– Наташа, ти не поспішай, подумай ще раз, – говорила племінниці тітка Ліза. – А що, як не впораєшся? Подивися, які зараз діти.
– Ти сама ще дитина – нещодавно дев’ятнадцять виповнилося. А Кирилу – тринадцять. Це ж найгірший вік для хлопців. Почне дивувати – що робитимеш?
– Тітко Ліза, ну не можу я допустити, щоб мій рідний брат у дитячий будинок потрапив. Я знаю, що легко не буде, але я спати спокійно не зможу, постійно думатиму про те, як він там.
– Чи здоровий? Чи не голодний? А що як його ображатимуть? – Відповідала їй Наталя.
Нещодавно вони втратили матір. На похорони з’їхалася нечисленна рідня: дві сестри матері – Єлизавета та Ірина, двоюрідний брат із дружиною та шістнадцятирічна племінниця – дочка Ірини. Прийшли дві жінки з маминої роботи та її подруга – тітка Женя.
Після поминок залишилися лише родичі – розв’язувати питання, як далі жити дітям. З Наталією все було просто – їй дев’ятнадцять, вона щойно закінчила другий курс університету. Стипендію вона одержує, хоча й доведеться підробляти, бо буде нелегко, – але виживе.
А ось що робити з тринадцятирічним Кирилом? Як завжди, вийшло, що ніхто з рідні взяти його до себе не міг.
– Ми самі живемо у тісноті: у двокімнатній хрущовці я з чоловіком, двоє пацанів та свекруха. Куди ще одну людину? – пояснила тітка Ліза.
– А ми їхали, то Борька знову в загул пішов – його на минулому тижні з роботи вигнали. Це тепер на місяць не менше.
– Ми з донькою від нього на ніч у спальні на ключ зачиняємося. Хіба можна дитину у таку халепу? – поскаржилася Ірина.
Двоюрідний брат сказав коротко:
– Своїх троє.
От і виходило, що, якщо старша сестра не зможе оформити опіку, то вирушить Кирило прямо в дитячий будинок.
Самого Кирила на цій родинній раді не було. Він сидів у дворі на дитячому майданчику. Поруч із ним на лавочці примостився його приятель – Максим. Хлопчики мовчали.
– Давно обговорюють? – Запитав Максим.
– Вже дві години. Наташка хоче стати моїм опікуном, а тітки її відмовляють. Кажуть, що я хуліган, і вона не впорається зі мною, – відповів Кирило.
– А сам ти що думаєш?
– Я не знаю. Але в дитячий будинок я не хочу. Вдома хочу лишитися. Ходити у свою школу, та на футбол.
Тітки, намагаючись відговорити Наташу від дурної, на їхню думку, витівки, пустили в хід останні аргументи:
– Наталко, ти ж молода, тобі треба думати, як далі жити – свою сім’ю створювати, дітей народжувати. А Кирюха буде в тебе, наче гиря на шиї бовтатися – який чоловік захоче собі дівчину з таким доважком?
– Запитала Ірина. – Не видумуй, оформляй брата в дитбудинок. Будеш його там відвідувати, захочеш – на канікули забереш. Ми ж про тебе думаємо. А Кирило тобі все життя зіпсує!
Побачивши, що дівчина тверда у своєму рішенні, тітка порадила:
– Ти цю трикімнатну продай, купи вам з Кирюхою щось скромніше, а на різницю житимете, поки ти вчишся.
Надвечір усі роз’їхалися. Наталя покликала брата додому:
– Іди, хоч поїси нормально, весь день на сухому.
Кирило їв, а сестра сіла навпроти нього, як це робила мати.
– Ну, що, Кирюша, впораємося? – Запитала вона.
– Він мовчки кивнув, не підводячи очей від тарілки.
Наступного дня Наталка почала шукати роботу. Але на що вона могла розраховувати після другого курсу економічного факультету?
