– Ні, Колю, до твоїх батьків ми не поїдемо, – казала я чоловікові. – У суботу в мене прання, прасування та прибирання, а в неділю – я готуватиму нам їжу на тиждень уперед!
Коля насупив свої густі брови.
– На тиждень? Віро, а це як? Це що за новації?
– А так, любий, що я тепер вийшла на роботу, і щодня балувати тебе свіжою вечерею я більше не можу.
Моя декретна відпустка закінчилася. Відповідно, готувати щодня вечерю в мене тепер не було ні сили, ні часу. Приходила з роботи втомлена, ноги гули, голова розколювалася.
Решта домашніх справ – прання, прасування, прибирання – теж плавно перетікали на вихідні, бо по буднях я ледве доповзала до ліжка.
А чоловік за час мого декрету звик, що після роботи приходить додому до гарячої вечері, у вихідні ми всією сім’єю сідаємо в машину, і він везе нас в село до своїх батьків.
Там у них лазня з віничком, потім самогон домашнього виробництва, вечеря на веранді під зорями. А в неділю у них із батьком традиція – з ранку на рибалку, а потім найсвіжіша юшка на багатті. Романтика!
Мені й самій подобалося їздити до батьків. Я допомагала свекрусі по будинку, на кухні, а діти – старший Денис та маленька Соня – пустували поруч на свіжому повітрі.
Краса! Для мене це теж був відпочинок від міської метушні, можливість видихнути та просто побути в іншій атмосфері.
Але тепер все було інакше. Я знову працюю і вихідні мені були потрібні не для відпочинку в селі, а для того, щоб надолужити втрачене за тиждень. Я намагалася пояснити це Миколі, але він стояв на своєму.
– Віро, ну як же так? Ми ж завжди їздили! Ти що, хочеш позбавити мене єдиного нормального відпочинку за тиждень? А Денис як же? Він же чекає на зустріч з дідусем, на рибалку!
Я розуміла його, але не могла пожертвувати своїми планами.
– Колю, я не позбавляю тебе відпочинку. Ти можеш їхати. Але я залишуся вдома, щоб упорядкувати все і приготувати їжу на наступний тиждень.
Чоловік ніяк не хотів відмовлятися від своїх традицій, тому після довгих суперечок він узяв старшого сина з собою і поїхав до батьків. А ми з донькою Соньою залишилися вдома на господарстві.
Вона в мене спокійна дівчинка. Тому я могла розраховувати, що займатимусь домашніми справами, а вона – тихенько гратиму у своїй кімнаті. Принаймні я на це дуже сподівалася.
Не минуло й кількох годин після від’їзду чоловіка, як мій телефон задзвонив. Дивлюсь на екран – свекруха дзвонить, Наталя Вікторівна.
Беру слухавку і відразу ж, без будь-яких «здравствуйте» і «як справи», вислуховую лекцію про те, наскільки важлива на кухні свіжість продуктів, і що готувати про запас на тиждень вперед – дурна витівка, яку вона чує вперше в житті.
– Вірочко, ну що ти ще придумала? – голос свекрухи у слухавці був буквально наповнений обуренням. – Ну, як це так, варити на тиждень? Та воно все закисне до середи! Що ж ти мого Колю помиями годувати збираєшся? Він же в мене звик до свіженького!
Я стояла на кухні, спершись ліктем на стільницю, і слухала цей полум’яний монолог. Потім не витримала:
– Наталю Вікторівно, заради бога, якщо у вас є бажання, можете приїжджати до нас щодня і готувати свіжу вечерю до приходу вашого сина з роботи!
– Я двома руками за! Ви дуже смачно готуєте, це правда. Та я навіть дублікат ключів для вас зроблю! Ви тільки скажіть!
Свекруха щось пробурчала у відповідь, але я не розібрала слів.
– Наталю Вікторівно, ви зрозумійте, – продовжувала я. – Я вийшла на роботу, і дуже втомлююся. Вам, звичайно, цього не зрозуміти, адже ви ні дня у своєму житті не працювали.
Я знала, що мої слова можуть образити її, але я мала це сказати. То була чиста правда. Свекруха ніколи не працювала.
Вона займалася домашнім господарством, ростила дітей, тримала город, і це, безумовно, важка праця, але зовсім інша.
Вона не знала, як це – прокидатися зрання, тягнутися в переповненому автобусі, потім цілий день орати на роботі, а потім, вичавлена, як лимон, повертатися додому.
Вона не знала, як це вимотує, тому не розуміла, як можна після роботи не приготувати своєму чоловікові щось свіженьке.
Очікувано, мої аргументи зачепили свекруху. Ох, як зачепили!
– До чого тут працюю чи не працюю? – Вибухнула Наталя Вікторівна. – Ти жінка, і твій святий обов’язок нагодувати чоловіка нормальною їжею, а не твоєю тижневою баландою!
– Що це за такі слова – «втомилася»? Вийшла заміж – будь добра! Я все життя так жила. З ранку до ночі у справах, з дітьми, з городом. І нічого, не розклеїлася! І чоловіка завжди годувала, як годиться!
Це було останньою краплею.
– Ах так?! – я вже майже кричала у слухавку. – Вибачте, Наталю Вікторівно, але я не бажаю слухати моралі від матері, яка своєму синові ні освіти нормальної не дала, ні стартового капіталу на житло! А я отак не хочу!
– Може, тому й вийшла на роботу! Щоб грошей заробити, щоб потім навчання дітям сплатити, путівку в життя, так би мовити, видати. Так що ваш син буде їсти, що я скажу!
– А якщо щось не подобається, нехай бере в руки каструлю та сам собі варить! Ми обидва працюємо, обидва втомлюємося – значить, у рівних умовах. Чи не так? А синові передайте – не подобається щось, нехай розлучається зі мною. Все!
На іншому кінці дроту була оглушлива тиша. Я уявила обличчя свекрухи, спотворене гнівом, і зрозуміла, що натиснула на хвору мозоль. Але нехай думає, перш ніж щось радити та лізти в моє життя!
Через кілька секунд я почула короткий, різкий видих, а потім зв’язок обірвався. Наталя Вікторівна просто повісила слухавку, не промовивши більше жодного слова.
Я опустила телефон на стіл, відчуваючи одночасно тремтіння в руках і дивне полегшення. Може, і різко, але чесно.
Час змінюється. Жінки тепер беруть в руки турботу про майбутнє своїх дітей. Можна, звичайно, все кинути на самоплив, але час зараз інший.
Не кожен чоловік здатний потягнути фінансовий тягар своєї родини. Ось і ми, жінки, йдемо на роботу, не забуваючи про сімейний побут.
Мій чоловік тоді все зрозумів. Він скасував свою рибалку з батьком і повернувся додому раніше, щоб допомогти мені з усіма справами. А я дивилася на нього і раділа, що все-таки маю надійне плече, на яке, я завжди, можу спертися.
А хто вважає так само, як моя свекруха, що їжа на тиждень, – це фу! – значить ви теж сидите вдома і маєте купу вільного часу.
Багато хто запитає, що ж такого можна робити на роботі, що ледве ноги додому тягнеш, – дванадцять годин біля конвеєра, не присівши!
А їжа на тиждень, – це не обовязково “варево”, яке до середи може скиснути! Це напівфабрикати, які достатньо буде кинути на пательню чи в мікрохвильовку.
Тож, як кажуть, – кожному своє! І не завжди треба пхати свого носа, куди він не входить, – можно залишитися без носа!
Я слушно міркую? Дуже хочу послухати ваші коментарі!
