала в лікарні біля хворого сина, а цієї ночі лікар наполіг, щоб вона пішла додому і спробувала відпочити. Медсестра знизала плечима – вона теж нічого не розуміла.
Справ було багато і лікар забув про це. Але наступного дня маленька Валюша спитала його вранці – чи знову прийде бабуся Поля.
А через якийсь час він так чи інакше почув про таємничу бабусю від решти пацієнтів. Причому, якщо вірити їм, бачили вони її виключно ночами.
Лікар ще був досить молодий і у цій лікарні працював нещодавно. Нестерпна складність роботи з такими важкими і часом безнадійними пацієнтами, ще не огрубила його характер і він не втратив цікавості.
Тому він почав з’ясовувати особистість дивної доглядальниці, яка приходить до дітей ночами.
Серед персоналу, який офіційно працював у лікарні, не було жодної жінки з ім’ям Поліна.
Серед родичів молодих пацієнтів, тих, хто перебував зараз на стаціонарі, таких теж не спостерігалося. Ім’я не те щоб рідкісне, але все-таки не часто зустрічається.
Тоді Лікар почав розпитувати безпосередньо своїх підопічних, що вони можуть сказати про свою відвідувачку.
– Вона дуже добра, – казав Костя – мені ночами, коли я прокидаюся, буває особливо страшно. А вона приходить і розповідає казки. Про хитрого Лиса, про Попелюшку , про Робін Гуда.
– Вона гарна. Я плакала, що в мене більше немає волосся, а вона пообіцяла зв’язати мені дуже гарну шапочку і прив’язати до неї дві кіски з бантами, — казала маленька Діана.
– Вона показувала мені театр. Пальцями робила фігурки, і вони були, як живі на стіні, – розповідав Максимко.
Лікар був дедалі більше заінтригований. Коли він почав розпитувати нещасних мам, які днювали й ночували біля своїх діток, – чи не бачили вони літню жінку, яка приходить ночами до їхніх дітей.
Одна з матусь згадала, що одного разу, вона не витримала і заснула біля ліжка, але відчула якийсь рух і прокинулася. Літня жінка накинула на неї в’язану хустку й сама сіла біля ліжка, дістала в’язання і шепнула матусі: “Спи-спи, я пригляну за малюком”.
– Я вирішила, що це хтось із персоналу прийшов підстрахувати мене, – виправдовувалася матуся, – на ній був медичний білий халат та косинка.
Тоді лікар пішов у бухгалтерію і попросив подивитися списки персоналу, який працював у лікарні за останні тридцять років. Там у списках він знайшов одне ім’я, яке його зацікавило – Гончарук Поліна Андріївна, яка працювала медсестрою.
Звільнилася вона із лікарні років двадцять тому у зв’язку з виходом на пенсію. А вік у неї був такий, що вона цілком могла б бути вже в зовсім іншому світі.
Невже він мав справу з привидом? Лікар не вірив у потойбічний світ, але все ж таки… Однак привид робив такі речі, які важко було б зробити не матеріальній істоті.
Якось, перебуваючи на нічному чергуванні, він раптом почув, як хтось голосно покликав лікаря. Скинувши сонливість, лікар бігцем кинувся туди, звідки долинали звуки і де зараз же почалася метушня.
Погано стало маленькій Діані – життя стрімко покидало її. Ще б кілька хвилин – і допомога була б марною. Проте цього разу лікарі встигли.
Після того, як лікар переконався в тому, що стан дівчинки, хоч і важкий, але стабільний, він повернувся до палати.
Там біля порожнього ліжка на стільці втомлено сиділа стара жінка і витирала сльози. Це вона зчинила тривогу.
– Не плачте, Поліно Андріївно, дівчинка поки що тримається. Якби не ви – все було б набагато гірше.
Жінка підійняла зморшкувате обличчя.
– Стара з косою завжди підкрадається вночі. Це її улюблений час, – сказала вона, – я намагаюся їх захистити, але не завжди виходить…
– Ви колись тут працювали? – м’яко спитав чоловік.
Жінка кивнула головою.
– Так, працювала, скільки могла. Але потім мене дуже попросили піти. Часи були важкі і моя, хай і невелика зарплата дуже потрібна була комусь іншому.
– Я була не проти – зрештою, у мене пенсія. Але я не могла їх залишити. Тому почала приходити ночами. Сторож завжди пускав мене по старій пам’яті.
– А потім почав пускати наступний. Мені все одно не спиться ночами… І дітям не так страшно. У момент зустрічі з неминучим дуже важливо бути не одному.
Лікар сумно посміхнувся і кивнув на в’язання, яке жінка тримала в руках.
– Це та сама шапочка? З кісками? Діана буде дуже рада побачити її.
Бабуся Поля посміхнулася, підвелася і пішла в іншу палату. Діти спали, але їх треба було охороняти від кістлявої.
Або принаймні не залишати наодинці з неминучим…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
