– Вітю, гаманець зник! – Ой, та що там у твоєму гаманці? – відмахнувся чоловік. – Копійки на проїзд. – Вітю, там була вся моя зарплатня…

– Хто-небудь, зачиніть двері, я спізнюся! – Ірина гукнула, на ходу закидаючи сумку на плече.

– Вічно ти кудись біжиш, – вийшов із кухні чоловік, – можна ж спокійно ходити. Ключі взяла?

– Так, ключі тут, – Ірина зазирнула в сумочку, – гаманець тут… Так, а де гаманець?

Вона перерила всю сумку, потім перевірила кишені плаща, потім витрусила весь вміст сумки на тумбочку у передпокої. Гаманця ніде не було. Ірина перевела погляд на чоловіка:

– Вітю, гаманець зник!

– Ой, та що там у твоєму гаманці? – відмахнувся чоловік. – Копійки на проїзд.

– Вітю, там була вся моя зарплатня! – Повільно промовляючи кожне слово, Ірина опустилася на стілець. – Я вчора отримала, не встигла покласти на карту. А тепер її нема! Ні гаманця, ні грошей, ні копійок на проїзд!

– Може, витягли у транспорті? – почухав підборіддя чоловік. – Може, загубила десь дорогою? – Версії сипалися одна за одною.

– Я вдома діставала його, наче пам’ятаю, – Ірина напружувала пам’ять, намагаючись згадати вчорашній вечір: – я прийшла, дістала гаманець, відчинила його, закрила і переклала в іншу сумку, з якою сьогодні збиралася йти.

– Значить, у ній і дивись! – Віктор дістав іншу сумку дружини та простяг їй.

– Немає нічого. Пусто, – вона перевернула сумку вгору дном.

– То куди ж він міг подітися? – знизав плечима Віктор. Ірині здалося, що він якось дивно відвів погляд.

– Гаразд, увечері повернуся, продовжимо розмову, – Ірина вискочила за двері. Вона й так уже спізнювалася.

Всю дорогу на роботу, весь робочий день, їй не давало спокою зникнення гаманця з грошима. Було ясно, що його взяв хтось із домашніх, але хто? Гроші були потрібні всім.

– Може Вітя? – Ірині неприємно було думати, що чоловік дивився їй у вічі й нахабно брехав, що не знає, де гроші.

– Та ще й шукати допомагав. Ну, артист погорілого театру. І очі так винно відводив… Адже він давно нив, що йому потрібні гроші на свій новий спінінг.

Потім Ірина перейшла на дочку:

– А Аліска? Вона доросла дівчина, а гроші просить у батьків. Зрозуміло, що навчається в інституті, але інші якось підробляють, щоб не випрошувати у батьків.

– І, до речі, вона зі своєю сукнею на вечірку вже всіх дістала! Кожен божий день – купи та купи! А вчора навіть не заїкнулася. Дивно.

Іра не могла повірити, що дочка здатна на таке – вкрасти гроші у власної матері.

– А може, це не Аліса? А раптом це нянька, Валентина?! Ми ж їй зарплату винні за кілька днів. А вона казала, що гроші їй терміново потрібні – мікрохвильова піч, здається, зламалася в неї вдома, нову хотіла купувати.

Валентина – няня, яка приходить на пару-трійку годин на день до молодшого сина, дворічного Костика.

Вона сиділа з Костиком, доки з інституту не поверталася Аліса. А вчора Аліса затрималася, і Валентині довелося чекати на Ірину.

– Ми так не домовлялися! У мене справи були сьогодні, а я через вас родича не зустріну тепер! – Валентина похитала головою. – Це вже понаднормові виходять, а ви мені ще за минулі дні не виплатили зарплату.

Няня швидко зібралася і пішла, знову не отримавши гроші… Чи, може, це вона забрала мій гаманець?

Ірина міркувала над цією ситуацією, але так ні до чого й не прийшла. Залишалося тільки поговорити з усіма, хто міг бути причетним до крадіжки.

Цілий день вона була розсіяною, що навіть колеги на роботі помітили це. Але скільки б вони її не питали, Ірина відмовчувалася. Їй було соромно сказати, що у будинку завівся злодій.

Підійшовши ввечері до дверей квартири, Іра на секунду забарилася, адже розмова буде важкою і неприємною.

У дверях вона зіткнулася з Валентиною. Значить, хтось із домашніх уже повернувся.

– Валентино, привіт! – Ірина не знала, як розпочати розмову. – Ви вже йдете?

– Здрастуйте, Іро. Так, Аліса вже повернулася, я побіжу – мікрохвильову піч ось-ось привезуть, – няня поспішала.

– Вибачте, Валентино, але ми ж вам учора не заплатили? Та й сьогодні ви не заїкнулися про зарплатню… – Іра з підозрою дивилася на жінку.

