Лариса почула дзвінок і завмерла з філіжанкою в руках. Такий нерішучий, уривчастий – наче він. Рік минув, а вона все одно впізнала.
Підійшла до дзеркала, машинально поправила волосся. Потім зняла обручку – ту саму, яку носила всі ці місяці, як скалку в пальці – і кинула в скриньку.
На порозі стояв Ігор із букетом білих троянд. Постарілий, змарнілий, у м’ятій сорочці. Вона згадала, яким він був рік тому самовпевненим. Збирав свої речі зі словами:
– Ти не жінка, а домашня функція!
– Лара… можна увійти?
– Навіщо?
Він смикнув плечем, як робив завжди, коли нервував.
– Поговорити треба. Пояснити.
– Ти вже пояснював. Рік тому. Що я не жінка – пам’ятаєш?
Ігор скривився, ніби вона ляснула його. А може, й ляснула – він промовив тоді ці слова з такою агресією, що вона досі прокидалася іноді від їхнього відлуння.
– Лара, я був недолугим.
– Проходь. Квіти залиш в коридорі.
На кухні вона поставила чайник. Ігор сів на своє місце, озирнувся – нові фіранки, гарна керамічна ваза на столі, фіалки на підвіконні.
– Змінилася квартира.
– Люди також змінюються.
Лариса дістала один кухоль. Помітила, як він простежив за її рухом, і відчула дивне задоволення.
– Як справи у твоєї кралі?
– Лара, не треба…
– Кинула тебе?
Він кивнув, дивлячись у стільницю. Лариса налила собі чай, сіла навпроти. Спокійна, навіть байдужа – і це лякало його більше за крики.
– Катя виявилася не тією, за кого себе видавала. А я зрозумів, що накоїв.
– Зрозумів, що саме?
Ігор підвів очі. У них було благання – те саме, яке вона колись читала в дзеркалі, благаючи долю повернути його.
– Що ти – мій дім. Мій спокій. Моя дружина.
– Твоя функція, ти хотів сказати?
– Ні! – Він стукнув кулаком по столу. – Моя жінка. Справжня жінка.
Лариса посміхнулася – вперше за всю розмову на її обличчі з’явилася емоція.
– Знаєш, хто мені це сказав пів року тому? Андрій Петрович.
– Який Андрій?
– Твій колишній друг. Той самий, котрий припинив з тобою спілкуватися, коли дізнався, як ти мене покинув.
Ігор зблід. Лариса відпила чай, не поспішаючи, насолоджуючись його розгубленістю.
– Він запросив мене в театру через місяць. як ти пішов. Я відмовлялася – соромно було, розумієш? Кинута дружина, яка навіть не жінка.
– Лара, що ти кажеш…
– А він сказав:
– Ларисо, ви – гарна, розумна жінка. І той, хто цього не бачить, – сліпий! Уявляєш?
Ігор стиснув кулаки.
– У вас… роман?
– А тобі яка річ? Ти ж пішов до тієї, що вміє бути жінкою.
– Лара, прошу… Почнімо спочатку. Я готовий на все. Я помінявся!
Вона подивилася на нього уважно – на тремтячі руки, слізні очі, на жалюгідну постать людини, яка залишилася ні з чим.
– Ні, Ігорю. Ти не змінився. Ти просто лишився без варіантів.
– Це не справедливо!
– А справедливо було рік тому назвати мене функцією?
Лариса підвелася, підійшла до вікна. Поправила фіалку в горщику – ту саму квітку, яку подарував їй Андрій. “Для справжньої жінки”, – сказав він тоді.
– Знаєш, що я робила цей рік? Перші місяці плакала. Потім злилася. А останні пів року — жила!
– Що означає – жила?
– Купувала собі гарну білизну. Читала до третьої ночі. Ходила у театр з чоловіком, який вважає мене гідною уваги.
Ігор різко підвівся.
– Лара, дай мені шанс! Я доведу…
– Не треба нічого доводити. Пізно.
Вона підійшла до комода, дістала зі скриньки обручку. Поклала на стіл.
– Твоя.
– Ларо, ця твоя каблучка…
– Була. Тепер я вільна.
Ігор не взяв обручку. Вона лежала між ними – маленьке золоте коло, яке колись означало “назавжди”.
– Отже, все? Сімнадцять років – і все?
– Сімнадцять років скінчилися, коли ти назвав мене не жінкою.
– Але ж я пояснюю – я був недолугим!
– А знаєш, що? Я тобі вдячна.
– За що?
– За те, що пішов. Інакше я так і залишилася б твоєю функцією.
Лариса сіла навпроти, подивилася йому у вічі.
– Пам’ятаєш, як я намагалася тобі догодити? Щодня думала, що приготувати, як одягнутися, що сказати. А ти мовчав, або критикував.
– Ларо…
– Андрій з’їв мої звичайні котлети й сказав – божественно. І я зрозуміла: річ не в їжі. Річ у тому, хто її їсть.
Ігор опустив голову.
– Ти маєш рацію. Я не цінував. Але тепер розумію…
– Тепер пізно.
Біля дверей він обернувся – жалюгідний, зламаний.
– А з Андрієм серйозно?
– Це вже не твоя справа.
Коли двері зачинилися, Лариса повернулася на кухню. Взяла його обручку, покрутила в пальцях. Потім відчинила вікно і шпурнула її у двір.
Дістала телефон, написала Андрію:
– Все закінчено. Я вільна.
Відповідь прийшла швидко:
– Як почуваєшся?
Лариса подивилася на світлу смужку на пальці, потім на свій відбиток у темному вікні. Написала:
– Легко.
І засміялася – вперше за весь цей рік по-справжньому…
Ставте вподобайки, пишіть в коментарях свої думки, щодо цієї ситуації.
