Того вечора листопадовий дощ хльостав у вікна їхньої столичної квартири, наче хотів змити з фасаду ліпнину.
Віра сиділа в кріслі, кутаючись у пухову хустку, і дихала важко, з хрипом. Кожен вдих давався їй важко, ніби повітря в місті стало невидимим свинцем.
Лікарі говорили завуальовано: “Клімат”, “Астма”, “Потрібна зміна атмосфери”. Але Віра знала, що клімат тут ні до чого. Просто вона – тягар. Двері грюкнули.
До передпокою зайшов Артем. Великий, міцний, просочений карболкою і тютюном. Він завжди входив, як господар, впевнено і твердо, але сьогодні щось у його ході надломилося. Плечі, зазвичай розправлені, як крила, стулилися.
Віра спробувала підвестися назустріч, але кашель зігнув її навпіл.
– Артеме? – прохрипіла вона. – Ти рано… Опер ація зірвалася?
Артем не роззувся. Пройшов у кімнату просто в мокрих черевиках, залишаючи на паркеті брудні сліди. Кинув на стіл свій шкіряний портфель – грубо, з глухим стукотом, від якого Віра здригнулася.
– Все, Віро! Відоперував, – буркнув він, не дивлячись їй у вічі. – Вигнали мене!
– Як… вигнали? – Віра опустилася назад у крісло. Руки в неї затремтіли. – Тебе? Найкращого нейрохірурга міста?
Артем підійшов до вікна, одвернувся. Його широка спина в мокрому плащі здавалася кам’яною стіною, за якою раптом зникла опора.
– Руки в тебе золоті, Артеме Сергійовичу, а ось вдача – собача! – Посварився я з головним лікарем. Нахамив. Ну він і підписав наказ. За двадцять чотири години. Без права поновлення.
В кімнаті зависла важка тиша. Віра дивилася на нього і відчувала, як провина затоплює її з головою.
Це через неї він став нервовим. Через її нічні напади, через страх за неї.
– Що тепер… – прошепотіла вона. – Як ми…
Артем різко обернувся. Обличчя його було сірим, губи стиснуті в нитку.
– А ніяк! Годі з мене! Наївся я цієї медицини, цих інтриг. Поїдемо до села, Віро. У дідів дім, в Карпати. Там ліс, дрова. Буду теслею. Руки пам’ятають. А ти…, ти хоч надихаєшся.
– Ти кинеш усе? Заради… – вона не договорила, задихнувшись сльозами.
– Не заради тебе, – перервав він жорстко, відрубуючи їй шляхи до самобичування. – Заради себе. Набридло мені кланятися. Волі хочу! Розумієш?
Він брехав. Брехав так переконливо, як вміють брехати тільки дуже сильні люди, які рятують слабких.
Він навалював на себе гріх скандальності, щоб вона, його тендітна лебідка, не подумала навіть на мить, що спричинила крах його великої кар’єри. За тиждень вони поїхали. Місто залишилося позаду, як поганий сон.
Минуло п’ять років. Дерев’яний будинок на краю лісу став їхнім ковчегом. Віра тут розцвіла.Повітря, напоєне смолою і тишею, зцілило її легені.
Вона вже не кашляла, зарум’янилася, почала пекти пироги й навіть співала на кліросі у сільському храмі. Його руки, які колись зшивали найтонші нервові волокна, тепер стискали сокиру.
Він перекрив дах, поставив лазню, лагодив сусідам огорожі. Місцеві звали його «Бірюком» за мовчання, але шанували. Тільки Віра іноді плакала ночами.
Вона дивилася на його руки, вкриті мозолями, з землею, що в’їлася в шкіру, і думала:
– Це я винна. Я занапастила генія. Він міг би рятувати життя, а він рятує від дощу курник.
Вона жаліла його, зламаного системою. Він ніколи не скаржився. Вечорами читав газети, димів на ґанку і дивився на зорі з таким спокоєм, який буває тільки у людей, які виконали свій обов’язок до кінця.