– Ой, ви знаєте, у мене брат приїхав з заробітків, побачив, що в мене таке лихо трапилося, і не роздумуючи купив мені мікрохвильову піч у подарунок.

– Та мені й ніколи на вас чекати було вчора і сьогодні ось уже ніколи. Ви ж нікуди не подінетесь, — засміялася радісна нянька, – завтра й заплатите. А я побіжу, до побачення!

Так, Валентина відпадає. І слава Богу! Не вистачало ще, щоб дитина моя зі злодійкою спілкувалася! – Заспокоїлася Іра.

– Мамо, дивись! – у коридор випурхнула Аліса. На ній була шикарна сукня, яка коштувала чималих грошей. – Ну? Як тобі?

Дочка крутилася перед дзеркалом та перед матір’ю. Посмішка сповзла з обличчя Ірини.

– Невже Аліска? І не боїться хвалитися!

– Я так давно шукала щось подібне, а тут подруга показала це диво. Говорить, купила, а воно їй мале. Он, навіть ще з биркою, – Аліса намагалася дістати бирку з-під коміра ззаду, але в неї не виходило. – До речі, грошей мені від тебе вже не треба.

– Звісно, ​​не треба! – Ірина вже хотіла було влаштувати дочці допит, але та не дала їй і рота роззявити.

– Я знайшла собі підробіток – писати реферати. Виявляється – прибуткова справа! І чого я раніше не знала?

– Загалом, три реферати – і сукня моя! Один уже здала, два інших у процесі. Ну нічого, подруга не квапить. Чудово, правда?

– Чудово! – здивовано пробурмотіла Ірина. Тут було чому дивуватися. По-перше, те, що дочка знайшла підробіток і почала заробляти на власні хотілки – чи не дивно?!

– А по-друге, це не Аліса взяла гроші. Слава Богу, не дочка! Тоді хто? Невже Віктор?

Все заплуталося ще більше. Ні злодія, ні грошей! Ірина ходила вдома сама не своя. Все в неї падало з рук.

Залишилось дочекатися чоловіка.

Віктор прийшов додому з таким виглядом, наче виграв у лотерею. З його обличчя не сходила загадкова усмішка, і він щось ховав за спиною.

– Ти чого? – Не витримала Ірина. – Не рушив випадково розумом? Вигляд у тебе якийсь дивний.

– Ірко-о-о, – лагідно простяг чоловік, – дивись, що в мене є!

Він зник з кухні, де зібралася решта сімейства, але за кілька секунд повернувся, несучи на витягнутих руках якусь палицю, немов чарівний жезл.

– Це що? – в Ірини закралося погане передчуття.

– Це, любі мої, спінінг, про який я завжди мріяв! Боже, ви тільки доторкніться! Це ж невагоме диво! Легкий, як пір’їнка! – Віктор поклав вудку на два пальці. – Та з ним можна йти на величезного сома!

– Вітю, він же дуже дорогий! Майже, як крило літака коштує! – ахнула Ірина.

– Ну, скажеш теж! – гордо посміхнувся чоловік. – Літак і поряд не стояв. Це флагманська модель цього бренду.

Чоловік спробував уголос прочитати назву цього бренду, але потім плюнув:

– Язик зламати можна! Але річ унікальна! Сину, давай, підростай швидше, підемо з тобою на рибалку! – Віктор поцілував спінінг, наче найцінніше, і дбайливо відніс його до кімнати, де зачохлив і прибрав.

Повернувшись на кухню, він побачив, що дружина сидить зла, хіба що пара з ніздрів та вух не валить.

– Значить, не знаєш, куди мій гаманець з грошима подівся? – вона гнівно дивилася на чоловіка.

Той розгублено похитав головою:

– Не знаю, я ж казав.

Тут до нього дійшло.

– Ірко, ти що? Ти за кого мене приймаєш? Щоб я? Поцупив?! Та ще у своєї сім’ї?! – Віктор навіть почав заїкатися від несправедливої ​​підозри.

– Та я колеса продав, що в гаражі валялися і заважали сто років. На машину вони все одно не підходять. Ні, я від тебе не чекав такого!

Віктор підвівся з-за столу і вийшов із кухні з виглядом приниженого та ображеного.

– Мамо, що за гроші? – Аліса нічого не розуміла в тому, що відбувається, але бачила, що справа серйозна.

– У мене зник гаманець із грошима. Зник із дому! – Ірина затулила обличчя руками, – і я не знаю, що й думати. Ніхто з вас не брав, Валентина також. Але ж кудись він подівся! Там вся зарплата була.

– Слухай, поки ти вчора у ванній була, бабуся забігала. Щось про якісь ліхтарі твердила, про якийсь диван та крамницю.

– Я сказала їй, що ти у ванній, вона попросила води та пішла. Прям бігцем втекла. Я ще подумала, чого це вона? А потім Костик зарюмсав, і я забула тобі сказати.

– А яка бабуся? – Ірина й сама, здається, почала вже здогадуватись.

