Федір сунув руки в кишені, зачекав поки пальці зігріються, а сам, тим часом вивчав чергового клієнта.
Це була симпатична дівчина, як і всі молоді особи. Але їй хотілося здаватися ще кращою, красивішою, ніж вона є насправді. Вона неприродно розплющила очі, від чого вони здавалися зляканими, губки зібрала в бантик, немов для поцілунку.
“Я тебе зрозумів, – посміхнувся Федір. – Буде все, як ти хочеш”.
Він дістав чистий аркуш паперу, закріпив його на планшеті. Оперши його нижнім краєм об коліно і притримуючи верхній край лівою рукою, він кількома точними лініями зробив олівцевий малюнок.
Вийшло дуже непогано, доопрацьовувати – тільки псувати малюнок, але клієнтам завжди хочеться, щоб художник чимало попрацював над зображенням, дуже цінують себе коханих.
– Готово! – Федір відкріпив малюнок та передав дівчині.
Він свідомо збільшив розмір очей і зробив акцент на формі губ. З її радісної посмішки зрозумів – “Догодив”.
Отримав оплату за роботу і засунув її до кишені. Негусто там сьогодні. Похмурий будній день, звідки візьмуться охочі намалювати своє зображення?
Ось влітку, та ще у вихідний день – клієнти мало не в чергу вишиковуються. Але до літа ще…
Після закінчення художнього училища Федора запросили до рекламної компанії. Робота йому подобалася – тут цінували його невгамовну фантазію та креативність, а Федір із задоволенням помічав на вулицях міста банери, які були створені за його ескізами.
Але все хороше колись закінчується. Компанія не витримала конкурентної боротьби та пішла у небуття. Знайти роботу до душі відразу не вдалося.
Доводилося шукати підробіток, щоб оплатити орендовану квартиру та забезпечити себе. Вуличні портретні малюнки й стали його основною роботою.
Охочих отримати свій портрет за кілька хвилин більше не було. Пальці рук досить відігрілися, але стілець для клієнта залишався вільним. Федір не помітив, коли на ньому опинився кіт, бродячий – видно з першого погляду.
Неабияк застудивши лапки, той вирішив відігріти їх, сидячи на стільці. Присутність Федора його анітрохи не бентежила.
– Що ж – кіт, то й кіт! – Усміхнувся художник, взяв у руки планшет, уважно розглянув кота і так само легко, в кілька точних ліній зробив малюнок. – Тепер очі. Кіт, глянь на мене! – покликав він.
Кіт звів очі й олівець здригнувся в руці художника. Втома, недовіра та туга – все, що побачив у них Федір, але рука його квапливо бігала по аркуші паперу. Усе!
Малюнок закінчено. Клієнт залишився задоволений і щедро розплатився з ним – настільки реалістично він був зображений. Але у клієнта немає грошей, немає їжі та власного теплого кута – також немає.
І на що йому малюнок? Хто дивитиметься на зображення худого вуличного кота?
– Шановний! – почув Федір. Він обернувся на голос – за його спиною стояв старий. З-під головного убору “пиріжок” вибивалися сиві пасма волосся, такі ж білі вуса та борідка – Де ви навчалися?
– У місцевому художньому училищі. – відповів Федір.
– Ага! – старий зморщив чоло, про щось думаючи. Потім підняв зі стільця кота, посадив його на коліна. – Портрет, будь ласка. І щоб без зайвих штрихів. Дві хвилини вам вистачить?
– Цілком! – погодився Федір. – І його олівець забігав папером.
– Готово! – Федір відкріпив малюнок і подав його старому.
– Так я й здогадався! – усміхнувся старий. – Малюнок вам викладав Володимир Дмитрович!
– Так! – здивувався Федір. – Як ви здогадалися?
– Я, шановний, не здогадуюся. Я знаю точно! – Здавалося, що старий трохи образився. – А знаю я тому, що сам викладав малюнок Володимиру Дмитровичу! І впевнений, що це він вам “ставив руку”, як і я йому свого часу! Де ви працюєте? Сподіваюся, це не основна ваша робота?