Розіслала резюме на профільні вакансії – менеджер, помічник бухгалтера, але на жодне не отримала відповіді. Понизила планку, почала відгукуватися на вакансії продавця-консультанта.
Сходила на дві співбесіди, в одному місці начебто домовилися, але коли почули, що вона планує продовжити навчання заочно, відмовили:
– Це ж двічі на рік треба на сесії відпускати, а хто в цей час працюватиме?
Наталя, звичайно, засмутилася. Залишився один варіант – каса у сусідньому супермаркеті. Їхня сусідка там працює, вона запевнила дівчину, що туди її точно візьмуть – працювати нема кому.
Але повертаючись додому, вона зустріла свою колишню вчительку математики – Ольгу Сергіївну. Нині вона була класним керівником у Кирила.
Ольга Сергіївна була в курсі їхньої сімейної ситуації, обіцяла допомогти з оформленням опіки – надати всі необхідні характеристики. Вона й підказала Наталі:
– Днями у нас секретар у декретну відпустку йде. Місце не постійне, але поки вона три роки сидітиме з дитиною, ти саме доучитися встигнеш. Зарплата, щоправда, невелика, зате поруч із будинком і Кирило завжди на очах.
Наташа отримала роботу, перевелася на заочне відділення. Зарплата справді була невеликою, проте пенсія Кирила та опікунські дозволяли жити скромно, але не в злиднях.
Кирило був звичайним підлітком, тому траплялися у них і образи, і непорозуміння. Брат іноді ображався, що Наталя надмірно контролює його, а вона боялася, що не впорається з вихованням, і Кирило потрапить у погану компанію.
Але загалом жили нормально. Кожен мав свої обов’язки. Наташа готувала, прала, Кирило прибирав квартиру, виносив сміття, мив за собою посуд, міг сходити у крамницю – із цим проблем не було.
Однак в одному тітки мали рацію: Вадим – молодий чоловік Наташі, з яким вона до цього зустрічалася майже рік, виявився не в захваті, що вона взяла на себе відповідальність за молодшого брата.
– Я не розумію, навіщо тобі цей тягар? Жила б собі спокійно, вчилася, як усі люди, ні – вирішила пограти в героїню. А я не готовий бути героєм!
– Минулого разу вся наша компанія вирушила на вихідні на турбазу. Ти відмовилася – не могла залишити брата.
– А я поїхав, як дурень, один. Льошка на дачу запросив на день народження – ти знову відмовилася. Мене це не влаштовує!
Загалом з Вадимом вона розлучилася. Спочатку, звичайно, засмутилася, а потім подумала: “А навіщо мені такий егоїст”?
Але на самоті Наташа не залишилася, і допоміг їй знайти своє щастя саме молодший брат.
Кирило продовжував займатись футболом у спортивній школі. Коли йому було чотирнадцять, тренер поставив його до основного складу, і Кирило грав не лише у тренувальних матчах, а й у виїзних.
Того дня вони грали з командою із сусіднього міста. Наталя прийшла повболівати за команду брата. Все було чудово, Кирило навіть забив один із трьох переможних голів. Але на останніх хвилинах матчу невдало підвернув ногу.
Йому надали першу допомогу в медпункті стадіону, і помічник тренера запропонував Наталі та Кирилу підвезти їх додому.
– Не знав, що у Кирила така молода мама, – сказав він.
– Це не мама, а сестра, – поправив його Кирило.
Наступного дня Ігор – так звали помічника тренера – зателефонував Наталі, щоб дізнатися, як почувається її молодший брат.
А потім ще й ще раз зателефонував. Запросив на філіжанку кави, потім на побачення.
Через рік відсвяткували одразу дві події – весілля Наташі та Ігоря, та вступ Кирила до спортивного коледжу олімпійського резерву.
Ось таке воно, звичайне життя, в якому є і смутку, і радості, і злети, і падіння… Головне, – залишатися людиною, – і буде вам щастя…
А ви як вважаєте, слушно вчинила сестра? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