– Бабуся Тоня. Мамо, я піду, мені ще зачіску зробити треба, – Аліса цмокнула матір у щоку і пішла займатися волоссям.

Бабуся Тоня, Антоніна Василівна – свекруха Ірини, любила перехопити у сина грошей на будь-яку нісенітницю для своєї дачі. Хоча запевняла, що використовує їх виключно на ліки.

– Вітю, ти ж знаєш, яке у мене слабке здоров’я, – плакалася вона синові, – а ліки такі дорогі, що жодної зарплати не вистачає!

І Вітя розщедрювався:

– Мамо, це на ліки! Не на лієчки, не на совочки, не на перегній! Ти зрозуміла? – сердито вимовляв син Антоніні Василівні.

– Звичайно, синочку, звичайно, на ліки! – кивала мати. Та тільки в черговий приїзд на дачу Віктор знаходив останні придбання матері.

– То нову гіпсову статуетку, то мініфонтан перед будинком, то різьблену пташину годівницю на дереві. На свою зарплату вона точно не змогла б цього купити.

– Віктор лаявся, погрожував більше не давати матері грошей, але вона присягалася і божилася, що це востаннє. І все повторювалося.

– Вітю! – Ірина гукнула чоловіка. Він неохоче повернувся на кухню і був все ще скривджений і злий на дружину.

– Вітю, вчора заходила твоя мати, але не стала мене чекати, а попросила води в Аліси й пішла. Навіщо вона приходила?

– Звідки мені знати, за грошима, мабуть, як завжди, – чоловік відповів похмуро і неохоче, потім щось у його обличчі змінилося, від невдоволення не залишилося й сліду, а з’явилася стурбованість і розгубленість, – і ти думаєш…

– Ну більше нікому, – знизала плечима Ірина.

– Я, мабуть, з’їжджу на дачу, – Віктор зазбирався.

За дві години він повернувся разом з Антоніною Василівною. Та зайшла, опустивши голову, засоромлена.

– Ну, розповідай, – Віктор посадив матір на стілець.

– Ірочко, вибач! Дідько поплутав! Я як побачила у телевізорі ці ліхтарі, спокій втратила. А до зарплати далеко, а на них знижка – два за ціною одного, та й пропозиція обмежена!

– А ще у подарунок давали термометр! Куди ж без термометра. Дуже потрібна річ! – свекруха схлипнула, але очі були сухі. – Ну, я й побігла швидше до Віктора, за грошима.

– Але Вітя сказав, що грошей немає. Йому ж спінінг потрібніший, ніж мати! А тут дивлюся – гаманець стирчить з сумки, поки Аліса за водою ходила, я його відчинила, та й зніяковіла.

– А в голові тільки: “Швидше, поки ліхтарі не скінчилися!”. Я повернула б із зарплати. Чесно!

– Загалом – хвороба у неї, – Віктор простяг поштові сповіщення Ірині, – підсіла на «Дивний магазин», скуповує всяку хрінь! А твої гроші на якісь ліхтарі для саду спустила.

– Ірочко, Вітю, вибачте, заради Бога! – Антоніна Василівна дістала хустинку з сумки та прикрила нею очі.

– А ви знаєте, що я підозрювала всіх?! Я у своїй сім’ї сумніватися почала! – обурювалася Ірина. – А ви знаєте, що це злочин, який карається законом?

– Із цього дня я вас більше на поріг не пущу! Так і знайте! Дітям бачитися з вами не забороняю, сину теж, але до нас ви більше ні ногою!

– І то була вся моя зарплата за місяць! Тепер з вашої милості нам доведеться затягнути пояси. Все! Вітю, відвези свою маму назад, до її ліхтарів та фонтанів! Поки я поліцію не викликала!

Іра розвернулась і пішла до кімнати, інакше вона ще багато чого наговорила б.

– Догралася, – зітхнув Віктор, допомагаючи матері встати, – поїхали до тебе спершу, від’єднаю канал із твоєю “Диво крамницею”.

– Вітю, – спускаючись сходами, запобігливо гукнула сина Антоніна Василівна, – може, замовимо востаннє робот-пилосос? Там акція – два за ціною одного, один вам подарую.

– Мамо-о-о! – син схопився за голову.

Віктор залишив на телевізорі лише два канали: мультфільми та новини. Він забув, що у матері є добра сусідка з телевізором.

Щоправда, з того моменту, всі свої нові придбання Антоніні Василівні доводилося оплачувати самій…

Невістка виконала свою погрозу – свекруху навіть на поріг не пускає, та й сама з нею не спілкується. Звісно, що гроші їй ніхто не повернув.

А поліцію вона не викликала, тільки заради чоловіка – як-не-як – мати. Це ж треба такою нахабною бути, та думати тільки про себе! Здається, це діагноз! Як кажуть, що на недолугих не ображаються… Та щось не виходить…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте про вчинок свекрухи? Ставте вподобайки.