– Основна. – зізнався Федір і додав: – Поки що…
Старий гладив кота та уважно розглянув Федора, потім дістав із кишені кілька купюр:
– Тримайте!
– Тут вдвічі більше! – заперечив Федір.
– Рівно стільки, скільки треба. – пробурчав старий. – Малюнок кота я теж забираю. А вам раджу – не залишати його тут. Може, він принесе вам удачу…
Кіт виявився кішкою і поводилася вона як справжня жінка. Неабияк поскандаливши, вона все-таки дозволила себе викупати.
Продовжуючи бурчати на Федора, вона з’їла два пакети корму, напилась молочка і гордо пішла грітися біля батареї. Вночі, змінивши гнів на милість, кішка, що отримала прізвисько Фарба, залізла в ліжко і лагідно замуркотіла.
Погладжуючи її, Федір раптом відчув впевненість, що все налагодиться, що все буде гаразд!
Коли, наступного дня, він з’явився на своє звичайне місце, його вже чекала бабуся в старомодному дамському капелюшку з широкими полями.
– Це ви малюєте кішок? – У руках вона тримала пухнасту красуню білого забарвлення.
– Можу. – зізнався Федір. – Вона зможе посидіти хвилинку?
– Зможе! – Запевнила його бабуся і посадила красуню на стілець.
Малюнок вдався. Федір зумів передати й благодушний вираз мордочки, і лукавий погляд. Бабуся була в захваті! Обережно запакувавши малюнок у файл, вона підхопила кішку та зникла у найближчому дворі.
Через деякий час до нього вже вишикувалася невелика черга з домашніми улюбленцями. У кожному з них Федір намагався розгледіти характер.
Були серед них полохливі й пустотливі, скромні й примхливі, ліниві та неспокійні.
– Які вони різні! – дивувався Федір і тішився, що охочих стає дедалі більше, що тепер не доведеться економити на їжі та шукати гроші на оплату квартири.
А вдома на нього чекала Фарба, вона ревниво обнюхувала одяг і дивилася в очі з німим запитанням:
– У тебе є інша кішечка?
– Ні, Фарба, – виправдовувався Федір. – Просто в мене така робота…
– Ну, ну! – муркотіла кішка і дозволяла погладити себе.
Коли прийшли морози та малювати на вулиці стало неможливо, його запросили в котокафе, де відвідувачі охоче позували йому з улюбленими вихованцями.
– Сергій Іванович. – представився черговий клієнт і міцно потиснув Федору руку.
Присівши на стілець зі смугастою кішечкою, він уважно стежив за роботою художника. Отримавши малюнок, він сів за столик біля вікна і довго його розглядав.
Потім зробивши для себе потрібні висновки, він звернувся до Федора, який вже збирався йти.
– Я чув – Ви працювали у рекламній компанії? Хотів би запропонувати Вам роботу у своїй. – Він дав Федору візитку, на якій значилося найменування знаменитого рекламного агентства та його посаду – директор. – Сподіваюся, Ви не втратили свої навички?
– Анітрохи. – Серце Федора радісно забилося. Працювати в цій агенції – честь для будь-якого художника. – Ось тільки з деяких пір мені набагато цікавіше зображати хвостатих клієнтів, аніж людей.
Сергій Іванович розуміючи кивнув:
– Мені теж здається, що кішки поводяться набагато природніше і делікатніше, ніж люди, тим більше – так звані “зірки”. А тому є ідея запустити проєкт, де головними дійовими особами будуть кішки. Люди до них ставляться краще, ніж до тих самих осіб, які вже набридли. Візьметеся?
Федорові дуже хотілося негайно дати позитивну відповідь, але він витримав паузу:
– Треба порадитися з Фарбою.
– Хто це – Фарба? – Здивовано підняв брови Сергій Іванович.
Вже за місяць перехожі з доброю усмішкою поглядали на рекламний щит, на якому щаслива кішка, з хитрими очима, пропонувала відвідати магазин морських продуктів. Навряд чи ті, хто бачив Фарбу під час її бездомного життя, зміг би її впізнати.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