Того дня Артем поїхав до найближчого міста за борошном. Віра почала прибирання на горищі.
Старий мотлох, пил, запах сухих трав. У кутку висів його старий міський піджак – той самий, в якому він прийшов тоді, п’ять років тому.
Міль уже побила комір, тканина пахла минулим. Віра хотіла викинути його. Зняла з цвяха, а з внутрішньої кишені випав складений вчетверо аркуш цупкого паперу.
Серце кольнуло. Віра підійняла аркуш. Папір пожовтів, але гербовий друк Міністерства Охорони здоров’я все ще горів державним кольором. Вона розгорнула його. Літери затанцювали перед очима.
То був не наказ про звільнення!
“Призначити… Завідувачем відділення… З перспективою переведення до клініки Берліна…” Дата стояла – того дня.
Нижче, поперек тексту, розгонистим, хижим почерком Артема було написано:
«Відмова. За сімейними обставинами. Прошу звільнити за власним бажанням через переїзд».
І ще нижче олівцем, мабуть, для себе, дрібно: «Вона там не виживе. Життя Віри – це моя головна операція».
Аркуш тремтів у її руках. Вся картина її світу, складена за ці п’ять років, розсипалася на порох, а на її місці вставала нова – сліпуча і пекуча. Він не був скандалістом. Він не був «вигнанцем».
Він був царем, який добровільно зняв з себе корону і надів лахи дроворуба, тільки щоб вона не відчувала себе винною у його зреченні. Він збрехав про свій “поганий характер”, щоб узяти її провину на себе.
Скільки ж потрібно мати любові, щоб не просто пожертвувати мрією, а й зробити так, щоб той, заради кого ти жертвуєш, не відчував тяжкості цього дару?
Згадалося, як він рубав дрова – з тим самим зосередженим, серйозним обличчям, з яким раніше входив в операційну. Він не сумував за скальпелем. Він оперував її долю, щодня вирізуючи з неї хворобу своєю турботою та тишею.
У дворі загавкав собака. Скрипнула хвіртка. Віра притиснула листа до грудей. Сльози текли по щоках. Це були сльози прозріння.
Вона раптом зрозуміла, що всі ці роки жила не з простим мужиком, не з “колишнім лікарем”, а з людиною, чия душа була ширша за це небо!
Вона спустилася вниз. Артем стояв у передпокої, обтрушуючи сніг із шапки. Він побачив її заплакане обличчя, побачив папір у її руках і завмер.
В його очах на мить майнув переляк – як у дитини, чию таємницю розкрили. Він боявся не скандалу. Він боявся, що вона почне жаліти його.
Але Віра не стала нічого говорити. Слів не було. Слова були надто дрібними, як пісок. Вона підійшла до нього й опустилася перед ним на коліна.
– Ти чого, Віро? – він розгублено ступив назад, намагаючись підняти її. – Ти чого, рідна? Устань!
Вона обійняла його коліна, що пахли морозом і дорогою. І притулилася щокою до його грубої куртки.
– Пробач мені, – прошепотіла вона. – Я думала, ти просто чоловік. А ти…
Він підхопив її, підняв, як пушинку. Притиснув до себе, ховаючи її обличчя на своєму плечі, щоб не бачити цих святих, палких сліз.
– Віро, – прошепотів він, і голос його, завжди твердий, раптом здригнувся. – Яка різниця, де різати та шити? Головне, щоб серце билося. А без тебе… воно б у мене зупинилося!
За вікном падав тихий, благодатний сніг, вкриваючи село білим покривом, чистим, як сторінка нового життя.
І в цій хаті посеред лісу та гір було більше величі, ніж у всіх палацах світу. Тому що тут жила Любов, якій може позаздрити кожний. Бо не всім судилося відчути таке всепоглинальне почуття…
Ось така зворушлива життєва історія трапилася! Читайте із задоволенням! Якщо сподобалася, напишіть свої відгуки в коментарях, та підтримайте автора вподобайками!
